Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 33

Король сказав нуайонському губернаторові, що іссуарського губернатора спіткала жахлива смерть.

— І його полюбовницю теж, не забувайте, — зауважив пан д'Естре, киваючи головою, як людина, чиї слушні передбачення справдились. Королю слід було б відчути, як витають круг нього молитви щирих друзів, і добачити тут можливість рятунку для себе. Мати його коханки перша пішла неправим шляхом і знайшла на ньому свій кінець. Як на людський розсуд, і дочки теж не можна було втримати від цього; але король мав саме такі наміри. Габрієль тепер опинилась під захистом чоловіка; Анрі тільки радів, що цей чоловік — не Бляклий Лист: із тим було б більше мороки. Він негайно відвідав свою прекрасну кохану й почав заклинати її всім, чим завгодно, щоб вона покинула чоловіка й жила з ним, з Анрі, бо він не може без неї. Вона без нього теж не може, призналась нарешті Габрієль і заридала на грудях у нього. Може, й сльози були, — Анрі їх не бачив. Так чи інакше, а вона шепнула ім'я пана де Ліанкура і ще одне слово, від якого в Анрі завмерло серце.

— Це правда? — спитав він.

Габрієль кивнула головою. І все ж, зітхнувши, сказала, що воліє зостатися з чоловіком, хоч як він її розчарував.

— Смерть моєї бідної матусі — це для мене страшна осторога. Я боюсь пана де Ліанкура, бо не розумію його. Все, що він каже, якесь безглузде, а що робить — незрозуміле. Він замикається в своїй кімнаті. Я пробувала підглядати крізь замкову шпарку — він її затуляє.

— Це ми з'ясуємо, — вирішив Анрі й у войовничому настрої подався до господаря замку, але гідного супротивника в ньому не знайшов. Двері стояли відчинені; чоловік, якийсь безлиций, уклонився; його наче не цікавило ніщо, крім хіба власного вишуканого вбрання, гаптованого сріблом, та сніжно-білого збриженого коміра. І панчохи, і штани, й камзол сиділи на ньому як улиті — надто коли зважити, яку миршаву постать він являв собою. Аби за щось зачепитись, Анрі спитав чепуруна, де він купував тканину на вбрання й скільки платив. А не дослухавши відповіді, спитав раптово:

— Це правда, що ви не чоловік?

— Я був ним, — відказав лан де Ліанкур із відповідною міною. Потім додав офіційним тоном, по одному вимовляючи слова і вклоняючись: — І часом буваю. Величносте, я сам вирішую, коли мені бути ним.

Це могла бути чистісінька пиха. Або покора перед вінценосним коханцем своєї дружини: шкода було розгадувати, що на думці в цього чоловіка, чи сподіватись від нього чогось певного. Анрі вимовив майже прохально:

— А кінь вас хвицав?

— Це було. Висновок лікарів про той удар та його наслідки можна тлумачити по-різному.

Король просто рота роззявив, почувши це. Йому стало якось аж моторошно. Безвиразне обличчя, незбагненна скромність, а водночас певність себе — наче сновида або привид. Ця мара нічого не визнає, нічого не хоче, — вона тільки показується, тільки засвідчує своє існування, та й то досить мляво.

Анрі не міг довше витерпіти це. Він грюкнув по столу й гукнув:

— Правду!

Він був лютий на обох: і на цю примару, а ще дужче — на Габрієль, бо вона, мабуть, брехала йому і щоночі спала з оцим. Він широкими кроками переміряв кімнату, впав у крісло і куснув себе за кулак.

— Правду, коли вам життя дороге!

— Величносте! Ваш слуга чекає наказів.

Аж тоді ревнивець зрозумів, що тут справді можна всього домогтись наказом. Йому слід було раніше збагнути це. Він умить заспокоївся й владно заговорив:

— Ви передасте пані де Ліанкур мені. За це я надам вам титул камергера. Габрієль отримає від мене як посаг маєток Ассі — з замком, лісами, полями й лугами.

— Я не вимагаю нічого, — сказав чоловік Габрієлі.— Я корюся.

— Габрієль і далі носитиме ваше прізвище. Може, згодом я зроблю її герцогинею д'Ассі. Коли вона помре, все успадкують ваші дочки. Добродію! — гукнув він, бо співрозмовник наче заснув стоячи. Король наказав: — За це ви без заперечень підтвердите все, що нам буде завгодно заявити, а ні — то лихо вам. Мадемуазель д'Естре вийшла за вас тільки з примусу, і подружніх обов'язків ви ніколи з нею не виконували — чи то через удар копитом, чи то через таємну хворобу. Зрозуміли?

Пан де Ліанкур зрозумів — це вже було видно попри його дивне заціпеніння. А воно зростало тим більше, чим більше дарунків, смертельних небезпек і поворотів долі сипалось на нього. Анрі покинув його на самоті й вийшов, грюкнувши дверима.

Господар, зоставшись сам, якусь хвилину стояв нерухоме, дивлячись собі під ноги. Підвівши нарешті голову, він відімкнув двері й затулив замкову шпарину. Тоді вийняв зі скрині товсту книгу з гербом роду Амерваль де Ліанкурів на шкіряній оправі й почав писати. Як усі події свого життя, описав він і цю останню. З великою точністю змалював він короля, його слова, його емоції і те, як він ходив по кімнаті. Хотів він того чи ні, але образ і роль короля вийшли в нього такими, що сам він міг дивитись на нього звисока. Зі своєю прекрасною дружиною він давно вже зробив те саме. А закінчив він свої записи повідомленням для нащадків. І великими літерами написав заголовок: «Щонайважливіше й правдиве свідчення, складене Нікола д'Амервалем, господарем Ліанкуру. Прочитати після його смерті й зберігати на віки вічні».

«Я, Нікола д'Амерваль, господар Ліанкуру та інших маєтків, при повному розумі, свідомий своєї смерті, але не певний щодо її дня й години…» Те, що хотів залишити по собі, він убрав в урочисту форму заповіту; далі там ішлося про те, що все заподіяне йому — несправедливість, наклеп і насильство. Він ані неспроможний, ані невправний у плотському ділі зачаття — бог тому свідок. А коли на шлюборозлучному процесі він посвідчить інакше, то це станеться тільки для покори королівській волі, а також зi страху за своє життя.

Пастор ла Фей [33]

Габрієль негайно приїхала до Анрі. Він послав по неї дворян, що привезли її до його мандрівного двору, і обоє були дуже щасливі. Вона раділа, що вирвалася зі свого примарного замку, де за зачиненими дверима діялись непевні речі. А він був у захваті, що вона його любить; і, звичайно, як порівняти з покинутим у замку, вона його справді любила. Її осяйне, п'янке тіло, і віддаючись, лишалося спокійне, але коханець у своїй бурхливій жазі того не помічав. Поступ був безперечний: тоді — невесела покірність його бажанням, тепер — стільки терпіння й ласкавості. Анрі гадав, ніби досяг усього, а хто опинився на вершині, той почуває себе вільним. Йому здається, ніби тепер він на свій вибір може лишитися з Габрієллю чи не лишиться. Кінець такий далекий, що можна говорити про вічність — хоч із багаторазового досвіду він добре знав, як довго це триває. Тобто, власне, як коротко.

Насправді Анрі не знав нічого. Ця була не така і ма?ла завдати йому більше мороки, ніж усі інші, разом узяті. Замало простору було для нього і його почуттів у тих літах, які ще зосталось їй прожити; а потім — її смерть, найстрашніша смерть перед його власною. Тепер Габрієль віддається йому приязно, не більше, бо вона щира й не хоче здобувати щось лицемірством. Але те, чого вона ще не почуває, він виборе в неї поступово — і ніжність, і запал, і честолюбство, і відданість. Йому відкривається в ній усе нове й нове, і на кожному ступені їхньої близькості він схвильовано вступає у новий світ. І сам ставатиме новим королем і нового людиною щоразу, коли вона завдяки йому ставатиме інакшою. Зарікатиметься й соромитиметься самого себе, аби лиш вона його кохала. Перемінить віру й здобуде королівство. Стане переможцем, твердинею слабких, надією Європи, — стане великим. Скоро й насититься: все це вже вирішене й має настати, одне по одному. І, нарешті, кохана великого короля принесе йому ще й останнє: вона помре, а йому дано буде стати мрійником і провидцем. Цього вистачить, щоб сучасникам надокучив і він, і всі його діла. Від нього відвернуться, а він у самотині сходитиме все вище, поки не зникне. Нічого цього не знав Анрі, коли запросив пані де Ліанкур до свого кочового двору й був дуже щасливий з нею.