Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 30

— Бери ще! — сказав Анрі.— Чи у твоїй вежці водяться духи? Нехай їхні зітхання тебе не лякають, у мене шпага напохваті.

— Ох! Любий мій пане, це страхіття! Вже не одну ніч я ночувала у служниць, позад замку, бо тут у кімнаті щось стогнало. — Тепер їй уже не хотілося сміятись.

Анрі відказав:

— А це часом не дух Бляклого Листа? Я його вже давно не бачу: може, він помер? Та дарма, жити хоче кожен, чи то людина, чи дух, — заявив він і кинув під ліжко жменю цукерок. Обоє прислухались — і справді там наче рипнуло зубами: звук скоріш люті, ніж смакуваня.

— Тікаймо! — благала Габрієль, тремтячи й чіпляючись за нього.

— Ти ж не даєш мені встати.

— Забери мене з собою, я боюсь. Відчини двері, я кину тобі одежу. — Габрієль перелізла через нього й потягла його за руку, перелякано благаючи: — Не заглядай під ліжко! Бо накличеш нещастя.

— Духи — не найстрашніші з моїх ворогів, — сказав він, чи, скоріш, промимрив — від муки й гнітючого страху десь у нутрі.— В духів я завжди вірив. У що я не хочу вірити й чого не хочу знати, так це минуле, те, що було для тебе плоттю й кров'ю, та й досі, може, ще живе у твоїх думках.

— Ради бога, тікаймо ж!

— Мені про тебе все розповіли: і про Бляклого Листа, і про Лонгвілля, й про те, що було до них. Коли ти надокучила покійному королю, він продав тебе левантинцеві Цамету [29], отому лихвареві.

Він збирався перелічити ще кількох, хоча не вірив у жодного — то тільки проривалась назовні його мука, — та вона впала йому до ніг і стискала його коліна, поки він устав, але й тоді сиділа коло ліжка долі, щоб він не міг зазирнути під нього. Він одягся, і не глянувши туди. Потім накинув на неї широкий плащ, підняв її, по кручених сходах зніс униз і поніс через подвір'я, через сад, аж до поля, де стояв його кінь. Він посадив її перед собою. Тиха ніч, обмотані копита, м'яка рілля — Габрієль виразно чула шепіт у себе за спиною:

— Так краще. Я знаю. Спокуса, випробування, тяжка година. І все ж я тебе здобуду, красо моя кохана.

Катрін, як завжди

Сад у Кеврі потопав у розмаї літа, Анрі — можна сказати, в своєму коханні, а в такому стані ніхто не бачить далі, як на крок уперед. Та скоро настала осінь, буяння почуттів порідшало, як листя, і король знов узявся за всі свої справи — ще завзятіш, ніж доти, за всі зразу — і всі зразу осягав зором, хоча траплялись і несподіванки, та ще й такі, що легко через них розгубитися. Громом з ясного неба було те, що надумала його люба сестриця, — покинути й зрадити його, а королем зробити свого коханого Суассона. Тоді вона сама зі своїм славним чоловіком зійшла б на трон замість її брата Анрі. Той, почувши про це, знавіснів. Погрожував смертю всім, хто доклав рук до цієї інтриги. А своїй любій сестриці звелів приїхати до його мандрівного табору; не приїде, то він накаже привезти її силоміць.

Накаже викрасти її з їхньої давньої батьківщини, Беарну, де вона потай кує проти нього небезпечні плани — мало того, що збирається одружитись зі своїм кузеном Суассоном. Потім, певне, надумається, що треба вбити свого любого братика. Життя навчить — та ще таке життя, коли вони виросли разом як брат і сестра й разом пройшли всі злигодні, де не знайдеш ніякої опори. По суті, кого ще мають у світі діти королеви Жанни, як не одне одного, та й тільки? Дивно, але Анрі в ту хвилину забув про Габрієль д'Естре — бо хоч та, чужа людина, й призвела до багатьох помилок та збочень, але що це супроти змови «моєї маленької Катрін»!

Він назвав її так, як колись у дитинстві, й ухопився за чоло. Він не виходив з кімнати всі ті дні, поки її карета ще була в дорозі, та врешті не втерпів, помчав назустріч. Он попереду — хмарка куряви, і в ній — усе, що лишилось від першої половини його життя. Якби воно зникло, він став би сам собі чужим. Хмарка куряви опала, карета зупиняється. Ніхто й не ворухнеться, дворяни з ескорту стримують коней і дивляться, як король підходить до дверцят карети.

— Чи не зволите вийти, пані? — церемонно запропонував він, і аж тоді вона вийшла. Неподалік у полі стояла селянська садиба. Вони покинули всіх, що були з ними, на дорозі й удвох пішли туди. Анрі сказав:

— Люба сестрице, яке у вас затяте обличчя! А я ж так зрадів, що бачу вас…

Це звучало підбадьорливо, навіть примирливо, зовсім не схоже на ті суворі слова, які він наготував. Відповіді не було, але сестра повернула до нього обличчя, і цього вистачило: він був приголомшений. Чітке світло хмарного дня показало йому змарнілий, згорьований вид. Ця білява дитина-квітка — бо для нього вона довіку лишатиметься дитиною-квіткого, а всі сліди злигоднів будуть тільки поверхові,— тепер видавалась йому світлою трояндою, зів'ялою під бурями. Анрі боляче шпигнуло сумління, та він угамував його. «Це тільки поверхові сліди. Постаріла? Та хто не старіє! Хто-хто, але не ми». Та однаково він побачив навіч: вони старіють.

І враз він збагнув свою власну провину, хоч доти ні разу не подумав проo неї. «Слід було давно віддати її заміж — чом би й не за Суассона? Чи багато нам відміряно часу на щастя? Вона й так досить уже боролася з собою через те, що він католик. А тепер і сам я скоро стану католиком. Через віщо ми себе мучимо? Кожне грає роль комедіанта. Totus mundus… Наше призначення в житті — здебільшого комедія».

Крізь вікна видно було, що в селянському домі нікого нема. Анрі витер лаву коло дверей, щоб Катрін могла сісти. А сам, звісивши ноги, сів на стіл а товстими необтесаними ніжками, вкопаними в землю.

— Через віщо ми себе мучимо? — повторив він уголос. Говорити зараз про зраду було б украй не до речі, так, це був би фальшивий тон — таке часом відчуваєш дуже виразно. — Сестрице, — почав він, — ти ж, певне, знаєш, що я найбільше зі страху перед тобою й досі не наважився перемінити віру. Тоді мені було б куди легше. Але я й подумати не міг, що ти сама захочеш це зробити й стати католицькою королевою.

Він говорив легким тоном, примирливо, майже весело, і їй би слід усміхнутися, хоч би крізь сльози. Та ні — обличчя в неї лишалося змучене й замкнуте.

— Брате, ви часто розчаровували мене, — сказала вона, коли вже не можна було далі зволікати з відповіддю. І він зразу підхопив:

— Знаю. І все ж у мене були найкращі наміри, коли я в добрий час пропонував кузенові поєднати наші родини.

— Ти зробив це, аби прихилити його на свій бік, а тільки-но він позбувся прибічників, що могли б підсадити його на трон, — ти порушив дане йому слово, — суворо докінчила Катрін. Розпалившись, вона говорила водночас і суворо, й щиросердо. Тільки оце єдине створіння в усьому світі могло промовляти до нього так дошкульно: якби не вона, Анрі так ніколи б і не довідався, що порушив своє слово. Досі це не здавалося йому надто важливим — так, марничка, як і сам Суассон. Справжньою небезпекою був Лотарінзький дім, а тепер нею став дім Габсбургів. Любого кузена можна усунути побіжним словом: «Тобі я віддам сестру». Сказано, і досить. Дворяни-католики саме тоді особливо невідчепно наполягали, щоб Анрі поставив крапку й перемінив віру, бо інакше вони, мовляв, проголосять королем кузена. «Все це діло не варт було сприймати дуже поважно, — знову запевнив себе Анрі.— Бо хіба я міг би отак зовсім його забути? А тепер із нього вийшла зрада. Отак і стаєш справді зрадником».

Сестра кивнула головою: вона читала думки по його обличчю.

— Завжди тільки про свою вигоду, — сказала вона. Вже не суворо, тільки поважно. — Про щастя інших ти зовсім забуваєш — і все ж ти добрий… Тебе називають людяним, тільки забудькуватим.

— Ти ж знаєш, як воно виходить, — промурмотів він. — Допоможи мені, сестричко, — попросив він, певний, що слово «допоможи» більше зворушить її серце, ніж «пробач».

— Що ти маєш на думці? — спитала вона, буцім не зрозумівши, хоча думала про те саме, що й він: про скликання Генеральних штатів у Парижі.