Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 184

— Я сказав би: «Мій високий владарю, великий король Сіракуз кохає маленьке дівчатко, поки йому зручно його кохати. Ви давно вже не кохаєте цієї дитини. Але ви наполягаєте на своїх привілеях, на королівських правах. І не хочете поступитись. Ви занадто горді, щоб спростовувати свою згубну славу».

Анрі:

— Коли ти вже старий, як той Діонісій…

Роні — враз перемінившись, голосом таким м'яким, наскільки лиш можливо для нього:

— Величносте! Мій любий владарю! Не треба плутати останнє кохання з завершенням життя. Від одного до другого ще дуже далеко. Звільнившись від цих кайданів, велике серце битиметься вже тільки в ім'я високої мети.

Анрі розтулив губи, стулив їх і просто взяв простягнену руку щирого слуги. Потім Роні попросив у нього два тижні часу. Ці два тижні були потрібні міністрові, щоб розголосити: роль нової Єлени дограна. А тим часом бити в барабани, але не наймати жодного солдата. Ми ж кажемо, що у нас нема грошей. Король Іспанії справді їх не має. Ерцгерцог у Брюсселі й так уже почав розпускати своє військо.

— Величносте! Куди кращий привід завдати удару, ніж нова Єлена, ви будь-коли можете знайти в Клеве, Юліху та Бергу. Простий людський глузд підказує, що вам не слід провадити війну на два фронти.

Досі війна на два фронти ніколи не лякала начальника артилерії. Король підвівся з краєчка ліжка й спокійно оголосив свою волю:

— Даю вам ваші два тижні, пане де Сюллі. І ні дня більше. Якщо я маю сам відповідати за свою війну — гаразд, хай сам. Для двох фронтів я наказав зробити мені два обладунки. На фронтах вони мене захистять; от тільки чи захистять тут… Два тижні — це дуже довгий час. Ось побачите, пане де Сюллі: вони мене вб'ють.

Король простягся на ліжку й зразу заснув. Біля узголів'я став на варті його Роні. Якби ж то він вартував весь час!

Коли король прокинувся, було перше квітня, світанок. Із сильним ескортом повернувся він до Лувру. Жандарми з королівської варти не покидали його, вони оточили весь його кабінет, двері, вікна, письмовий стіл. Почувши про це, всі змовники розгубились. Король повернувся з арсеналу, сповнений нової рішучості, і заслужена доля не мине нас. Ми запізнилися. Маркіза де Верней подалась шукати притулку в пана д'Епернона; під вуаллю, кружними шляхами пробралась вона до його дому й сповістила, що вони обоє пропащі. На знак герцога якийсь чоловік у ліловому каптані вийшов з кімнати. Про нього в розмові не згадали, і маркізі навіть нечисте сумління не підказало, хто це такий.

Д'Епернон раз у раз перепитував «га?» та «що?»; одначе, коли до нього нарешті дійшло, не дужо стривожився. Ще є час, заявив він. Коли хтось має зняти руку на певну людину — а це ще хтозна, — та людина врешті дасть нагоду для цього. Кабінет нн весь час буває повний солдатів. Один іспанський доктор богослов'я провістив на цей рік смерть славетної людини. Аж тоді маркізі сяйнуло. А один німецький математик навіть назвав для жертви віщих чисел точний день: чотирнадцяте травня. Маркіза більш-менш заспокоїлась. Д'Епернон додав: не провіщені події можуть відбутись, а можуть і не відбутись. Але вони настануть неодмінно, коли в них повірять — надто той, кого вони стосуються насамперед.

Того ж таки ранку молочна сестра королеви запала в шаленство. Вона вже ніяк не могла проковтнути уявної кулі, що застрягла у неї в горлянці. Між нападами ядухи вона відкопувала золото, з яким збиралась утікати. Її красунчик чоловік у ті хвилини дізнався про тайники, невідомі навіть йому. Кожна нова торбинка, що з'являлась на світ, сповнювала його ніжністю, а потім починався новий вибух люті:

— Такі вельможні пани, як ми! Шляхетний Кончіні, шляхетна Галігай — і маємо тікати від якогось там короля, хоч він уже тільки й слави, що король! Аякже! Тоді, коли регентка вже в нас у жмені.

— Поки вона ненавидить короля, — заперечила Леонора. — А потім? Одне слово — ти мусиш переспати з нею.

— А хто ж винен, що я досі цього не зробив? — зарепетував він, піднісши кулак над мізерною карлицею. А та, посиніла від ядухи:

— Ну й дурень, що сам не надумався! Іди ж, і щоб я тебе не бачила, поки цього не впораєш!

І він, плавно похитуючи своїм спокусливим станом, вислизнув у двері.

Зразу пополудні королю доповіли, що просить аудієнції дон Ініго де Карденас. Король саме пообідав у своєму кабінеті — без апетиту, страви виносили майже цілі. Попід стінами стояли королівські жандарми. Коли ввійшов посол, вони наставили на нього мушкети. Посол сахнувся назад: він не те що злякався, але збентежився. Йому й так нелегко було йти сюди. Він відкладав цей візит, аж поки наказ із Мадрида відібрав йому змогу зволікати далі. А тепер він несподівано наразився на таку непристойну поведінку цього короля. Від нього дон Ініго аж ніяк не чекав такого; досі не дуже самовпевнений посол почував себе при цій людині, такій нецеремонній, цілком стерпно. Царственість, коли її суть іще не викривлена, завжди буває проста. Кожна зустріч із нею досі давала донові Ініго справжню полегкість. І раптом — наставлені мушкети. Вибору, як вести розмову, не лишається.

Король обернувся до нього разом зі стільцем, показав на інший кроків за два, й спитав:

— Ви ж розумієте жарт?

А до капітана жандармів сказав:

— Це ще не той. Для нього самого це було б скоріш прикро. Мушкети до ноги!

Всі приклади стукнули об підлогу. Хвилина тяглася без кінця. Послові довелось починати без запрошення.

Посол:

— Мене послав до вас король Іспанії, мій владар, щоб ваша величність повідомила мене, навіщо вам таке могутнє військо. Чи не проти нього?

Король:

— Якби я так завинив перед ним, як він переді мною, тоді він мав би право скаржитися.

Посол:

— Благаю вашу величність: скажіть мені, в чому мій владар, король Іспанії, так прогрішився перед вами. — Тон цих слів був викличний — ще й через те, що дон Ініго чудово знав наперед скарги короля Франції й відчував спокусу визнати їхню слушність.

Король:

— Він чинив наскоки на мої міста. Він підкупив маршала Бірона й графа д'Оверня, а тепер не видає мені принца Конде.

Посол:

— Величносте, не міг же він зачинити двері перед принцом, що шукав у нього захисту. І ви не зробили б так, коли б якийсь чужоземний принц попросив у вас притулку.

Король:

— Я б намагався помирити його з владарем і відіслав би його додому. Крім того, досі ваш король ніколи не хотів позичати гроші імператорові, а тепер дав йому чотириста тисяч ліврів на війну проти моїх друзів і союзників.

Посол:

— Свого часу ви самі перед очима в цілого світу підтримували грішми голландські Нідерланди. Я ще раз хотів би спитати вас, чи не проти мого владаря, короля Іспанії, ви підготували таке могутнє військо?

Король — підводиться зі стільця:

— Я вкриваю панцером свої плечі й свою землю, щоб захистити себе від удару, і беру меч у руки, щоб завдати удару тому, хто викличе мій гнів.

Посол, теж стоячи й насилу стримуючи дрож:

— То що я маю доповісти моєму владареві, королю Іспанії?

Король — повертається до посла спиною:

— Можете доповісти йому, що вам завгодно.

Він послав по герцога де Сюллі, щоб той вирішив, чи ці слова означають оголошення війни. Два тижні часу дав йому Анрі. «Якщо я маю сам відповідати за свою війну — гаразд, хай сам».

Партія

Коли це й справді було оголошення війни, то Європа з усієї сили намагалась удавати, ніби не зрозуміла цього. Сюллі дістав свої два тижні і навіть багато більше. Міністр Вільруа й усі такі, як він, знайшли тут нагоду стати в позу доброчесності. Ради бога, не треба розливати кров! Тобто — кров їхніх прибічників. Тут, у країні, вони становлять меншість, хоч і діяльну; більшість вони мають у ворогів короля, тому ж бо Вільруа й усі такі, як він, і виступають проти розлиття крові. Якби справа стояла інакше, він би не був такий плаксивий. Зі сльозами на очах остерігав він пана Пекіуса — посла ерцгерцога, що вже роззброївся. І зразу з Брюсселя прилетів наклеп: король зовсім зсунувся з глузду через свою пристрасть. А те, що віднедавна розпускає герцог де Сюллі,— то просто вимовки. Причина звади, як і перше, — нова Єлена. Але, як трошки придивитись, багато що свідчило проти цього.