Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 172

Той натовп запрудив вулицю Ла-Феронрі коло одного будинку з вирізьбленою емблемою — серце, увінчане короною й пробите стрілою. Продажний крикун на наріжній тумбі кричав хрипко: горлянку йому роз'їли виразки. Колись він був писарем у суді й брав від позовників могоричі, але вигнали його не за це, а тому, що він підхопив ганебну хворобу. Тепер він пропивав і проїдав по шинках те, що заробив горланням на перехрестях, хоча голос у нього часом зовсім пропадав. Тоді він висолопляв язика на цілий лікоть і соромітно кривлявся, а за хвильку знов обзивав короля розпусним дідком. Усе це він робив коштом герцога д'Епернона, того самого, що їхав тепер на коні поруч короля. З другого боку їхав герцог де Бельгард. Позаду в оточенні придворних їхала карета королеви; біля неї сиділа па подушках маркіза де Верней: обидві дами вже заприязнилися.

Д'Епернон не сподівався, що вони натраплять на вуличного промовця. Крім того, він був глухуватий і мучився від подагри. Проте, впізнавши власного посіпаку, він не розгубився й дав коню остроги. Та це йому не помогло. В крикуна саме пропав голос; зате якась жінка завела пісню. То була пісня короля, і ось вона залунала знову, її підхопили всі, її не забули. Йому й самому не лишилося більше нічого, як натягти повід і зупинитись.

— Бляклий Листе, — сказав він, — це ми наче вже колись чули.

Пісня розходиться вшир, наче псалом. Карета, що їхала далі, скоро наздогнала вершників, що зупинилися. Королева в нестямній люті гукнула візничому: «Їдь прямо на них!» Звернути, щоб її пропустити, не було куди, й королю довелось рушити далі. Він чув, як позаду даленіло й затихало:

Король їхав усе швидше й швидше. Від нього відстали всі, крім першого стайничого.

— Д'Епернон! — наказала королева підстаркуватому кавалерові, що запобігливо зазирнув у віконце карети. — Накажіть укинути до в'язниці стільки цієї безсоромної черні, скільки пощастить схопити.

Герцог кілька разів перепитав «га?» та «що?», поки зрозумів і запевнив її величність, що такий наказ уже віддано. Настала черга маркізи; вона могла б розчулити будь-кого. Людині, в якої все життя неначе ламається голос, дуже легко це зробити.

— Про себе я вже не думаю, я звикла до образ і вже давно живлюсь самими слізьми. Тільки доля вашої величності тривожить мене й лякає. Від владаря, що може поводитись так жорстко, як ми оце бачили й чули, слід сподіватись чого завгодно, навіть найгіршого. Страшно сказати, але тут на карті стоїть саме життя королеви. Пане д'Епернон, доведіть, що це неправда, і я перша дякуватиму вам навколішки.

— Га? Що? — перепитав подагрик. Він перехилявся з сідла з надзвичайною догідливістю, справді властивою йому; от тільки на думці у нього було вбивство.

В новій змові сподвижник короля і його коханка відігравали головні ролі. Д'Епернона попереджено: начальник артилерії вже добирається до нього, він уже зловив Бірона й Тюренна, не розминеться й з ним, якщо його не випередити. Те саме раз і назавжди вирішено в маленькій злій голівці молодої Анрієтти. Що б там не судилось королю Анрі, воно вже передбачене підстаркуватим вельможею, чиї останні привілеї під загрозою, і жінкою, що закидає королю не меншу провину. Лишається втовкмачити королеві, що це мусить статися; вона ще не знає, що саме. Та не квапитись, бо тепер вона ще може злякатись і в усьому признатися чоловікові. Треба спершу довести її до того, щоб вона спокійно вислухала слова: «Він має вмерти», — та не турбуймося, все йдеться до того, а вимовлене слово — це вже діло.

Тепер карета їхала повільно: так наказала королева, що вже не поспішала. Вулиці збезлюдніли, бо настала година вечері. Вже смеркало. В друге вікно до Марії заговорив її кавалер для послуг — Кончіні. Вона його ненавиділа, бо він не спав з нею, але любила бачити його на коні. Нe могла нічого вдіяти з собою — такий він був гарний. Вона відверто грала роль його дами серця на турнірах, де він змагався за неї. На тих турнірах просто грали в серсо — сміх, та й годі. Король і справді сміявся. А коли йому було й соромно, то в цьому він признавався самому тільки Роні.

Лакеєві, котрому так безсоромно щастить, як Кончіні, важко напускати на нахабне обличчя невинний вираз. Але він робив, що міг: говорячи у віконце до королеви, нарікав на становище короля.

— Його нещирі друзі порадили йому вбити мене.

Марія відповіла навдивовижу тихо:

— Коли він посміє це…

Всі загамували дух: зараз вона сама вимовить потрібне слово, і зайвим стане їхній клопіт. Але вона сказала:

— Тоді я ладна повірити, що він і мене отруїть.

Більш нічого, тільки одна думка, що давно вже запала в її вбогий мозок, здавалося, міцно засіла там. «Вона непрощенно дурна», — подумала маркіза, що сиділа на тій самій подушці. «А я думав, що з нею буде легше домовитись, бо вона ж Медічі», — подумав д'Епернон, зрозумівши. А невідступний лакей з другого боку карети закусив білими зубами стеблинку квітки й усміхнувся.

Батьківські втіхи

Анрі сплигнув з коня перед вартівнею Лувру. Коли він уже виходив з-під склепіння брами, хтось сильно штовхнув його й не вибачився; а втім, було темно. Бельгард, що йшов слідом, зупинив неотесу, налаяв його відповідним словом і спитав: невже він не знає короля? Невідомий відрубав: аякже, він і в темряві знає, кого треба впізнавати, а кого ні! Тоді його збили з ніг, а коли він схопився, вже наспіла варта.

В своєму кабінеті Анрі застав першого камердинера.

— Глянь на моє ліве плече.

— Нічого не видно, величносте, — сказав пан д'Арманьяк. — Та коли у вас там свербить, то ви, певне, роздушили якусь блощицю.

Анрі відказав:

— У таких старих палацах, як цей, завжди повно всякої нечисті. Треба взятись і викурити її.

Арманьяк зітхнув. Сам до себе він сказав просто, без метафор, що його владар у невигідному становищі порівняно зі своїми підступними ворогами: його роззброює внутрішня шляхетність. «Колись замолоду ми ледь-ледь не вклали на місці герцога Гіза, і це з ним справді сталось, коли він надміру піднісся. А нині піднеслись ми й почуваємо до всякої дрібної потолочі недозволенну неповагу. І ця неповага нам так не минеться. Нікчемам ніщо так не дошкуляє, як те, що їх щадять із внутрішньої шляхетності. Якби ж то ми жили в своєму земному палаці Луврі, а не в наших Великих планах чи в емпіреях!»

Отак міркував старий без метафор, поки можна було обійтися без них. Зітхнувши раз, удруге, він вийшов, бо помітив, що його владар замислився. Тим часом Анрі просто вчувався спів. «Пісня пролунала просто на вулиці, як і колись. Дофін уже великий. Небіжчиця давно вже спить вічним сном. Але коротка війна і вічний мир, п'ятнадцять держав і остаточний лад у Європі — коли вони були вперше звістовані мені? Коли я сказав, що хочу здійснити все це, хочу повалити владу темряви? Тоді був феєрверк — у парку в Монсо. Стоячи коло своєї любої владарки, я дивився, як вогняне колесо розсипає срібло, а над ним завис лебідь. Все небо моєї душі тоді зайнялось полум'ям, і я побачив вільний союз королівств та республік. Тоді моєю метою стало домогтися, щоб народи жили живим і розумним життям, а не мучилися від страшних снів у роздутому череві всесвітньої монархії, що поглинула їх усі. Ось коли насправді зродився мій Великий план. Досить мрійницький; але кожна натхненна ідея врешті-решт стає на тверезий грунт. Ось тепер пан Гроцій розписує його на параграфи, а Роні вираховує кошти.