Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 159

— Коли пан де Роні так добре знаходить спільну мову з англійцями, — сказав граф де Суассон, — то йому слід би привезти додому щось більше, ніж пусті обіцянки, — при умові, що він одержав хоч їх.

Відверта підозра. Але її дозволив собі кузен короля, і Роні мусив стерпіти; відповів за нього сам король. Легко присікуватися, сказав він присутнім, коли хтось зробив усе, що в людській спромозі. Адже більшого тут не домігся б ніхто. Сам він, король, задоволений.

У Парижі вони, король і начальник артилерії, повернулись до розмови.

— Ну, а яка ваша думка насправді? — спитав Анрі.

— Моя думка, величносте, така, що це недобре, коли король-чужинець сходить на новий трон по праву спадщини, без боротьби. Я це зрозумів, коли в мене від нескінченних балачок відкрилась коло рога рана, здобута ще у вашій битві під Іврі.

— І ніякого пуття з нього? — спитав Анрі.— Ні певності, ні навіть надії?

— Ми неухильно сприятимемо тому, щоб перемагав розум, — заявив Роні.— Хоч би це довго було марне, та ми з вами знаємо з чесно набутого досвіду, що розум розраховує на довший час, ніж глупота: їй треба квапитись, бо вона слабка.

— Квапиться, бо слабка… — мовив Анрі сам до себе. — І тому схильна вдаватись до насильства.

Наступний рік і справді показав схильність слабкості до насильства. Король Іспанії запропонував королю Франції союз із метою разом висадитись у Англії, яку вони мають завоювати, щоб винищити там усіх протестантів. Анрі повідомив про це короля Якова. Тим часом упало Остенде [99]. Сорок тисяч солдатів утратила Іспанія під мурами героїчного міста. І коли врешті генерал Амброзіо Спінола вступив до нього як переможець, король Яків перелякався. До всіх страхів йому ще бракувало наміру сусідів висадити військо на його острові. Королю Анрі, хоч той щиро остеріг його, бідолаха довіряв не більше, ніж самому собі. Анрі відмовився від союзу зі схильною до насильства слабкістю, Яків погодився на такий союз. Із французькою угодою він без кінця зволікав. А королю Іспанії поквапно передав підписану грамоту.

Він, мабуть, сподівався зупинити долю. Але проти слабких, що квапляться й тому чинять насильство, не допоможуть ніякі поступки. Іспанія, ставши трупом, хоче владарювати, знекровлена — хоче перемагати й чіпляється за свої останні жертви ще упертіше, ніж за перші. Її передові загони й катів уже послано до обраної нею країни. Це англійські отці з Товариства Ісусового; за такого короля, як Яків, від них годі сподіватись чогось доброго — ні м'якості, ні навіть обережності. Для цього треба бути інакшою людиною. Сюди, у Францію, король Анрі теж допустив їх; чому — це знає тільки його Роні. Паризькому парламентові, що висував заперечення (як і проти Нантського едикту, і то досить довгий час), своїм ученим правникам Анрі відповів: «Щиро дякую, що ви так дбаєте про мене й про мою державу. Одначе опір єзуїтам чинять два різновиди людей: по-перше, протестанти, а по-друге — духівництво, але тільке невчене й розпусне. Сорбонна не визнає отців єзуїтів, вона їх засудила — і що ж із того вийшло? Що спорожніли її аудиторії. Що вдієш, усі освічені уми тепер звертаються до єзуїтів, і за це я їх поважаю».

Тим самим він підтверджував їхню згоду з духом часу, їхній успіх. Далі він твердив, що ніякого вчення про тирановбивство у них взагалі нема. Всі ті, хто зазіхав на його життя, ніколи не були близькі з ними, особливо Шатель, усупереч його свідченням. Наскільки вірив він сам у все це? Він признався своєму Роні, що воліє мати небезпечних людей у себе в країні, ніж десь за кордоном, де їх сповиватиме романтична привабливість, яка здобуватиме їм тут, у країні, закоханих учнів, що, віддані їм душею й тілом, самохіть підкопуватимуться під державу, поки під нею не вибухне порох. А коли їх допустити в країну законно, вони розгортатимуть свою діяльність відкрито.

— їхні школи зразкові. Правда, до дворянських дітей вони ставляться краще. У мене вони попросили моє серце — як реліквію для їхньої церкви. «Полюбіть мене, бо я люблю вас», — отака в нас настанова.

Роні зауважив, що це, може, тільки личино. На таке самовіддане служіння найменшим не спромоглись би навіть перші учні нашого господа Ісуса, при всій їхній чистоті, якої нема чого сподіватись від їхніх пізніх послідовників.

Анрі назвав свого начальника артилерії невиправним протестантом. Адже отці єзуїти тільки пурхають та пахтять: пташечки, квіточки… А тоді поважно додав:

— Я знаю своїх ворогів. Товариство Ісусове — агент всесвітньої держави, що хоче проглинути мене. Зостається тільки показати їм, що моя пащека страшніша. Пане де Роні, провезіть по вулицях мої гармати.

Торговець жінками

Гармати — не цілком надійний засіб, коли всюди зрада, коли зрада закрадається в щораз нових подобах. Жінка, якої король не хоче втратити, бо вона йому потрібна, стає знаряддям його ворогів. Спочатку маркіза просто вдавала з себе змовницю, аби дужче розпалити його; з тією самою метою вона танцювала перед своїм поклонником, звиваючись, мов змія, й помалу скидаючи з себе все до останку. Та відколи до країни допущено отців із певного ордену, напівкомедією не обійдешся. Роби справжнє діло, красунечко, а ні — то стережися. Згинеш іще раніш за нього. Ти знаєш, хто ми такі? У нас багато імен: Іспанія, Австрія, папа, імператор, гроші, Товариство Ісусове, та все це ще нічого не розкриває. Безіменна воля звертається до вас, вельможна маркізо. Вирок сторіччя складений проти народів, а отже — і проти цього короля. Розумієте ви чи ні, але служити ви повинні.

«Яке страхіття, благочестивий отче! Я ж думала, ще довго буде сама гра й танець. Я ненавиділа його за оту недотриману шлюбну обіцянку, але ви погляньте на мене: я ж трошечки без клепки. Такі речі кажуть, але їх не роблять. Що? Я? Отак-таки по-справжньому? Я не розумію вас — чи, може, я й справді… А що, коли я сю ж хвилину розповім йому про ваші мерзенні вимоги? Ні. Ні слова більше, я нічого не казала. Я хочу жити. Я скоряюсь, тільки зоставте мені життя».

Анрієтта д'Антраг зайшла надто далеко. Після падіння Остенде безіменна всесвітня держава остаточно затягла її в свої тенета, і вся родина сприяла цьому. Коли згодом змову викрили, її так і назвали «змовою д'Антрагів». Маршал, слабодуха людина, і його злочинний син д'Овернь [100] на суді втратили всяку гідність; Анрієтта лишалась мужньою, вона наполягала на своїх правах. Вона має від короля обіцянку, і її діти — єдино законні. Вбити його? Ох, боже! Що там вона тямила й чого хотіла… Її рідний брат валить усе на неї. Потай вона плакала. У суддів вона гордо просила милосердя для батька, зашморгу для брата, а для себе самої вимагала тільки справедливості.

З усіх її вимог «зашморг» найдужче вражав. Анрі, що не любив позбавляти життя, намагався проникнути на дно душі кожному зі своїх повалених ворогів. Цій жінці він був дорожчий, ніж вона погоджувалась визнати в щасливі для неї дні. А тепер, хоч і визнала це нарешті — так, що зрозумів тільки він, — саме тепер усе між ними має скінчитись. Та ні. Він помилував батька, сина звелів ув'язнити, а небезпечну коханку заслав у монастир. Якби ж він і зоставив її там, забувшися з іншою! Та це йому не вдалося: в якій іще знайшов би він таку легку, їдку дотепність, таку примхливу вдачу, стільки грації в найзухваліших пустощах, таке вміння на все наважитись, не втрачаючи самоповаги; в якій іще так досконало втілене все те, що Анрі називає французьким!

Вирішивши, що вона вже достатньо покарана, він вернув її до себе. Нa неї це справило якнайневигідніше враження: вона легше стерпіла б забуття, ніж кохання, не владне над собою. А він зробив ще більше: визнав своїми її дітей. Та що з того — для «її дофіна», як вона називала сина, трон лишився неприступним. Пан д'Антраг мусив, як викуп за своє життя, повернути письмове шлюбне зобов'язання. Чоловік, що тим дужче принижував її, чим вище підносив, аж тепер став їй справді ненависним. Її оселили в Луврі, і відтоді Анрі мав під своїм дахом найлютішу злобу. Інші його ненависники, що теж жадали йому смерті, були принаймні при своєму розумі; кожен спочатку усвідомлював, що повітря просякнуте заразою, чумою змовництва, і, неспроможний опиратись їй, наперед погоджувався з тим, що великий король має згинути.