Літа зрілості короля Генріха IV, стр. 148

— А може, вона сховалась тут, у залі, й підслухує нас? — висловив думку Анрі. Але другу думку — що в темному проході могла стояти, підслухуючи, Марія Медічі — він зоставив для себе. — Дуже болить рана? — спитав він. — Треба покликати хірурга.

— Величносте, звільніть мене від цієї ганьби, — попросив Бассомп'єр. — Збіжаться люди… Деякі поразки ми воліємо замовчувати.

— Так, їх воліють замовчувати, — погодився Анрі.— Скоро світатиме, тоді й розійдемося.

Сказавши так, він теж сів у крісло, і обидва стали чекати, поки скінчиться ніч.

Про зраду

А потім пішли свята. Стався й ще один замах на життя короля, але його затаїли. Настав день, коли легат дав новому подружжю своє урочисте благословення. Після цього Анрі поїхав би негайно, бо ночі з чужинкою гнітили його над будь-яку міру. Та лишався ще мир із Савойєю — морочливе діло, хоча герцог і програв війну. Він був згоден відступити спірну частину своїх родових володінь, але французьку провінцію Бресс хотів зоставити собі. В цьому Анрі та його начальник артилерії добачили підступну пастку.

В Савойї було багато єретиків, і їх там переслідували. Якщо король призначить туди губернатором протестанта, на нього негайно нападеться папа, якщо католика — то свої протестанти. Начальник артилерії казав йому це ще тоді, в Ліоні: про все це домовились герцог Савойський із Біроном.

— Величносте! Ви побачите самі, що Бірон невиправний і його вже не врятувати. Ви зробили його адміралом, маршалом, герцогом, пером. Ви довірили йому правити Бургундією, а там же губернаторами досі завжди були принци крові. В його руках був один з кордонів королівства, і він мав той кордон охороняти. Ви самі знаєте, що зробив він натомість.

— Нe знаю, бо не можу повірити, — заперечив Анрі.— Зрада — річ протиприродна.

Сюллі:

— Це не справжня ваша думка. Ви дуже добре знаєте нашу людську натуру: вона потребує зради, хоч би в ній навіть не було користі,— просто з норову, бо її надить власна погибель.

Анрі:

— Дуже мудро, пане Роні. І все ж я згадую одного, хто ніколи…

І затнувся. Навіть найкращий слуга, навіть він зрадив Габрієль д'Естре; а чому — це довіку лишиться незбагненним.

Сюллі, трохи помовчавши, сказав дуже тихо:

— Може, один і є, але двох не знайдеться.

І погляд емальово-голубих очей доказав: «Ви самі зрадили свою віру, чи цього не досить? А скількох ви зраджували людей, а як часто — своє слово? Хіба це було неминуче?»

Анрі сам у глибині серця питав себе, чи це було неминуче, і не знаходив відповіді. Але від начальника артилерії принаймні домігся, щоб іще зачекати й випробувати маршала Бірона. Сюллі поїхав, остерігши короля такими словами:

— Він зажадає, щоб ви віддали йому місто Бург-на-Брессі; тоді ви матимете доказ, що він змовився з вашими ворогами й хоче відкрити їм кордон королівства.

Коли нарешті приїхав сам Бірон, його супроводило багато люду. Вся вулиця хотіла бачити уславленого воїна, та й було що побачити: густо-червоне обличчя, могутні плечі й руки — жоден вантажник не захотів би з ним боротися, він роздушив би кожного. В нього, як у бугая, легко набігали кров'ю очі, на тілі він мав три десятки шрамів, він завжди й неодмінно перемагав, і все завоювання Савойї було справою тільки його рук. Так гадали люди, що здебільшого плутали його з батьком і вважали їх обох за ту саму людину. Одне слово, народним героєм був маршал Бірон, а не король.

Захват юрби заглушував у зрадникові й сумніви, якщо він їх мав, і побоювання, які він таки справді відчував. Король уникнув пастки — він не взяв ні п'яді Савойї, він зоставив собі Бресс, французьку провінцію. Чи багато знає він про зраду? Нічого не знає, вирішив Бірон, побачивши, як зустрічає його люд. Він і далі вірив, що народного героя ніхто не посміє зачепити.

З похмурим обличчям став він перед королем, що здавався веселим і приязним.

— Це чудова нагорода за вашу вірну службу, — сказав Анрі, показуючи за вікно. Бірон хвальковито випнув велике черево й відказав:

— Народ мене знає. Якби ви були Карлом Великим, то я був би Роландом [91]. Але своєю мирною угодою, що підказав вам страх, ви змарнували те, що здобула моя відвага. Мені жаль вас, величносте! — вигукнув Бірон, розлютившись через свій недавній страх.

Анрі не звернув уваги на це зухвальство. Він показав маршалові на невеличку статую бога Марса, увінчаного лаврами, обличчям схожу на короля.

— Кузене, як ви гадаєте: що сказав би на це мій брат, король Іспанії?

Натяк і осторога. Бірон не почув ні того, ні того.

— Отой? — буркнув він. — Ну, вас він навряд чи боїться.

Анрі ляснув його по животу й засміявся.

— Веселий хлопець, тільки розжирів трохи. Ну, хай там як, а мені ти до душі.

Від цих слів обличчя того недотепи почервоніло ще густіше. В його погляді, досі тупому, замигтіли божевільні вогники. «Чи можлива річ? — подумав Анрі.— Божевілля, скрізь божевілля. Якби мій начальник артилерії знав, як легко слабкому духові збитися з пуття, він би ставився до зради як до хвороби. Та, звичайно, коли ця хвороба зайде надто далеко, ліки їй не поможуть».

— Кузене, — сказав він, — скільки треба грошей, щоб покрити ваші борги?

Бірон:

— О, щоб задовольнити своїх кредиторів, мені треба стати могутнішнм за вашу величність.

Анрі:

— Ризикований жарт, але добрий. Так і треба — ставити себе високо, а то що б із нас було.

Бірон:

— Віддайте мені Бург-на-Брессі!

Ось воно, випливло наверх. Зрадник не витримав іспиту. Анрі сумно подивився на нього.

Анрі:

— Навіщо вам це місто?

Бірон:

— Я ж його завоював.

Анрі — сумно, але вже трохи гостріше:

— Вам наступали на п'яти люди начальника артилерії, тому ви й пішли навпростець.

Бірон:

— Шпиги вашого начальника артилерії! Що це за король, що не довіряє своєму маршалові!

Затята лють; цей чоловік не хоче ні від чого відступитись. Не хоче нічого визнати. І Анрі вдався до мови королівської величності. Відійшов трохи від Бірона й холодно запевнив його в своїй довірі. То був якраз належний тон, щоб ураз вернути до тями цього одержимого. Той прокашлявся, але голос лишився хрипким; затинаючись, він пробурчав:

— Величносте! Спокуса була дуже сильна. Кожен великий вельможа у вашому королівстві має нагоди вашим коштом стати ще більшим. Вас не бояться.

— Поки не стане запізно, — відзначив Анрі, але не так голосно, щоб Бірон по-справжньому зрозумів. Зрадник глянув на нього недовірливо: що це означає і наскільки слід бути відвертому? Нарешті він, не дивлячись на короля, промимрив щось про гроші, які, звичайно, присилала йому Іспанія, але ж хіба ними заткнеш його діряві кишені? Його ніхто не зможе збагатити.

— Я помру коли не на ешафоті, то в притулку для вбогих, — цими словами закінчив він своє зізнання, але зразу ж додав, що король повинен йому пробачити — бo він тільки вів переговори, а по-справжньому нічого не зробив, — і на цьому поставити крапку: так буде краще для них обох.

Анрі — з раптовою силою:

— Чим це ви мені погрожуєте?

Бірон, знітившись:

— Навпаки, я прошу вашу величність ласкаво пробачити мені.

Анрі:

— Все, що я знаю, вам уже пробачене.

Бірон:

— Усе — чи я вчинив його, чи не вчинив?

Анрі:

— Те, що я знаю. А більше ви нічого не вчините.

Швидко підступив до друга, обняв його за плечі й шепнув йому на вухо:

— Ми обидва.

Анрі:

— Ми обидва — зрадимо один одного? А заради чого? Гроші вам не допоможуть, а коли не стане мене — ви вже не будете прославленим маршалом Біроном. Той самий люд, що сьогодні вів вашого коня за повід, обминатиме вас. Вам доведеться втікати через чужі краї. Вашим владарем тоді буде мій брат, король Іспанії, а він уже не володіє світом.