Молоді літа короля Генріха IV, стр. 86
— Не думай, що я боюся Гіза, — запевнила королева.
Новий її спільник ревно підхопив:
— Як він пишається своєю статурою, цей герцог Лотарінгський! Білява борідка, народний улюбленець!
— Він йолоп, — сказала пані Катрін так само категорично. — Підбурює католиків. І не знає, на кого працює. На мене! Бо мені скоро знов буде потрібна різанина: протестанти ніяк не вгамовуються, навіть після Варфоломіївської ночі. А коли так, то вони матимуть ще одну. Нехай Гіз підбурює католиків, а тобі я дозволю роздрочувати гугенотів. Кажи їм у Парижі, що за кордоном їхнє військо скрізь б'є наших. На жаль, це не зовсім неправда. А до провінцій перекажи, що тут незабаром вибухне повстання, і нехай лишень воно вибухне! Ти виконаєш усе як слід, Королику?
— То мені можна буде виїздити через міст? І на полювання? На полювання? — ще раз перепитав він і аж засміявся: так по-дитячому тішився бранець.
Пані Катрін усміхнулася йому поблажливо й трохи зверхньо. Навіть наймудріша стара жінка не завжди розпізнає в щирій радості сховану за нею хитрість. А бранцеві корисно прикинутися ще впокоренішим, ніж потрібно, і хто дожидає своєї години, тому не слід поводитись занадто рішуче.
Виходячи від своєї вельможної приятельки, Анрі наткнувся біля її дверей на д'Обіньє і дю Барта. Вони звичайно не показувались удвох: не дозволяла обережність. Лиш цього разу обидва не втерпіли, бо їхній король так довго розмовляв з ненависною душогубкою. Він став загадкою для них. Хоч вони любили його, як і давніше, та вже не знали, наскільки можна йому довіряти.
Він невдоволено заговорив до них:
— Біля цих дверей я не сподівався вас побачити.
— І ми б воліли зустрітися з вами десь-інде, ваша величносте.
— Та нам не можна, — додав один з них.
— Д'Арманьяк нас до вас не пускає,— пояснив другий. Перебиваючи один одного, хрипкими голосами вони почали нарікати: — Нас ви обминаєте, водитеся з новими друзями. Але ті нові друзі — давні вороги. Невже ви все забули? І кому винні борг вдячності, і навіть за кого маєте помститися?
Анрі аж сльози на очі набігли, коли йому нагадали про помсту. І він відвернувся, щоб друзі не побачили тих сліз.
— Новий двір такий веселий, — сказав він, — а ви все хочете журитись. За Карла Дев'ятого бунтував і я, та що це мені дало? А помста — що ви знаєте про помсту? Коли женешся за нею, поринаєш усе глибше й глибше, а дна все нема й нема.
Увесь час вони говорили перед очима вартових-швейцарців, що дивилися просто себе, немов не розуміли нічого.
Двоє давніх товаришів насупились:
— Але якщо ви не зробите нічого, величносте, то зроблять інші — відомі вам учасники Варфоломіївської ночі. Вони не вгамовуються ні при цьому веселому дворі, ні в церквах. Послухали б ви, що там проповідують.
— Я й так знаю: щоб ви навернулись у католицтво, а то порішать і вас. Наверніться! Адже я це зробив.
Вони так ужахнулися, що й не відповіли. А він провадив далі:
— Ну, а як не хочете здаватися, то вдарте перші. Адже ви сильні. В Парижі ще знайдеться кількасот живих протестантів. Може, в них нема зброї, зате з ними бог. — І пішов собі, а вони, спантеличені, навіть не спробували йти за ним.
— Він глузує з нас, — зашепотілись вони, бо цього не повинні були чути навіть швейцарці. Обидва намагались виправдати його перед самим собою. — А може, це осторога, щоб ми не встрявали ні в які заколоти. Сказати правду, тільки навиворіт — це схоже на нього. А зразу він заплакав, тільки не хотів, щоб ми це побачили. Та він взагалі тонкосльозий. Плаче на згадку про помсту, а сам вийшов із цих дверей. З того самого покою, де його матір напоїли отрутою!
Вони погодились на тому, що вже не розуміють свого короля і що вони нещасні.
Друге доручення
Анрі пішов до короля, що звався так, як і він сам, і був уже третім Анрі, чи то Генріхом, на французькому троні. Вони колись часто бавилися разом — ці двоє Анрі. Ще хлопцями в Сен-Жермені обидва, вбравшись кардиналами, в'їхали верхи на віслюках до зали, де пані Катрін саме приймала справжнього кардинала. І тепер вони побавились так само, вже дорослими, — король Франції і його кузен-бранець, чия мати й усі друзі позбулися тут життя. Тому король Франції другого дня поїхав до монастиря, щоб скоріш замолити гріх. Певний, точно встановлений час він відмолював блюзнірства, потім плотські прогріхи й нарешті недостатню твердість у виконанні монарших обов'язків. Його ніхто не слухався, з нього всі робили посміховище: інтригани, шахраї, юнаки-любчики й одна-однісінька жінка — його мати. А він усе роздаровував, промарновував, програвав. Час від часу до його свідомості доходило, що з ним роблять, як його грабують і принижують, — і він западав у мовчанку.
А вони вбачали в тій мовчанці погрозу і принишкали по кутках, поки король мовчав. Одначе ця німота була тільки трагічним визнанням власного безсилля. Інколи його гнітила думка, що віджила династія вже не може нічого ні зробити, ні спинити — ні у світі, ні в своїй країні.
— Треба більше терпимості,— сказав він якраз сьогодні своєму кузенові й зятю. Відчай вирвав у нього ці слова. — Мир потрібен украй. Хіба я ненавиджу гугенотів? У дев'ять років я сам був гугенотом і кинув у вогонь сестрин молитовник. Я ще пам'ятаю, як мати мене тоді била, а я тільки сміявся. Мені ще й досі соромно перед нею за те почуття. А вона давно вже забула. Куди я йду? Мені б слід дбати про мир між релігіями. А я, зіходячи на трон, заприсягся, що не терпітиму в своїй країні іншої віри, крім католицької. Що мені діяти? Я не виганяю єретиків, як повинен, а молюся, щоб вони навернулись. Я тільки й можу, що молитися.
— Ні, ви можете більше, — запевнив Анрі Наварра, скромний слухач другого Анрі, що тепер звався королем. — Ви ж чудово пишете. Невтомно складайте послання та укази! Ваша невтомність, величносте, — найкращий приклад для нас усіх.
Цей король у дні сумного настрою — отже, й сьогодні, тридцятого січня, — дуже любив писати, немовби міг надолужити все згаяне, власноручно розливаючи на папері чорнило. Але до того чорнила завжди домішувалася кров, і вся його добра воля була марна.
— Мій секретар Ломені вже давно хворіє,— зауважив він. — Треба його провідати.
— Не треба, ваша величносте! Скажу вам правду: він помер. Вас не хотіли турбувати сумною звісткою, бо ви саме були в монастирі. Кажуть, буцім у нього була чума.
Ломені був якраз той задушений у в'язниці, чиї маєтки віддано італійцеві, і король уже не вперше дивувався, де це запропав його секретар. Колючі його очиці на погано виголеному обличчі з виразно мавпячими обрисами на мить уп'ялися в кузена допитливим і боязким поглядом; тоді король знов утупив їх у папір.
— І оце задля такого чудового життя я ніяк не міг діждатися, коли помре мій брат Карл, — промурмотів він.
— А що, не варт було? — наївно-здивовано спитав кузен.
Король, закутавшись у хутра, писав. А кузен Наварра тим часом пройшовся по кімнаті, заговорив ніби сам до себе, змовк, знову заговорив:
— Новий двір таки дуже різниться від старого. Це не так видно, як відчутно. За Карла Дев'ятого ми всі були навіженіші. З жінками тепер волочаться так само, але з хлопцями частіше. Багато хто навчився цього лиш тепер, аби не відстати від моди. Я не навчився, а шкода, бо цей бік людської природи лишається таємницею для мене.
— Подякуй богові,— докинув король, не перестаючи писати. — Хлопці ще жадібніші до грошей, ніж жінота. Крім того, вони вбивають один одного. Того, що я найдужче любив, зарізано.
— За Карла такого не було, — відзначив Наварра. — Дарма що вершина його правління — Варфоломіївська ніч. Трупний запах при новому дворі чутніший, ніж був при колишньому, що правда то правда. Але взагалі як дружно ми живемо! Ніхто не думає про втечу, вторгнення в країну з німецьким військом. Мене вже навчило, я не ворухну й пальцем.
Він зачекав трохи, але не почув відповіді — тільки рипіння пера. Тоді почав з іншого: