Молоді літа короля Генріха IV, стр. 85

Висновок

Нещастя може дати несподівану нагоду пізнати життя. Такому високородному принцові начебто не судилося перетерпіти стільки злигоднів. Безстрашний, він зневажав перестороги й попав у біду, наче в пастку. Вирватися з неї неможливо; тоді він вирішує здобути користь із свого нового становища. Віднині життя показує йому не лише ті картини, що стоять перед очима щасливих світу цього. Наука, яку воно йому дає, сувора, але наскільки ж вона глибше проймає душу, ніж усе, що цікавило його в дні безтурботної юності! Він учиться остерігатись і критись. Це може придатися завжди, а з другого боку — що втрачаєш, зносячи приниження, живлячи в собі ненависть і бачачи, як умирає зневажена любов? Маючи хист, можна все це пізнати так глибоко, що виробиш із нього тверді моральні погляди. Ще трохи — і ти вже на шляху сумніву; і, сам зазнавши долі гноблених, молодий державець, перше такий самовпевнений, відчує, що став людиною обережною, скептичною й поблажливою — не тільки від доброго серця, а й з презирства; людиною, що вміє судити власні дії.

Доти він багато метушився без пуття; але відтепер не робитиме нічого, не подумавши як слід, і стерегтиметься надто поквапних вирішень. І якщо тоді можна буде сказати, що він піднявся своїм розумом над власні пристрасті, то це він завдячуватиме рокам полону, коли він по-справжньому пізнав ті пристрасті. Правда, треба було дивовижної витримки, щоб не зломитися під час таких довгих випробувань. Тільки така твереза й урівноважена натура могла без шкоди для себе наслідувати легкі звичаї цього двору. І лиш така натура могла наважитись проникнути в глибини збуреної думки і все ж зберегти в собі здатність повернутися до тієї душевної ясності, в якій тільки й робляться і великі шляхетні діла, і звичайні вчинки, диктовані здоровим глуздом.

VI. НЕМІЧ ДУМКИ

Несподівана спілка

Що сталося з Марго? Вона раптом заявила, що згодна допомогти обом — королю Наваррському та її братові д'Алансону — втекти. Один із них мав, перебравшися жінкою, сидіти поруч неї в кареті, коли вона виїздитиме з Лувру. Вона мала право брати з собою одну супутницю, і та могла їхати в масці. Та що втікачів було двоє і жоден не хотів поступитися другому, цей план теж лишився нездійснений, як чимало інших. Правда, Анрі й не вірив у нього: так багато планів уже зірвалось. Він не відмовився зразу лиш тому, що Марго здавалась йому чарівною в ролі доброї визволительки. Вона, дивлячись на тяжку його скруту, шкодувала, що тоді виказала його матері. І це його зворушило, хоч він розгадав і справжні її мотиви: вона хотіла помститись пані Катрін за смерть свого коханого ла Моля.

Навіть під час урочистого похорону Карла Дев'ятого, на сороковий день після його смерті, Анрі тільки й думав, що про втечу. Потім була ще одна спроба — його мали забрати з Лувру в човен і перевезти за Сену. Коли та спроба зірвалась, Анрі розізлився до нестями, почав вигукувати безглузді погрози — але на тому настав кінець. Хоч би з якими спокусливими вигадками до нього звертались — Наварра на все відповідав незворушно. В ньому не лишилося й сліду колишньої хапливості. А коли такі речі обговорювати занадто довго, все починає здаватися сумнівним: чи здійсненне воно? І навіть — чи бажане? Це стосується не тільки планів утечі, а й усіх життєвих справ. Наварра радився багато й з усіма. Вночі він мав для цього жінок, удень — чоловіків. Кожне могло гадати, що Анрі його розважає, або піддурює, або шанобливо вислуховує. Одні вважали його за найбільшого веселуна серед придворних, інші шукали в ньому високих почуттів, а він морочив їх усіх. Навіть коли він зрідка бував відвертий, то й тоді мав на думці, щоб ті відверті слова набули розголосу й дали йому якусь користь. Він не пропускав жодної нагоди висловити своє захоплення королевою-матір'ю. Як послухати його, Варфоломіївська ніч була справжнім шедевром. Він тільки не певен був, у чому яскравіш виявився геній пані Катрін: чи в тому, що вона відібрала життя в Жанни й Коліньї, а чи в тому, що вона не відібрала його в самого Анрі.

— Та згодом, як порозумнішаю, я збагну й це, — казав він. — Бо досі я ще не знаю, як це так, що я живий. Але моєю матір'ю і адміралом пожертвувано задля добре виваженої мети. Лиш дурень міг би думати про помсту. А я тільки молодий і хочу навчитися жити.

Стара дізналася про це, і коли навіть повірила йому щонайбільш наполовину, то якраз ця його ненадійність і подобалась їй. А його, знов же, вабило до неї те, що саме вона тримала його під своєю владою. Отож обоє цікавили й розважали одне одного, як може цікавити й розважати тільки небезпека. Кілька разів вони доходили в розмовах до найдивовижнішої відвертості. Одного вечора вона недвозначно призналася йому, що він у неї не єдиний бранець. Навіть король, її улюблений син, не вільний. Вона тримає його під владою за допомогою чарівного зілля, пояснила пані Катрін і моргнула.

Король Анрі — чи то Генріх Третій мусив повертатися з Польщі перебраний, бо в Німеччині його могли захопити в полон. Цього не сталось; зате у власному замку Луврі він став полоненим рідної матері та її італійців, що вже повислужувались тут і на канцлера, й на маршалів. Тільки чужинці — як відверто зізналась пані Катрін своєму приятелеві Наваррі увечері тридцятого січня, коли шибки деренчали від зимового вітру, — тільки чужинці мають правити будь-яким народом. Бо чужинець-авантюрист ніколи не побоїться розливати кров народу. Хай він хоч і весь вигине, коли не дає йому правити собою. Такий закон дала народам доля, щоб вони не робились у добробуті легковажними. А надто французам, таким охочим складати глумливі памфлети. Краще хай люди тремтять зі страху, ніж сміються.

— Це правда, вельможна пані! — вигукнув у захваті Анрі.— І я тільки питаю себе: як би ви змогли обдарувати маєтками всіх своїх земляків, що сюди наїхали, якби не було такого доброго способу — кидати землевласників-французів у в'язницю й душити їх там?

Пані Катрін примружила око, підтверджуючи, що Анрі має рацію.

— Один із тих задушених, чиї маєтки ви відібрали, був навіть секретарем вашого сина, короля.

— А скажи-но про це йому. Бо досі ще ніхто не наважився. — Так говорила стара королева, бо у хвилини особливої інтимності вона зверталася до свого Королика на «ти». Ще й плеснула його долонею по коліну й повела далі вже новим тоном, і насмішкуватим, і водночас таємничим: — Королику, ти якраз той, кого мені треба. Я давно придивляюсь до тебе й переконалася, що невеличка зрада для тебе нічого не важить. Люди вперто тримаються дурних забобонів. Що таке зрада? Просто вміння встигати за подіями. Ти так і робиш, і через це твої протестанти зневажають тебе — і в усій країні, і в стінах Лувру, скільки їх тут ще лишилося.

Анрі злякався: «Як же мусять думати про мене пан адмірал і моя матуся, коли я сиджу й слухаю це бабисько, замість узяти її за горлянку й задушити? Та це не втече. Я готую свою помсту повільно, зате ж вона буде нещадніша».

Та на обличчі його читались не ці думки, а готовність прислужитися й наївна згода.

— Ваша правда, вельможна пані, що я зовсім розбив глек із давніми друзями. І тому мені тим більш хотілось би подружитися з вами.

— А надто, мій маленький, коли ти за це дістанеш дозвіл трохи прогулюватися. Тепер ти любиш грати у м'яча з Гізом, і це свідчить про твій розум, як згадати, що він ударив ногою в обличчя мертвого Коліньї. Але ти зможеш і виходити з Лувру разом з ним.

— О, він виходить часто. А найчастіше виїздить верхи.

— Ось і ти виходь та виїзди з ним, щоб я завжди знала, де він був. Зробиш це для мене?

— Мені можна буде виходити з Лувру? Щодня? Брамою? Через міст? Що ви накажете, вельможна пані, все буде зроблено!