Молоді літа короля Генріха IV, стр. 81

— Випиймо! — запропонував він натомість. — На порозі старості треба бути обережному в усьому; проте я іноді розумію одного знайомого моїх знайомих, що вже в немолодих літах узяв собі дружину з такого місця, де кожен міг мати її за гроші. Таким чином він спустився до найнижчого щабля — а цей щабель найбезпечніший.

— Випиймо! — гукнув Анрі й засміявся. — Ви відважна людина! — знову гукнув він — уже без сміху. Він мав на увазі відверті дворянинові слова про релігію. Але пан де Монтень зрозумів його інакше.

— Так, я став вояком. Я хотів випробувати свою мужність. Пізнай самого себе! Тільки самопізнання варте того, щоб віддаватися йому. Ну хто знає хоч би власне тіло? От я ледачий, млявий, у мене важкі руки; але я вивчив свої органи, а отже й душу, вільну і нікому не підлеглу. Випиймо!

Вони пили ще довгенько. І коли супутник Анрі, піднявши келих, заспівав рядки з Горація, Анрі підхопив їх:

Потім вони підвелись, допомогли один одному перебратись через купи сміття і надворі ще підтримували один одного за руки. Винний дух лиш поволі вивітрювався з голови. Анрі сказав знову під рев бурі й хвиль:

— А все ж я був і лишаюся бранцем!

— Насильство могутнє,— пояснив його супутник. — Але добрість могутніша. Nihil est tam populare quam bonitas [89].

Цих слів Анрі не забув довіку, бо в ту хвилину, коли він їх почув, вони були для нього єдиною розрадою. Добрість — риса народна, нема нічого народнішого, ніж добрість. Сповнений довіри, він запитав свого супутника:

— Чи справді всі вчинки робляться догори ногами і хто кличе до дії, той кличе до безладу?

Почувши ті слова, що їх він сам сказав на початку розмови, яка вже не раз звертала на зовсім несподівані теми, — почувши ті слова, пан Мішель де Монтень отямився — згадав, кого він держить за руку, й пустив її. А сам повернувся обличчям і грудьми до моря.

— Наш господь небесний, — сказав він, вимовляючи кожне слово окремо, — рідко сподоблює нас робити благочестиві вчинки.

— А що таке благочестивий вчинок? — спитав Анрі, теж обернувшись до моря.

Де Монтень звівся навшпиньки, щоб виголосити істину, що її він, як виняток, пізнав не через заглиблення в самого себе. Велике натхнення зійшло на нього й промовляло його устами:

— Ось уявіть собі: військо, ціле військо стає на коліна і, замість ударити на ворога, молиться. Таке воно переконане, що йому призначено перемогти.

Ці слова Анрі також запам'ятав, і одного дня вони пригадалися йому.

На тому розмова й скінчилася. Вартові з офіцером на чолі привели їх до табору. Їх уже шукали. Боялися, чи король Наваррський не втік.

Догори ногами

До Парижа тим часом наїхало панство в розкішних хутрах, незвичайно пишне й бундючне. То були поляки, що прибули по свого короля, — бо д'Анжу справді обрано королем Польщі під радісний крик усього польського народу, що зібрався для цього на великому полі. Новому королю слід було б поспішати: чого йому ще дожидати під цією невдячною фортецею, що ніяк не здавалася? Насправді ж — хоча він, звичайно, нізащо б не признався в тому, — він дожидав, що помре його брат Карл. Усе ж таки краще бути королем у Франції, ніж у Польщі. Карл, що добре те розумів, слав до нього під Ла-Рошель посланця за посланцем, щоб він нарешті наважився. Бо ж легше видужати, коли ніхто не сподівається щодня й щогодини, що в тебе потече крізь шкіру кров.

Пані Катрін уміла дати раду обом синам. Свого улюбленця вона квапила від'їздити, щоб хворий заспокоївся. Водночас вона дбала за те, щоб про всяк випадок забезпечити право улюбленого сина. Успіх у Польщі, турботи про Карлового наступника й плани щодо Єлизавети Англійської, якій вона посилала дуже прикрашені портрети Двоносого, — все це геть поглинало стару королеву, і вона не могла б уже щохвилини сказати про кожного, де він і що робить. А це — як було найкраще відомо саме їй, — головне, коли хочеш владарювати й тримати інших під п'ятою. Якби у пані Катрін голова була не така заклопотана, навряд чи сталось би все описане далі.

Вже в дорозі до кордону не було належного ладу. Короля Польщі неодмінно повинен був супроводити до самого кордону весь французький двір; а подорож цілого двору — діло нелегке навіть за звичайних умов. А що ж тоді, коли обставини вимагають особливої пишноти, — зокрема через те, що поляки, які їхатимуть з королем, про все розкажуть у Варшаві. Скільки карет, вершників, скороходів, в'ючних коней та мулів, підвід із харчами, і все це, оточене військом, з хвостом роззяв та жебраків позаду, тягнеться через цілу країну, гуркоче на колесах і трюхикає в сідлах по роз'їжджених, вибоїстих шляхах. В дощову погоду карети обпинають парусиною, вершники вгортаються в плащі. Всі поспішають, лаються, щуляться. Народ уже не збігається, щоб дивитись, пороззявлявши роти, або падати на коліна. Широкі, голі рівнини, на них сіється з неба дощ, і лиш де-не-де селянин на лану розігне спину, осудливо подивиться на двірський поїзд та й знов схилиться над нивою, накритий мішком. Путящі люди в таку погоду сидять дома або працюють, накрившись мішками. А двір суне кудись під дощем, мов циганська ватага.

Та ось показалося сонце, попереду видно місто; отоді двір починає чепуритися. З карет стягують опони, з'являється на світ божий позолота, блищать пригвинчені вгорі коронки, гойдаються плюмажі. Оксамити і єдваби, щастя й блиск, ті бадьоряться, ті всміхаються звисока чи ласкаво. Нарешті поїзд в'їжджає в місто. Двір гордо приймає знаки шаноби, низькі поклони. Всі дзвони дзвонять. Радники підносять хліб-сіль, під пильними поглядами збройних людей сплачують заборговані податки. Карлові Дев'ятому доводиться випити привітальну чашу вина.

Те вино йому вадило; в цій подорожі Карлові вже не до снаги були такі великі чаші, дошкуляли й труські дороги, і гамір, і юрба довкола. Та найдужче дошкуляли йому спомини, а вони його не залишали: хоч би як далеко від'їхав він від Лувру, ті спогади не відставали. Тому він не відповідав ані словом на врочисті привітання. Він недовірливо, скоса позирав на всіх, хто ще пхався до нього; бо віднині й до самого кінця він мусив бути сам. А його тягали з собою по всіх шляхах і дорогах, від товпища до товпища, хоч усі вони йому вкрай остогидли, а він їм. Схудлий, вже знову блідий на виду, він почував себе таким далеким від усіх і всього, як тоді, коли був ще гордовитим блідолицим підлітком, або як на своїх портретах.

Він уже не доїхав до кордону свого королівства. В містечку Вітрі довелось його залишити. Вони використали його для своєї підлої мети, щоб улаштувати Варфоломіївську ніч. А тепер покинули хворого у Вітрі й повезли далі його брата д'Анжу. З ним зостався тільки кузен Наварра, але той мав свої причини, і Карл здогадувався які. Наварра, звичайно, хотів утекти. Мабуть, гадав, що біля ложа хворого короля не сновигатимуть шпиги. Карети з фрейлінами поїхали, і стара королева мала інший клопіт, тож не дуже пильнувала його. Чому ж він не втік на південь? Бо в нього були ширші плани, хоча й нерозумні. Він піддався на умовляння кузена Франсуа втекти до Німеччини. Адже князі-протестанти тільки й чекали на них обох. У союзі з цими князями кузени хотіли вдертись до королівства, щоб кузен Франсуа сів на трон, перше ніж його брат д'Анжу встигне повернутися з Польщі. На Карла вони вже не зважали. Між Суассоном і Комп'єнем д'Алансон з Наваррою спробували втекти, але їх перейнято.

Пані Катрін враз зрозуміла, що зовнішні державні справи відвернули її увагу від нагляду за справами хатніми. Вона сказала хворому синові навпростець:

— Ти весь час, поки я їздила до кордону, був удвох з Короликом — і нічого не помітив. З тебе ніколи не вийде справжнього державця. — Тепер Карла можна було не жаліти, однаково довго він уже не проживе.