Молоді літа короля Генріха IV, стр. 74
— Пане лицарю, як б'ється в мене серце!
— І в мене, пані. Що там діється?
Саме цього хотіла пані Катрін; саме так вона все розрахувала. Королеву-матір справді, як здогадувався її син д'Анжу, непокоїло те, що чужоземні посли не йдуть. Одначе той-таки д'Анжу не міг не знати, що розчарування ніколи не збивало його матері з пантелику й не позбавляло її винахідливості. На відміну від більшості людей, вона в години марного чекання не хвилювалась, а була спокійна аж до тупості, й випадкові промахи тільки спонукали її до нових хитрощів.
Пані Катрін — чи, власне, Катерина Медічі — під час знаменитої своєї Варфоломіївської ночі не раз відчувала великий страх, що неважко пояснити особливостями людської природи. Такі незвичайні справи, хоча й довго обмірковувані та старанно підготовлювані, можуть усе ж скінчитись не так, як задумано. Отож пані Катрін — чи, власне, Катерина Медічі,— тихо сновигаючи з палицею по своїх покоях, позирала знизу вгору на кремезних охоронців і питала себе, чи довго ці швейцарці та німці зможуть обороняти її покій і захищати її дорогоцінне старе життя, якщо сюди вдеруться гугеноти. Але, порпаючись у скриньці, вона мала на думці не тільки ворогів, а й вартових. Чи не вигідніш було б для неї, якби ці здоровила після доброго ковтка вина попадали безживно додолу? Потім можна б кількома вмілими ударами кинджала створити враження, що тут уже точився кривавий бій, — тоді кожне подумає, що королеву вже кудись виволокли й уколошкали. А вона тим часом перечекає в сховку, відомому лиш їй, і діждеться свого.
Усі помилки як людей, так і історії мали одну причину; люди забували про те, що незаперечно й невідворотно призначено всьому світові й цій країні — бути під владою Риму й дому Габсбургів. А флорентійка затямила це раз назавжди. Коли навіть сини не хотіли коритись її волі, вона погрожувала, що повернеться до рідного міста. Насправді ж вона про те й не думала, а вважала себе важливим знаряддям світової держави, посланим, щоб підпорядкувати їй Францію, — звичайно, для добра цієї країни, а особливо для добра панівного роду. Французькі протестанти вважали цю жінку на схилі її віку якоюсь пекельною злочинницею. Але вона навіть під час Варфоломіївської ночі діяла з чистісіньким сумлінням, а не так, як її син д'Анжу, що спершу мусив подолати у власному серці гуманістів Наваррського колегіуму.
Його мати була певна, що стоїть на доброму шляху — на шляху успіху. Аж багато пізніше вона переконалася, що Варфоломіївська ніч обернулась невдачею. Тоді сини її лежали в домовинах, королівство горіло, стікало кров'ю, розвалювалось, — але до трону вже простував рятівник: маленький принц із півдня. Колись вона, була спіймала його в пастку, вживши як принаду свою дочку Марго.
Ось він сидить, подивіться! Позбавлений своїх друзів, своїх вояків, безсилий, посміховище людське. Навіть одновірці зневажатимуть його, бо він муситиме зректися своєї віри, і то неминуче! Бідний дурник, він уже не гідний зватися й зятем королеви Франції. Нехай з нього сміється весь двір, — вирішує мудра жінка на схилі віку. Так буде краще, ніж убити його. Королеві Англії приємніш буде почути, що він смішний, ніж що він мертвий, Я описала їй усе досить переконливо; вона сприйме Варфоломіївську ніч як нещасливий випадок на вулиці,— коли вже ця єретичка не здатна зрозуміти, який це був очисний подвиг! Біс із ними, з послами, вони вже сьогодні не прийдуть. Вони ще перепрошуватимуть мене, що так довго вагалися. Одначе не можна допускати, щоб у людей з'явилися сумніви. Великі успіхи нерідко можуть напочатку супроводитися всякими прикрощами. Треба швидше вжити відповідних заходів! Навіяти дворові добрий настрій, хай усі й далі говорять про те, яким блиском осяває Лувр наша велика перемога!
І зразу пані Катрін, оживши, починає віддавати накази. Насамперед посилає по свою невістку, ерцгерцогиню — цю дорогу декорацію, яку показують тільки зрідка, а звичайно зберігають у тихому крилі першого поверху; власне, то були покої самої королеви-матері, але тепер вона живе в розкішніших, нагорі. Вбрання для своєї дочки Марго пані Катрін добирає сама. Всі перли, білява перука, діадема, віночки й лілеї з діамантів — холодне кладовище кохання, яким має пройти препишно вбрана красуня. Ні, не треба сукні з золотої парчі! Золото призначене для зовсім іншої алегорії. Та дочка наполягає на своєму найрозкішнішому уборі, і материна рука рішуче, сильно ляскає її по щоці; доводиться наново підмальовуватись. Потім стара наказує що принести нагая — ні, не для принцеси, її вже приборкано. Тут потрібне ще одне, особливе створіння, і його треба як слід підготувати. Не можна гаяти ні хвилини, бо обидва ряди пажів зі свічниками вже дійшли до передпокою великої зали. Та ось на зібраний у тій залі двір падає з незнаних сфер урочистий промінь монаршої величі й сіє ляк. Найстаріші придворні вже готові забобонно повірити в диво, мов сільські дітлахи. Оце слушна мить! Музики!
Ненависть
О звуки величі й царської всемогутності! Двір розступається, навіть картярі разом з королем відсовуються до стіни, і посередині, лишаючи між собою широкий прохід, вишиковуються два ряди хлопчиків, найстрункіших у всьому королівстві. Від обох рядів ллється світло, а між ними проходять інші хлопчики, що тішать слух музикою. Ця музика дзюркоче, злітає ввись, співає хвалу. Та ось уже виступають дами — тільки найпишніші з вельможних паній і найвродливіші з фрейлін. Віють пахощі, і високо вгорі похитується балдахін, що його несуть чотири карлики, вбрані в червоне, з причепленими лляними бородами. А під ним посувається власною особою рідко показувана декорація, коштовність, залишена світовою державою при французькому дворі як застава: Єлизавета, рідна дочка самого імператора Священної Римської імперії.
Досі ще ніхто не бачив її обличчя так зблизька, хоча й тепер зроблено так, що завдяки надто яскравому, мигтючому світлу того обличчя не видно було надто виразно. Та й дивитись на неї дістали змогу тільки чоловіки, бо гострозорішу й сміливішу стать завбачливо примусили теж грати якісь ролі в цій процесії. Дім Габсбургів був репрезентований тут дев'ятнадцятирічною жінкою, але хто б згадав про її літа, дивлячись на цю маску без віку, непорушно-застиглу, як золото, що вкривало її всю. Цього разу її вже не котили на постаменті священики-іспанці, впріваючи під килимами. Вона ступала власними ногами, і черевики на них були не маленькі. Мабуть, вона мала довгі й товсті ноги — якщо комусь могла спасти на думку така жахлива підозра. А втім, цілком можливо, що декотрі таки проникли крізь панцир її імені й слави аж до голих ніг і не без іронії оцінювали вагу тих дивовижних кінцівок. Саму її цілком поглинав процес ходи. Кожен її крок був падінням, затриманим у останню мить, і отак, хитаючись, несла вона через ці покої, що наче не мали кінця — так далеко попереду починалась темрява, — весь тягар золота, вагу корони, самоцвітів, ланцюгів, пряжок, обручок, масивних золотих черевиків — золото на голові, золото на грудях, золото на ногах, — отак, хитаючись, несла вона всю його ваготу в далеку темряву.
Чи прагнула вона тієї темряви? Ще зблиснула спина, і світло від тої металевої постаті відбилось на підлогу. Та ось лишилися тільки іскорки самоцвітів. Наостанці ще блиснула корона. Тоді — ніч. Завіса. Видиво зникло й більш не з'являлося — і це могло бути сприйняте символічно, як і вся вистава. Але її режисерка, що причаїлася, хитра й невидима, в своєму тихому покої, цілком слушно розраховувала на несхибний ефект від продемонстрованої пишноти. А кому згасання того блиску в темряві нагадало водночас про занепад і кінець? Хіба такій негідно озлобленій людині, як дю Барта, що, переживши Варфоломіївську ніч, і зовсім утратив здатність вибачати людям те, що вони зухвало рівняються з богом. Дю Барта засуджував парадний вихід ерцгерцогині; він заговорив сам до себе, але досить голосно: