Молоді літа короля Генріха IV, стр. 50

На перший погляд ці вірші не мали ніякого зв'язку з тим, що відбувалось, — чи хіба лиш комічний зв'язок, а тому співець насмішив усіх і домігся, чого хотів. Карл Дев'ятий на повний голос заявив, що зараз із усім своїм двором відведе зятя, короля Наваррського, на сестрине шлюбне ложе, й узяв молодого за руку. По другий бік Анрі став герцог Лотарінгеький, і вийшла вельми пікантна сценка: колишній полюбовник молодої веде молодого на шлюбне ложе. Позад них вишикувались весільні гості, без огляду на віровизнання. Ті, хто щойно ладен був почати бій, радо його відклали, і процесія рушила. Дорогою до неї пристало ще й багато фрейлін. Там, де вона проходила, відчинялися двері, й вельможні дами теж вибігали, вважаючи, що без них тут ніяк не обійдеться. Літні чоловіки, що встигли вже заснути, прокидалися від гамору й прилаштовувалися, хто в чому був. Де Міосен, перший дворянин короля, гідно виступав у сорочці й підбитому хутром каптані, але без штанів. Попереду йшла сторожа зі смолоскипами, кидаючи світло в старі кам'яні переходи, і майже ніхто вже не тямив, у якій частині замку вони опинились; деякими коридорами проходили по кілька разів, усе виспівуючи:

— Прийшли! — оголосив нарешті Карл Дев'ятий, але двері виявились не ті. І весь двір ще довго зміївся, мов велетенський черв'як, по вузьких переходах, поки знайшли потрібні двері. Там Карл іще звернувся до щасливця з останнім напученням:

— Ти щасливий, Наварро, бо найперша, найвисокородніша принцеса Європи зберегла для тебе свою невинність, щоб ти її відібрав. Вона вірно дожидала тебе, і ось ти вже стукаєшся до неї.— З тими словами він сам загрюкав кулаком у дубові двері. Зятя він поцілував у обидві щоки, і з очей йому полилися сльози.

Молода не відчиняла, хоч не могла не прокинутись від такого гамору, якби навіть уже спала. Всі затихли, прислухаючись, і з цієї тиші скористався герцог Гіз. Він голосно сказав:

— Присягаюся всіма святими, а надто святим Варфоломієм! Якби це був я, двері б самі відчинились, бо вони мене знають.

Із цього всі — навіть ті, кому таке ще не спадало на думку, — зрозуміли, що Гіз ображений і роздратований. А король Наваррський умить знайшов відповідь:

— Через вас же вони й не відчиняються, щоб не вийшло помилки.

Та Гіз не здавався:

— Ні, через вас, бо вони звикли до кращого.

Карл Дев'ятий насварився:

— Не все зразу! Тепер пора не для двобою, а для шлюбної ночі.

Одначе обидва кавалери принцеси Марго вже стояли біля її дверей у войовничих позах: одна нога вперед, груди випнуті, на обличчях лють. Уся процесія принишкла, жінки просили чоловіків підняти їх на руках, щоб і їм видно було Наварру в білому шовку й Гіза в блакитному, як вони визвіряються один на одного. Гіз, якби він не був знехтуваним женихом, мав чимало переваг: високий зріст, хижацьку гнучкість, злісне біле обличчя, тим страшніше тепер, чим принадніше бувало воно звичайно. Наварра просто перекривляє його. Хоч сам невеличкий, він теж справляє враження великого хижака: це він уміє. Але водночас він показує того хижака з кумедного боку — ніби між іншим, та якраз це і є головне. Потягується, пригинається, напружується до стрибка — і вже навіть здається, ніби й він білявий, ніби й у нього пишна світла борідка: так влучно наслідує він витончену північну вимову герцога Лотарінгського.

— Я почав із сільських дівчат, а тепер люблю тільки принцесу. А принцеса спершу вподобала лотарінжця, а тепер піднялась вище, аж до наваррця.

Ще хвальковитіш не зуміє вже висловитись і сам Гіз; отже, суперник випередив його, не дав повеличатись, і це вже поразка, а тут іще й сміх у стовпищі придворних. Той сміх рветься з уст, тут його стримують, там він таки прорветься — та раптом дубові двері розчиняються, на порозі стає принцеса й сміється. І тоді вибухає несамовитим реготом увесь двір.

— Чи не зрадіє всяк, хто в гавань запливе? — умисне хрипко вигукує Карл Дев'ятий.

Регіт; принцеса втягує свого молодого до кімнати, двері зачиняються. Знову регіт.

Шрам

Зупинившись, вони дивились одне на одного, а за дверима віддалявся гамір. Юрба придворних урешті вийшла в протилежне крило замку, і видно було, як світло смолоскипів рухається від вікна до вікна; а на небі вже займався світанок. Простолюд, що вже прокидався в човнах на Сені й у прибережних будинках, не міг не подумати: «Знов у Луврі горить пекельний вогонь! І до чого воно йдеться?»

Якусь хвилину Марго й Анрі дивились одне на одного, а потім принцеса повела своєю бездоганної форми рукою згори до низу, що означало: «Роздягайтесь, ваша величносте». Сама вона скинула нічну сорочку вже сидячи на краю ліжка, бо знала вади своєї фігури і те, що вони помітніші, коли стоїш, ніж коли лежиш. А їй самій передусім хотілося спокійно подивитись на постать і вроду нового коханця. Бо принцеса Маргарита зналась на гармонії — чи то в латинських віршах, чи то в будові чоловічого тіла. А новий коханець довго шпортався в брижах коміра: весільне вбрання з білого шовку важко було розстебнути. Пишними рукавами воно мало зробити його широким у плечах, а станом щоб був тонкий. Стегна здавались міцними, сильними, а худі по-юнацькому ноги — довгими. До певної міри таке враження можна було створити й штучно, а тому високоосвічена дама не без хвилювання чекала, поки він роздягнеться. Та насправді все виявилося навіть краще, ніж обіцяла зовнішня оболонка. Принцеса Маргарита згадала інших, порівняла й переконалася, що це вона вперше бачить утіленими в життя всі вимоги античного канону, які вже була вважала фантастичними. З подиву її обличчя ще якусь хвильку зберігало вираз високої вченої зацікавленості. Аж коли вона побачила, що в ньому збурилась жага, в ній теж закипіла кров, і вона, відчувши дотик його тугого, твердого тіла, забула про всі античні канони.

Обоє ще ніколи не були такі невтомні в насолодах, як тепер: то було ніби змагання рівних силою. І хоча Анрі через багато років, захоплений іншими жінками, часом пробував заперечити, що він колись кохав Марго, і про цю ніч та про наступні ночі згадував словами, до яких удаються, щоб повеличатись, і люди ниці та слабодухі, проте він міг би підтвердити з досвіду, що бодай кілька разів у житті плоть може перейнятись захватом, схожим на передчуття смерті. І, може, смерть тоді справді ближча, ніж здається людям, в яких буяє надмір життя: вони тільки забули обдивитися зі свічкою всі його закутки. «Як близько смерть від нас!» — так недавно почув Анрі ці сповнені високого духу слова, і вони збіглися з його найпотаємнішими передчуттями, — і ось ті слова останніми зринули в його змореному коханням мозку.

Настав перепочинок, зовсім короткий, бо й уві сні його не полишала жадоба насолоди: ще мало! Ще мало! Дуже скоро від прокинувся, не розплющуючи очей, почав цілувати її тіло — і відчув під губами шрам. Анрі глянув, помацав — а на шрамах він знався! Шрами бувають від меча, від кулі, від зубів, і дістають їх як на бойовищах, так і на ложі кохання. Для їхньої оцінки дуже важливе те, на якій вони частині тіла. Якби на тому місці, що в Марго, мав шрама солдат, то можна б напевне сказати, що він колись прожогом утікав від ворога: Це ще не конче означає, що він боягуз: і самому королю Франції й Наварри, знаному під ім'ям Анрі — або ж Генріха — Четвертого і вславленому своєю відвагою, судилось якось дістати шрам на тому місці. Але тепер ідеться про одну з найпринадніших частин жіночого тіла, і жінка ця моя, тільки моя — а її вже хтось кусав, і, виходить, неправда, що вона моя! Тому він почав торсати її, а що прокинулась вона не зразу, силоміць повернув до себе й розгнівано крикнув у ще сонне обличчя: