Молоді літа короля Генріха IV, стр. 146

Полководці короля не були певні, чи справді їм слід облягати Париж. Така облога могла тривати довго, і якщо вона лишиться без успіху, військо Ліги напевне знову виросте. Одначе король Наваррський наполягав на облозі, як лишень міг, знаючи, що його слово має вагу:

— Тут ідеться про все королівство. Треба тільки пам'ятати, що ми прийшли взяти це прекрасне місто в обійми, а не задушити його.

Він казав ще багато, змальовуючи облогу ділом славнішим за будь-яке інше. А сміливому вірять, і в цьому його сила. Тому королівське військо тридцятого липня взяло Сен-Клу [172] й міст через Сену. Король лишився там, а Наварра зайняв ще одне передмістя.

Через два дні, коли Анрі і його добірний загін тільки-но посідали на коней, примчав чвалом один дворянин і шепнув йому на вухо кілька слів. Наварра зразу повернув коня і, взявши з собою двадцять п'ятеро дворян, поїхав до Сен-Клу.

— Величносте, чому ви їдете до короля?

— Бо його, друзі, щойно штрикнули ножем у живіт!

Усі вражено замовкли й лиш перегодя почали тихенько перемовлятись між собою. Знати руку Ліги, казали вони, це якраз її манера. Вся ця партія, та й увесь їхній рух тільки й спроможні що на вбивства, але не на чесну боротьбу. Недарма ченці в Парижі провіщали чудо — і, певне, знали яке. Оце ж воно й сталося, те їхнє чудо — в подобі вбивства. До нашого короля теж підбиралося троє молодиків: вони заприсяглися, що зроблять, як Юдіф, і лиш від їхньої руки згине новий Олоферн [173]. Ta наш уміє дати раду своїм убивцям. А от бідолаха Валуа, бач, не зумів. Хто ж то його штрикнув?

Аж ба — якийсь ченчик, двадцятирічний, товстогубий, ще недавно, мабуть, один з отієї сповненої високих поривань молоді, а тепер дворяни короля Наваррського, приїхавши, побачили тільки труп, що валявся на подвір'ї купою розшарпаного бурого лахміття. Після свого замаху він, навдивовижу, не кинувся тікати, а став обличчям до стіни й шепотів: «Де ти, Жаку?» А це його самого так звали: Жак Клеман.

Спадкоємця трону зразу повели до покою, де лежав поранений король. Рана його спочатку здавалася не смертельною. І все ж Валуа помер від неї — якраз тоді, коли його спадкоємець кудись на часинку вийшов. Коли він, ще нічого не знаючи, повернувся, першими впали йому до ніг шотландські гвардійці покійного короля.

— Ваша величносте! Тепер ви наш король і володар! — закричали вони.

У першу мить Анрі не зрозумів — хоч як вірив він у своє призначення. Його охопив глибокий ляк. У нього було таке почуття: «Скільки років я боровся сам, за власну справу, а тепер мушу зайняти місце переможеного. Він лежить заколотий ножем убивці, а як же колись лежатиму я?» Схиливши чоло, піднявся він нагору сходами, зайшов до покою, де вмер Валуа, й подивився на покійника. Багато мерців бачимо ми, поки самі ще живі,— а духовним зором бачимо незрівнянно більше мерців, ніж живих людей; хто це усвідомлює, тому здається, ніби він живе в одному світі з ними — і він звертається до них із словами. Отож Анрі Наварра промовив до померлого Анрі Валуа:

— Краса твоя, Ізраїлю [174], побита на висотах твоїх. Як полягли сильні! Як полягли сильні в бою! Йонафана вбито на висотах твоїх.

Коло покійника вже молилися два ченці, а один придворний, пан д'Етранг, підтримував його підборіддя. Новий король мав іще набратися клопоту з цим придворним, та й з іншими, що враз, ніби скликані, напхались до покою. Замість поскидати капелюхи перед новим королем, вони насовували їх ще нижче або жбурляли ними об підлогу й голосно присягалися, що воліють тисячу разів умерти, воліють здатися будь-якому ворогові, ніж стерпіти над собою короля-гугенота! В цих словах мали звучати віра й переконаність, але насправді звучала тільки нещирість, бо декотрі з цих самих дворян відразу після замаху присягнули на вірність спадкоємцеві трону. Тоді їх тривожило, що буде з ними: вони ще не змовились між собою зрадити королівство й пристати до Ліги. Порадившись, вони вирішили, що так буде найпевніше. Адже Філіпп Іспанський і досі ще володів майже всім золотом, яке було на світі.

Когось іншого вони, може, й обдурили б, але Анрі ні на мить не повірив у їхню ревну побожність. Жалобне вбрання для себе він звелів перешити з небіжчикового лілового каптана, бо замовляти нове не мав ні часу, ні грошей. Каптан звузили й підкоротили, проте всі впізнавали його й штовхали один одного під бік, виявляючи зневагу до бідності короля, при якому, мовляв, не поживишся. Не гаючи й години, вони вирядили до королевого покою депутацію з вимогою, щоб він навернувся. в католицтво, і то негайно. Бо головна прикмета королів Франції — помазання священним миром і коронування рукою церкви. Анрі збілів від гніву. А вони, мабуть, подумали, що зі страху: адже в цю хвилину він начебто був у їхніх руках, і не могли ж вони знати, як добре він навчився давати відсіч убивцям.

З величчю, якої вони не сподівались, король відкинув вимогу, щоб він, перше ніж зійти на трон, зрікся власної душі й серця. Тоді обвів депутацію гострим поглядом. Там були й найбільші вельможі, а кого вони випхали наперед, кому доручили промовляти перед королем? Панові д'О, просто О, та й годі: він і вигляд мав такий, цей череватий молодик, що, попавши в ласку до покійного короля, зробився ледацюгою й злодієм, — один із тих, що поділили між собою країну й прибутки з неї, то нащо їм іще й король. І цей безчесний нікчема посмів указувати, котра віра істинна, людині, яка все життя боролась, посмів нагадувати їй про народну єдність, — звичаєм усіх безчесних людей. Анрі пильно подивився на нього — молодик, не витримавши того погляду, відвів очі,— а тоді проказав підкреслено виразно:

— Серед католиків за мене стоять усі щирі французи й усі чесні люди.

На ту відверту образу ніхто не зважився відповісти: по-перше, тому, що її кинула людина з рішучим обличчям, а по-друге — тому, що це була правда. Одначе таких людей, як оці, ще легше переконати, коли крізь двері чутно брязкіт зброї. Ось вони розчиняються, входить, гучно тупаючи чоботиськами, солдат на ім'я Жіврі й гукає:

— Ваша величносте! Як стане духу — будете королем. Нехай боягузи вимітаються.

І зразу всі, кого він мав на увазі, справді вимелись. А потім прийшов Бірон і запевнив Анрі, що принаймні швейцарці не зрадять його. Самих швейцарців, звісно, було замало, їх не вистачило б. «Але зі мною Бірон, цей чіпкий, загартований чолов'яга, він навіть у такому віці може обійти круг столу на руках — чи на самих великих пальцях. Був колись моїм ворогом, але має досить шляхетності, щоб визнати свою помилку. Прийшов до мене саме в ту хвилину, коли я, здавалось би, в найтяжчій скруті».

— Біроне! Дайте я вас обніму. З такими, як ви, я не можу не перемогти.

На землі й на небі

Наступні п'ять днів військо нового короля тануло, як перед тим тануло військо Ліги. Маршал Епернон, що так недавно був опорою королівства, навмисне посварився з Біроном, аби заявити, що він не згоден провадити оцю розбійницьку війну під командуванням такого короля. А сказавши так, від'їхав до свого королівства — Провансу. Бо кожен уже викроїв собі власне маленьке королівство з провінцій великого і тепер подавався туди, забравши з собою своїх дворян і солдатів. Новий король не мав чим затримати їх. Перейти в католицтво? Тоді ці люди ще скоріше покинуть його. І нічого він цим не досягне — тільки накличе на себе зневагу давніх товаришів, одновірців та чужоземних прихильників. Тоді він більше не діждався б ні грошей, ні солдатів — ані з Англії, ані з Німеччини.

В ті розпачливі дні він удвох зі своїм Морнеєм склав звернення до французів, у якому обіцяв, що жодна з обох вір не зазнає від нього утисків. За собою він лишив право перейти до того віровизнання, котре поділятиме більшість його співвітчизників. Він не сказав виразно коли, проте сам це знав. Тоді, коли він міцно триматиме в руках усе королівство з його непокірною столицею; тільки тоді, не раніше, і тільки з власної волі. Ставши незаперечним володарем королівства, він зможе дати своїм давнім одновірцям цілковиту свободу віри, — ось яка була його тверда постанова, байдуже, чи він вирішив так заради них, чи просто з поваги до себе, щоб не топтати ногами всього того, чим колись був він сам. Він — той король, що видасть Нантський едикт [175] і всією своєю могутністю захищатиме свободу. Так він постановив собі — і знав, що так буде, вже в ті п'ять днів, коли майже всі розбігались від нього і хтось інший на його місці подався б за ними, щоб повернути їх.