Молоді літа короля Генріха IV, стр. 145

Королі уклали між собою перемир'я на один рік [169], але обидва хотіли, щоб воно лишилось навіки. Тим часом Наварра вирушив у путь з усім своїм військом, а що міста дорогою охоче відчиняли перед ним брами, він швидко посувався до Тура. Там король Франції зібрав свій парламент. Ті юристи були люди розумні, а наближення Наварри додавало їм ще й відваги, і вони врешті затвердили угоду про перемир'я як державний закон. Це відбулося двадцять дев'ятого квітня. А тридцятого з'явився Наварра зі своїм військом.

Була неділя, ясний, сонячний день. Нещасному Валуа здавалося, наче він устав з домовини. Вперше він не боявся, що його захопить у полон Ліга. Адже з другого боку наближався його брат Наварра, Король саме був на обідні, коли обидва війська зустрілись на березі струмка миль за три від міста: дворяни короля Франції зі своїми солдатами й старі гугеноти. Вони не зупинились — так було б негарно, — а відразу перемішали свої лави, разом порознуздували коней і напоїли їх з одного потічка. Ці клопоти не давали їм устрявати в зайві розмови й знічев'я придивлятись одні до одних. А то б вони побачили постарілі обличчя, незліченні шрами, пригадали б усі злигодні, пережиті й одними, й другими, і спалені домівки, й вимордовані родини — всі двадцять років міжусобної війни. І не могли б вони під час цієї першої мирної зустрічі не згадати Варфоломіївської ночі — як винуватці, так і жертви. А тому найкраще було зараз попустити повіддя й заїхати кіньми в струмок. Король Наваррський лишився позаду й не втручався; наперед він послав командувача своєї піхоти.

Над струмком загомоніли: «Пан де Шатільйон!» [170] — ще не ймучи тому віри. А проте справді була неділя, ясний, сонячний день, і син адмірала Коліньї сам-один підійшов до маршала д'Омона [171] й обняв його. Усі навколо них розступились і поскидали капелюхи. А коли те видовище запало всім у серця, дві армії почали брататися.

Королі теж узяли приклад із своїх солдатів. Недобре було б, якби вони перші почали миритись на очах у війська. Ні, краще хай солдати замиряться перші, а потім ще й подивуються, що наважились на таке. Король Франції переказав королю Наваррському, що дожидає його в замку Дю Плессі, за Луарою, й просить приїхати туди. З такої пропозиції видно було, що біда ще не навчила останнього Валуа як слід, а може, в нього є й лихі наміри. Біля замку Дю Плессі в Луару впадає Шер, переправа через річку відкрита з усіх боків, і підступний постріл може вдарити з якого завгодно, а переправившись, на косі між двома річками Наварра опиниться в руках у Валуа, без ніякого захисту. Дехто з почту Анрі палко вмовляв його не погоджуватись; одначе він не послухався, сів у човен з кількома дворянами й охоронцями і навіть не скинув капелюха з білим плюмажем та червоного плащика. Отже, будь-хто міг розпізнати його здалеку.

Переправився він щасливо, бо така була божа воля — та ще й тому, що Валуа так прагнув зустрічі, Анрі про це знав, бо й сам прагнув її не менше, а тому й не боявся. На другому березі його дожидали королівські придворні. Вони відразу повели його до замку, де вже чекав у парку сам король: він прибув на цілу годину раніше й у душі тривожився, хоч зовні був наче сонний і не наважувався спитати: «Де ж це він? Чи з ним чого не сталося?» Оточений придворними, що вже з'їхались до нього, він, одначе, не питав жодного про те, що його хвилювало. Та щойно почувши, що Наварра вже в замку, Валуа забув про все на світі й кинувся туди бігом. Лиш через кілька кроків він згадав про свою монаршу гідність і прибрав належного вигляду. В парку повно було людей — і придворних, і простого народу, що напхався туди. Половину дороги до зустрічі пройшов король Франції, а решту — король Наваррський.

Він спускався сходами, що вели з замку в парк. Усі бачили, що вбраний він як воїн, камзол був сильно витертий панцером на плечах і на боках. Облиплі штани були з оксамиту кольору зів'ялого листя, плащ — кармазиново-червоний, на сірому капелюсі — пишний білий плюмаж і прегарна медаль. Усе це й придворні, і простолюд розгляділи дуже добре. Крім того, декотрі завважили, що борода в нього вже посивіла, хоч і не дуже додивлялись. А чи виступили в нього сльози на очах, на це ніхто не звернув уваги, хоча давні знайомі ще могли пам'ятати, як легко він плаче. Але й давнім знайомим важко впізнати це схудле обличчя, вужче, ніж усі звичні для них. А на тому вузькому обличчі ще довшим здається відвислий ніс. На переніссі глибока півкругла зморшка; брови напружено зведені. Обличчя не просте, і тільки рішучий вираз робить із нього обличчя воїна. Жалюгідного луврського бранця ніхто не посмів і згадати. Твердо ступаючи, йшов цей Наварра назустріч королю.

На півдорозі їх розділив гурт людей. Обидва зупинились, поглядом шукаючи один одного між іншими постатями, вітаються, простягають один до одного руки. Вони бліді, сповнені глибокої поважності. В цю мить вони ще прагнуть один до одного; в наступну все буде вже не так. Мир! Мир! Ось вона нарешті, врочиста хвилина справедливості й добра.

— Дорогу! Король іде! — гукає варта, натовп розступається, і король Наваррський, ставши перед його величністю, низько вклонився йому, а той його обняв.

Друга книга царів, глава І, вірші 19 і 25

Одного погожого ранку з'явився з кіннотою Майєнн, брат убитого Гіза, щоб захопити короля в полон. І, звичайно, зрадники, яких біля нього ніколи не бракувало, завели короля якраз туди, де він був би пропащий. Та якийсь мельник упізнав його по ліловому каптані й гукнув: «Ваша величносте, куди ви? Там же вороги!» А Майєнн уже рушив у наступ. Хоробрий Крійон не зміг утримати передмістя й повернувся в місто, втративши майже всіх своїх солдатів, так що йому довелося власноручно замикати браму. Король Наваррський уже відійшов від Тура, але недалеко, і до нього послали гінця. Півтори тисячі гугенотських аркебузирів урятували короля. Найманці Ліги хотіли хитрощами спинити їх і почали кричати: «Відважні гугеноти, ми до вас нічого не маємо, ми воюємо тільки проти короля, а він вас продає!» У відповідь загримів залп.

Цей не дуже численний загін мусив врешті-решт відступити. Але гугеноти відступали помалу, крок за кроком, не кидаючи стріляти; третина їх полягла. Відтоді Крійон, офіцер короля, не знав уже, як і хвалити гугенотів. Бачивши, що в короля прибуває друзів, його військо набралося нової відваги й твердості, і навіть сам Валуа власною особою кинувся в бій. А Ліга подалася назад із самого тільки страху. Анрі був щасливий, що йому вже не доводиться воювати з королем, а тільки з його ворогами. Це давало йому духовне задоволення, а воно варте більше від якоїсь там здобутої фортеці. Королю він показав своє військо — провів через міст тисячу двісті вершників і чотири тисячі аркебузирів, і Валуа, побачивши їх, сказав:

— Які вони всі бадьорі та веселі! Хіба вже нема війни?

— Ваша величносте! — відповів Анрі.— Хоч ми день і ніч не сходимо з коней, та це війна милосердна.

Валуа зрозумів і вперше засміявся щиро, як Анрі.

Підбадьорений король до літа набрав п'ятнадцять тисяч швейцарців, і то без грошей. Із тими солдатами, що вже були в нього, та з Наварриними полками це становило сорок п'ять тисяч — неабияку силу; те військо мало відвоювати для нього столицю королівства — і змогло б. А Майеннове тим часом щодень тануло; врешті у нього лишилося п'ять тисяч, і ніякі іспанці чи німці не йшли на підмогу. Бо коли народ облудою втягнуть у якусь мерзенну авантюру, то досить одного свіжого повіву чистого, мужнього духу, щоб вона провалилася, бо народ тоді зразу відкинеться від неї. Навіть у обложеному Парижі люди раптом заговорили відверто. Бурі сутани вже не могли показуватись на вулицях без зброї. А де ж поділась Ліга? Де панівна партія? По суті, від цього страховища, що вже було підбило під себе майже всіх, лишилася жменька шаленців та жменька боягузів. А між цими двома людськими різновидами — нікогісінько.