Молоді літа короля Генріха IV, стр. 140

Це було в Неракському замку. Увечері король відіслав усіх, звелів привести в'язня, скинути з нього кайдани — й лишився наодинці зі своїм убивцею: їх розділяв тільки стіл.

— Капітане Сакремор, я хочу довідатися від вас, як це воно — вбивати. Як бути вбитому — про це я теж, мабуть, колись довідаюся, але не від вас. Розкажіть мені про підступне, боягузливе вбивство — розкажіть сміливо, як солдат. Ну?

Капітан мав злі очі, а взагалі він був вродливий — вродою гультяя-себелюбця. Він сидів у скромній позі, цей дворянин з італійського роду; сама глибока іронія в рисах його обличчя вже виказувала, що він за людина. На королеві слова він не відповів. Анрі підсунув до нього вино; капітан чемно подякував і випив келих до дна.

— Там могла бути отрута, капітане Сакремор.

Убивця ввічливо висловив здивування:

— Величносте! Хіба вам бракує способів відібрати у мене життя?

— І який, на вашу думку, я оберу?

— Найпочесніший, величносте, — двобій, — відказав Сакремор, прикриваючи хитрість легковажністю.

— Пане Шарлю де Біраг, я не жартую. Ви приїхали до Франції з колишнім канцлером, що душив у в'язниці наших землевласників, а їхні землі діставалися старій королеві. За те, щоб ви мене вбили, вам обіцяно багато пістолів, карбованих в Іспанії. Відвагою в боях ви здобули собі прізвисько Сакремор [155], одначе лишилися справжнім Бірагом.

— Ви хочете зганьбити мене, величносте. А я, навпаки, пропоную вам чесний двобій. Узявшися вбити вас, я став вам рівнею, тому ви й сидите тут зі мною наодинці глупої ночі.

— Це я знаю, — відказав Анрі.— На цю годину ви стали мені рівнею. До речі, що б ви зробили, якби вам пощастило вбити мене?

— Я лишився б на службі в короля Франції: адже це він і послав мене.

— Брешете. І навіть якби золото у ваших кишенях не було іспанське, я б однаково сказав, що ви брешете.

— Ну, гаразд, — погодився Біраг. — Але я справді залишився б у цьому королівстві, бо воно найслабкіше, і таким, як я, тут найкраще живеться. Коли в якійсь країні люди пересваряться з усім світом і між собою, отоді вони мої співвітчизники й роблять те, що мені треба. Я знаю, ваша величносте: якщо ви зостанетесь живі, у Франції так не буде. А тому я й наважився вбити вас — і зробив би це навіть без ніякої плати.

Отоді Анрі побачив, що й у підлоті можна йти рівним шляхом і лишатися твердим; доти він би й не повірив у таке.

— Сакреморе, ваше бойове прізвисько заслужене — чи майже заслужене, — сказав він і поклав насеред стола свій кинджал. — Ану, хто швидше вхопить, Сакреморе!

Ледве-но він доказав, як рука вбивці вже шарпнулась до кинджала — але наштовхнулась на руку Анрі. Зразу обидва відсмикнули руки й сховали їх під стіл. Тільки поглядів не відвели — стежили один за одним, напружені, мов для стрибка, і обидва ледь тремтіли від моторошної втіхи. Тим часом Анрі надумався, чим приголомшити ворога:

— Сакреморе, більше не чекайте грошей з Іспанії. Я передав туди звістку, що ви їх зрадили й відтепер служитимете мені.

Почувши те, вбивця аж зуби вискалив; ненависть так спотворила його вид, що він уже не здавався вродливим. Ця пекельна пика була справді страховинна; може, за неї він і дістав своє прізвисько. Анрі на мить сторопів, і Сакремор устиг схопити кинджала. Королю лишалось одне: перекинути на нього стіл; він так і зробив. Стіл був важкий, і вбивця, щоб його не придавило на смерть, мусив підставити обидві руки, а кинджала випустив. Схопившися з підлоги, він кинувся до дверей і чкурнув галереєю навтікача легко, мов дівчина.

— Сакреморе! Не втікайте! У мене ви можете заробити грошей.

Бабах! — і сходами щось покотилося. То вистрелив вартовий на подвір'ї, і Сакремора не стало.

«А шкода. Хоробрий чолов'яга, і я б зробив його чесним. Загинув випадково, після такої ночі!»

Анрі вже й забув, що це він сам витримав ту ніч і той іспит. Не слід тремтіти навіть перед убивцею.

Поклик

Валуа отак само відборонявся від убивць свого королівства й своїх власних убивць: сідав з ними за стіл і жив у постійному жахові. Якраз тоді він скликав у Блуа Генеральні штати [156]. З Парижа король утік туди; і зразу Гіз подався за ним, та й інші ватажки Ліги не забарились — усі шістнадцятеро [157], що відали шістнадцятьма міськими округами Парижа. Звідти навезли до Блуа й усілякого наброду, щоб настрахати розважливих провінційних депутатів, на яких міг твердо розраховувати Валуа. Розважливості тут не шанують, її намагаються відстрашити. На короля напосілася зграя флагелантів [158], і він не міг їх прогнати, бо колись сам брав участь у їхніх процесіях: адже він так любив усілякі перевдягання. Один із братів Жуайоза, його загиблого улюбленця, зображує розіп'ятого Христа; зовсім ошаленілий гурт учасників містерії вдирається до пристановища нещасного короля, в Христа з ран тече справжня кров, римські воїни бряжчать іржавою зброєю, тоді несподівано наскакують на розхвильований натовп. Жінок-мироносиць удають ченці капуцини — хто-хто, а вони вже вміють завивати, голосити й кидатись під ноги. Ось під ударами батогів падає й син людський. Підведи його, Валуа! Як не схочеш — ти зрадник віри. Тут, серед цієї тисняви, ти в наших руках, і одного-однісінького ножа вистачило б. Та насправді вони боялися самих себе й свого нечестивого шаленства.

Що міг думати про такі речі який-небудь учений юрист, член королівського парламенту? А цих панів теж присилували взяти участь у тому неподобстві. Вченість забувається нелегко, і ясний розум не може потьмаритись за наказом. Легше досягти цього тому, хто пристане до масового руху: його незабаром затягне з головою, і хто раніше надто багато думав, той, захоплений збудженням юрби й почуттям своєї спорідненості з народом, навчається ревти «як теля». Президент де Нейї досяг у цьому так багато, що зворушив навіть тирана Валуа, хоч саме проти нього й доручили йому настроювати своїми сльозами покривджений народ, тоді як проповідник Буше домагається цього самого, пускаючи піну з уст. Кожен по-своєму — герцог Гіз робив те саме, потискаючи сотні брудних рук, хоч йому й було страшенно гидко.

Герцогові Гізу вже все на світі робилося гидке: і роль народного героя, і ревна його служба Іспанії, і люди, з якими він водився. Оточений іспанськими горлорізами, що наглядали за ним, він мусив безсоромно продавати власного короля всемогутньому послові дона Філіппа. Він мусив казати: «Нехай його величність, ваш король, прийде нам на поміч, коли наш владар удасться по допомогу до гугенотів». Гіз радніший був сам стати гугенотом, ніж без кінця повторювати це.

На цей хибний шлях його звели марнолюбство, піддатливість на лестощі, жадоба незаслуженої пошани — по суті, самі слаботи. Він був занадто доброго роду, щоб не розуміти цього. Лиш зовсім мізерні людці можуть себе вважати справді великими, коли якийсь рух одурених і знавіснілих людських юрб винесе їх на вершину, де їм не місце. А такий, як герцог Гіз, чуючи крик: «Слава нашому вождеві!», ладен заховатись у якусь нору або, ще краще, позаганяти все це кодло в їхні крамнички. Найглибше його бажання — помиритися з королем. Нехай би король призначив його своїм намісником у всьому королівстві, тільки раніше, ніж Армада тріумфально повернеться з Англії й нахабство іспанців сягне крайньої межі. Гізові хочеться ще до цього виступити проти них. Для цього потрібне одне — й Генеральні штати зібралися в Блуа з цією єдиною метою.

Королю довелось пообіцяти Штатам, що він викоренить єретиків; і ось тепер він має оголосити, що Анрі Наваррський утратив свої права спадкоємця трону. Король намагається ухилитись від цього. Сам Наварра передає Штатам своє послання — але Штати врочисто оголошують його претензії на трон незаконними. Йому відмовлено в правах першого принца крові.