Пентаграма, стр. 65

— Заспокойся, Беато. Тобі не доведеться нічого говорити. Я тобі не дзвонив.

— Та що ти кажеш? Ти подзвонив уже аж тричі.

— Вони-то про це не знають. Я дзвоню з телефону, який позичив у приятеля.

— Так ти це передбачив?

— Мобільний телефон відправляє сигнали базовим станціям, і по них можна визначити, де перебуває абонент. Якщо Волер змусив співробітників «Теленора» шукати мене по цих сигналах, їм доведеться попітніти, оскільки мій телефон зараз перебуває в більш-менш постійному русі по всій території Осло.

— Це мене цікавить якнайменше. Харрі, не присилай сюди нічого, добре?

— Добре.

— Вибач, Харрі.

— Ти вже дала мені праву руку, Беато, і не треба вибачатися за те, що вирішила залишити ліву собі.

Він постукав у двері. Уривчасто. П’ять разів. Просто під табличкою «303». Сподіваючись, що стук почують, незважаючи на оглушливу музику. Почекав. Уже зібрався постукати ще раз, але музика за дверима стала тихішою. Почулися кроки босих ніг. Двері відчинились.

— Слухаю вас... — Вигляд у неї був таким, ніби її розбудили.

Він показав їй посвідчення — до речі кажучи, вже недійсне, оскільки в поліції він більше не працював.

— Іще раз прошу вибачення за суботнє непорозуміння, — почав Харрі. — Сподіваюся, ці бовдури не занадто вас злякали, коли вломилися?

— Усе гаразд. — Вона скорчила гримасу. — Ви ж усього лише виконували свою роботу.

— Так. — Харрі гойднувся на каблуках і кинув швидкий погляд на всі боки. — Ми з колегою з криміналістичної експертизи продовжуємо оглядати кімнату Маріуса Веланна на предмет доказів. Якраз зараз нам мають надіслати документ по мережі, а у мене ноутбук завис. Документ дуже важливий, я згадав, що в суботу ви сиділи в Інтернеті, і подумав...

Вона махнула рукою, даючи зрозуміти, що інші роз’яс­нення зайві, й запросила його всередину.

— Комп уже ввімкнений. Мені, мабуть, треба б вибачитися, що в мене тут не прибрано, але вибачатися якось ліньки.

Харрі сів перед екраном, запустив програму відправки повідомлень, дістав папірець із адресою Єви Марванової і набив його на заляпаній, брудній клавіатурі. Повідомлення вийшло коротким: «Ready. This address» [28]. Відправив.

Потім обернувся в кріслі й подивився на студентку. Та сиділа на канапі й якраз влізала у вузькі джинси. Харрі навіть не помітив на вході, що вона була в трусиках, напевно, через її довгу майку з великим зображенням конопляного листка.

— Сьогодні без гостей? — запитав він, щоб якось згаяти час, поки йому пришлють відповідь.

За виразом її обличчя він зрозумів, що спроба зав’язати бесіду була не особливо вдалою.

— Трахаємося тільки по вихідних, — сказала вона, взяла з підлоги шкарпетку, понюхала її й тільки після цього наділа.

Помітивши, що Харрі не збирається продовжувати розмову, задоволено всміхнулася.

Харрі ж подумки відзначив, що їй пора звернутися до стоматолога.

— Вам лист, — повідомила студентка.

Він повернувся до екрана. Повідомлення від Єви. Ніякого тексту, тільки додаток. Він двічі клацнув по ньому, екран став чорним.

— Він старий і гальмівний. — Студентка всміхнулася ще ширше. — Зараз завантажиться. Треба тільки почекати.

Картинка на екрані почала повільно відкриватися. Спочатку Харрі побачив синє небо, потім небо закінчилось, і почалася сіра стіна та чорно-зелений пам’ятник. Потім — сама площа. Столи. Свен Сівертсен. Чоловік у шкіряній куртці спиною до камери. Чорне волосся. Масивна шия. Звичайно, цією фотографією не можна було нічого підтвердити, але Харрі ні на секунду не сумнівався, що перед ним Том Волер. І тут його увагу привернуло...

— Гей, мені треба в нужник, — повідомила студентка, бачачи, що Харрі сидить, утупившись в екран, і не збирається йти. — Тут усе страшенно чутно, і я соромлюся. Тому не могли б ви...

Харрі підвівся, пробурмотів «дякую» і вийшов.

На сходах між третім і четвертим поверхом він зупинився.

Там, на фотографії... Неможливо, щоб це була випадко­вість. Теоретично неможливо. Чи все-таки випадковість?

Розділ 37. Понеділок. Сповідь

Вони були одного зросту. Двоє чоловіків стояли один навпроти одного в храмі Святої рівноапостольної княгині Ольги. Тепле повітря, що застоялося, приємно пахло пахощами та неприємно тютюном. Сонячна погода в Осло трималася вже майже п’ять тижнів зряду, і Микола Луб у своєму цупкому вовняному вбранні обливався потом, читаючи слово перед сповіддю:

— Се, чадо, Христос невидимо стоїть, приймаючи сповідання твоє...

Нещодавно він пробував купити нове, не таке важке вбрання, на Вельхавенс-гате, але там сказали, що для православних священиків у них нічого немає. Прочитавши молитву, він поклав книгу на аналой — поряд із розп’яттям. Зараз людина перед ним кашляне — вони завжди це роблять перед сповіддю, мовби намагаючись таким чином позбутися своїх гріхів. У Миколи було невиразне відчуття, ніби цього чоловіка він бачив раніше, але де, він не пам’ятав. Ім’я звичайнісіньке. Миколі навіть здавалося, що це було несправжнє ім’я. Можливо, цей чоловік — з іншої парафії. Іноді люди приходили покаятися тут у своїх маленьких таємницях, тому що це була невелика маловідома церква, де вони нікого не знали. Миколі часто доводилося приймати покаяння у лютеран Норвезької державної церкви. Просіть, і дано буде. Господь милостивий.

Чоловік кашлянув. Микола заплющив очі і вирішив, що відразу ж після прибуття додому омиє тіло душем, а слух — музикою Чайковського.

— Святий отче, так виходить, що порок, як і вода, шукає, де нижче. Якщо є в характері хоч мала дірочка, тріщина, слабинка, порок завжди знайде її.

— Усі ми грішники, сину мій. Ти прийшов у чомусь покаятись?

— Так. Я був невірний моїй коханій жінці. Зрадив її з розпусницею і, хоча не любив її, не знайшов у собі сил, щоб відмовитися.

До горла Миколи підступив клубок.

— Продовжуй.

— Вона... Я був немов одержимий нею.

— Був, кажеш? Так, значить, ти перестав із нею зустрічатися?

— Вони померли.

Микола здригнувся: не лише від його слів, але й від інтонації, з якою він їх вимовив.

— Вони?

— Вона була вагітною. Мені здається.

— Мені сумно чути про твої втрати, сину мій. А твоя дружина знає про це?

— Ніхто про це не знає.

— А від чого вона померла?

— Від кулі в голові, святий отче.

Миколу обдало холодом. Клубок підступив знову.

— Ти в чомусь іще хочеш покаятися, сину мій?

— Так. Є одна людина. Поліцейський. Я бачив, як жінка, яку я люблю, пішла до нього, і до мене закралися думки про те, щоб...

— Щоб що?

— Согрішити. Це все, святий отче. А тепер ви можете прочитати молитву про відпущення?

У храмі стало тихо.

— Мені... — почав Микола Луб.

— Святий отче, мені пора йти. Ви не будете такі ласкаві?

Микола знову заплющив очі, почав читати і розплющив їх, тільки коли дійшов до слів:

— Прощаю і відпускаю тобі всі гріхи твої, в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духу. Амінь.

Він перехрестив голову чоловіка, той прошепотів подяку і швидкими кроками вийшов із церкви.

Микола залишився на тому ж місці й слухав відлуння власних слів. Здається, він згадав, де бачив цього чоловіка. У Старому Акері, він приходив із новою зіркою Віфлеєм­ською замість зламаної.

Як священика Миколу зв’язувала обітниця дотримувати таємницю сповіді. І почуте не змусило б її порушити, але щось недобре було в самому голосі чоловіка — в тому, як він говорив про свої думки про те, щоб... Щоб що?

Микола виглянув у вікно. Де ж хмари? Здається, ось-ось почнеться дощ, але спочатку будуть грім і блискавка.

Він замкнув двері, став навколішки перед маленьким вівтарем і почав молитися з таким щирим почуттям, якого не відчував уже багато років. Просив Господа укріпити й наставити на шлях істинний. І дарувати прощення.

О другій годині в дверях кабінету Беати з’явився Бйорн Гольм і сказав, що у нього дещо для неї є.