Сніговик, стр. 67

О четвертій ранку перед Харрі на ліжку лежав, лихоманково тремтячи, закутаний у халат Арве Стьоп. Куди тільки поділася його засмага! Та й узагалі він якось скоцюрбився й відразу злиняв.

Харрі прийняв пекуче гарячий душ і тепер сидів на стільці у светрі Гольма та штанях, позичених з гардероба Арве. Із вітальні долинав голос Бйорна, який по мобільному намагався організувати погоню за Катриною Братт. Харрі попросив його з’єднатися з управлінням і дати опис її зовнішності, потім додзвонитися до поліції аеропорту Гардермоен, якщо вона спробує сісти на ранковий рейс, а також зв’язатися із загоном «Дельта», щоб вони обшукали її квартиру, хоча Харрі більш ніж упевнений, що там її не знайдуть.

— То, отже, ви упевнені, що це була не просто сексуальна гра і Катрина Братт зробила спробу вас убити? — спитав Харрі.

— Авжеж, вона хотіла мене задушити! — цокотячи зубами, озвався Стьоп.

— Гм. А ще вона запитувала вас щодо алібі...

— Укотре кажу вам: так! — простогнав Стьоп.

— І вона переконана, що ви і є Сніговик?

— Грець її знає, що вона думає! Вона просто схибнута, маніячка!

— Може, — припустив Харрі, — вона діяла з якоюсь метою.

— Та яка тут може бути мета?! — Стьоп зиркнув на годинник.

Харрі знав, що сюди вже їде адвокат Крон і він напевне припинить будь-яку розмову. Харрі нахилився вперед:

— Нам відомо, що ви — батько Юнаса Беккера та близнючок Сильвії Оттерсен.

Стьоп смикнув головою.

Харрі зрозумів, що має випробувати удачу, і продовжив:

— Ідар Ветлесен був єдиний, хто про це знав. Адже це ви відправили його до Швейцарії та оплатили курси, де він вивчав хворобу Фара, чи не так? Хворобу, яка є й у вас. — Харрі зрозумів, що влучив прямо в ціль: Арве Стьоп намагався не виказати себе, але обличчя його смикнулося, зіниці розширилися. — Ветлесен, ймовірно, став дорікати вам відповідальністю, яку ви на нього поклали. Можливо, ви боялися, що він зламається. А може, він скористався із ситуації та натиснув на вас. Наприклад, вимагав більше грошей.

Арве, не вірячи власним очам, витріщився на Харрі, а потім повільно похитав головою.

— Як би там не було, Стьопе, ви надто багато втратили б, якби правда про ваше батьківство спливла назовні. Цього цілком досить, щоб у вас з’явився мотив для вбивства тих людей, які могли про це розповісти: матерів дітей та Ідара Ветлесена. Логічно?

— Я... — Стьоп замовк.

— Ви?..

— Я більше нічого не скажу. — Стьоп одвернувся, поклав­ши голову на руки. — Розмовляйте з Кроном.

— Чудово, — відповів Харрі.

Часу залишалася зовсім крихта. Останній, короткий удар. Але міцний.

— Я так їм і розповім.

Харрі чекав. Стьоп так само не рухався, але раптом підвів голову:

— Кому це «їм»?

— Журналістам, певна річ, — недбало кинув Харрі. — Вони ж нас нині допитуватимуть, хіба ні? Це ж справжня сенсація!

У погляді Стьопа щось блиснуло.

— Це ви про що? — запитав він, але з голосу вчувалося, що відповідь він і так знає.

— Відома людина гадала, що потішиться з юною дамою у себе на квартирі, але потім ролі змінилися, — сказав Харрі, розглядаючи картину за спиною Арві. На ній була зображена оголена жінка, яка балансувала на канаті. — Вона вмовила його надягнути маску поросяти під тим соусом, що це ніби сексуальна гра. Ось у такому вигляді його поліція і знайшла: у власній ванні, голого, ридав ридма.

— Ви не можете так вчинити! — вирвалося у Стьопа. — Це... Це порушує закон про збереження таємниці особистого життя!

— Ну, — відповів Харрі, — якщо це щось і порушує, то швидше за все ваш блискучий імідж, Стьопе. Аж ніяк не за­кон, навіть навпаки, допомагає закону.

— Навпаки? — майже закричав Стьоп. Зуби в нього вже перестали цокотіти, обличчя прибрало нормального кольору.

Харрі кашлянув:

— Мій єдиний капітал та засіб виробництва — моя особиста незалежність. — Харрі зачекав трохи, аби Стьоп устиг впізнати свої власні слова. — А оскільки я поліцей­ський, це, окрім іншого, означає, що я маю постійно тримати громадськість в курсі будь-якої інформації, розголошення якої не завадить розслідуванню.

— Ви не можете так вчинити... — видушив із себе Стьоп.

— Можу і вчиню, — відповів Харрі.

— Але це... розчавить мене!

— Ну, мені здається, «Ліберал» щотижня розчавлює когось на своїй першій шпальті.

Стьоп, наче риба на піску, відкривав та закривав рот.

— Звісно, — продовжив Харрі, — навіть у людини цілком незалежної бувають компроміси.

Стьоп подивився на Харрі загнаним поглядом.

— Я вважаю, ви розумієте, — сказав Харрі і зробив паузу, наче підшукуючи потрібні слова, — це мій обов’язок — використати ситуацію в інтересах слідства.

Стьоп знехотя кивнув.

— Почнемо з Бірти Беккер, — сказав Харрі. — Як ви познайомилися?

— Вважаю, на цьому слід скінчити розмову, — пролунав голос від дверей.

Стьоп та Харрі одночасно обернулися: адвокат Юхан Крон, вочевидь, устиг прийняти душ, поголитися й одягти чисту сорочку.

— Гаразд, — відповів Харрі, знизуючи плечима, і гукнув: — Гольме!

У дверях позаду Крона з’явилося веснянкувате обличчя Бйорна Гольма.

— Зателефонуй Одіну Наккену до редакції, — пояснив Харрі і повернувся до Стьопа: — Нічого, якщо позичені речі я вам поверну увечері?

— Заждіть, — простогнав Стьоп.

У кімнаті стало тихо. Арве Стьоп щосили потер долонями чоло, наче прискорюючи хід думок.

— Юхане, — вимовив він нарешті, — іди. Я сам упораюся.

— Арве, — застережно мовив адвокат, — гадаю, тобі не варто...

— Повертайся додому, Юхане, і лягай спати.

— Я твій адвокат і мушу...

— Як мій адвокат ти зараз стулиш пельку і підеш геть! Ясно?

Юхан Крон спочатку гордо випростався, зібравши у кулак рештки самолюбства, але побачивши обличчя Стьопа, коротко кивнув, розвернувся й вийшов.

— На чому ми зупинилися? — безсило відкинувся на по­душку Арві.

— На самому початку, — відповів Харрі.

Розділ 27. День двадцятий. Початок

Уперше Арве Стьоп побачив Бірту Беккер на так званому семінарі «з посилення мотивації», куди керівники відправляли своїх співробітників на «турбонаддув», тобто на лекцію, яка мала їх надихнути на ще більш активну працю. Згідно з досвідом самого Стьопа, усі лектори поділялися на три категорії: ділові люди, які досягли успіху, але не мали надто свіжих ідей; спортсмени-медалісти, які виявили велику майстерність у нікому невідомому виді спорту, та альпіністи, які якось видерлися на гору, спустилися з неї і тепер усім про це розповідають. Спільним для всіх було тільки те, що успіх робив їх в очах інших осередком якоїсь особливої волі та високих моральних якостей. Вони були «мотивовані». І це мало мотивувати решту.

Арве Стьоп зазвичай виступав останнім: його використовували як наживку, щоб людям захотілося прийти на семінар. Отож під кінець він добре розібрався, хто є хто, зрозумів, що всі доповідачі — набундючені Нарциси, поділив їх на ті ж таки три категорії і вирішив, що сам він належить до першої: «успіх є, оригінальних ідей — нема». Гроші, заплачені за семінар, було викинуто на вітер: більшість слухачів ніколи не досягне особливих успіхів, бо — щасливі! — вони не мають патологічної необхідності у чужому схваленні, на яку страждають люди, котрі знаходяться на сцені. Включаючи його самого. Причиною його успіху, як він сам тоді сказав, слід вважати те, що батько ніколи особливо ним не цікавився, тому Стьоп був змушений шукати любові та схвалення в інших і став би актором або музикантом, якби мав хоч якийсь талант у цій царині.

Пройнята нудьгою публіка почала сміятися й прониклася до лектора симпатією. А закінчиться це все — Стьоп знав напевне — повним захопленням. Тому він стояв і сяяв. Сяяв, адже всі присутні бачили, що він таки досяг чогось у житті. На за­вершення він повідав, що удача — головна складова успіху, з посмішкою схарактеризував власний талант, довірливо пові­домивши, що завдяки нездарності та ліні, які панують у норвезькому суспільстві, досягти успіху може навіть посередність.