Сніговик, стр. 58

Харрі похитав головою.

— Та що з тобою? З тобою все гаразд?

— Цілком, — відповів Харрі, проковтнув половину вмі­сту свого келиха одним великим ковтком і поклав на стіл сотенну купюру. — Приємного вечора, шефе.

Хаген сидів, поки Харрі не вийшов з ресторану. Тільки тут він помітив, що в келиху у Харрі нема піни. Він обережно понюхав його, підніс до губ. На смак було кислувате. Пахло яблуком.

Харрі йшов додому тихими вулицями міста. Вікна старовинних невисоких будинків світилися в темряві котячими очима. Він хотів зателефонувати Валянку, дізнатися, як справи, але вирішив дотримати слова і не смикати його перед­часно. Він звернув на вулицю Софієсгате. Ані душі. Попро­стував до будинку, аж раптом помітив якийсь рух. Світло відбилося в чиїхось окулярах. Через дорогу від нього, за рядом припаркованих біля тротуару машин, стояла людина і начебто зачиняла автомобільні дверцята. Харрі чудово знав, які машини тут зазвичай стоять. Ця — «вольво С70» — була не з їхнього числа.

Було надто темно, і Харрі не міг роздивитися обличчя, але побачив, що людина нахилила голову так, щоб тримати Харрі в полі зору. Журналіст? Харрі йшов мимо машин. У бокових дзеркалах він бачив, як за ним рухається чужа тінь. Не прискорюючи крок, Харрі сунув руку до кишені пальта. Він чув кроки, що наближалися, і відчував, як на нього накочується лють. Він порахував до трьох і різко обернувся. Лю­дина застигла на місці.

— Ви не мене шукаєте? — запитав Харрі і зробив крок уперед з револьвером в руці, другою схопив людину за комір і штовхнув так, що обидва вони впали на капот якогось автомобіля. Харрі притис чоловікові плечем горло і приставив револьвер до окулярів.

— По мене прийшов? — прохрипів він.

Той намагався вирватися, але Харрі не поступався, і врешті-решт чоловік здався. Його потилиця лунко стукнулася об капот машини, і тут світло ліхтаря впало йому на обличчя. Харрі його відпустив. Чоловік зробив спробу підвестися й закашлявся.

— Підводьтеся, — сказав Харрі, згріб його під пахву й по­тягнув до себе.

Харрі відчинив під’їзд і заштовхнув туди чоловіка.

— Ви що, в біса, тут робите? — запитав він його. — І звідки знаєте, де я живу?

— Я спробував зателефонувати за номером на вашій візитній картці. А потім зателефонував до довідкової, і там мені дали вашу адресу.

Харрі подивився на чоловіка. Точніше, на його обриси в нічній темряві. Навіть на фотороботі він був схожий на професора Філіпа Беккера.

— Я вимкнув телефон, — буркнув Харрі.

Харрі довів його до власної квартири, відчинив двері, стягнув із себе черевики, дійшов до кухні та ввімкнув чайник.

— Я бачив вас сьогодні в «Боссе», — сказав Беккер, входячи до кухні як був — у черевиках та пальті. Обличчя його було блідим до синяви. — Сміливо. Так що я подумав, що теж маю проявити мужність. Врешті-решт, я вам зобов’язаний.

— Зобов’язані? Мені?

— Ви повірили мені, повірили, що я не винен. І врятували від публічного приниження.

— Гм. — Харрі підсунув професору стілець, але той похитав головою.

— Я вже йду. Тільки скажу вам дещо, чого ніхто не має знати. Можливо, це і не стосується справи... Це стосується Юнаса.

— Кажіть.

— Того самого вечора, коли я дізнався про Лоссіуса, я взяв у дитини кров.

Харрі згадав про пластир на плечі Юнаса.

— І пробу слизової рота. Відправив усе це до служби вста­новлення батьківства, щоб вони зробили аналіз ДНК.

— Он як? Хіба так можна, без адвоката?

— Раніше було не можна, а тепер будь-яка приватна особа може сплатити й отримати результат аналізу. Дві тисячі вісімсот крон з людини. Трохи більше, якщо вам треба терміново. Я так і зробив. І сьогодні надійшла відповідь. Юнас... — Беккер зупинився і зітхнув. — Юнас не мій син.

Харрі повільно кивнув.

Беккер похитнувся, ніби хотів сісти.

— Я попросив їх пошукати по всій базі даних збіг, і вони знайшли. Ідеальний.

— Ідеальний? Тобто як у Юнаса?

— Самого Юнаса.

Харрі замислився. Схоже, в кінці тунелю замерехтіло світло.

— Іншими словами, хтось уже замовляв їм проби Юнаса для аналізу ДНК, — сказав Беккер. — Мені сказали, що попередній запит було зроблено сім років тому.

— І вони підтвердили, що це проби Юнаса?

— Ні, проби анонімні. Проте в них залишилося ім’я замовника.

— Хто?

— Це клініка, якої більше не існує.

Харрі знав відповідь ще до того, як Беккер промовив — «Марієнлюст».

— Ідар Ветлесен, — похитав головою Харрі, ніби примірявся до картини, що криво висіла, і бажаючи її попра­вити.

— Точно, — підтвердив Беккер, ляснув у долоні й блідо всміхнувся. — От і все. Це означає, що у мене... немає сина.

— Мені дуже шкода.

— Та я давно це відчував.

— Гм. А чому ви примчали до мене?

— Не знаю, — відповів Беккер.

Харрі чекав.

— Я... Мені треба було щось зробити... — Професор затнувся, але змусив себе продовжити: — Я тепер зовсім сам. Моє життя віднині зовсім не має сенсу. Якби той пістолет був справжнім...

— Е, так не годиться, — перервав його Харрі. — Женіть цю думку. Що більше про це думаєш, то більше вона здається привабливішою. Але ви забуваєте одну річ. Навіть якщо життя втратило для вас сенс, ви ще потрібні іншим. Наприклад, Юнасу.

— Юнасу? — пирхнув Беккер. — Цьому зозуленяті? Гнати думку про... Вас цього навчають у вашій Поліцейській школі?

— Ні, — відповів Харрі.

Вони подивилися один на одного.

— Гаразд, — сказав Беккер. — У будь-якому разі ви тепер знаєте.

— Спасибі, — подякував Харрі.

Беккер пішов, а Харрі все сидів та похитував головою, не помічаючи, що вода закипіла, чайник вимкнувся, а червоний вогник під кнопкою давно згас.

Розділ 23. День дев’ятнадцятий. Мозаїка

О сьомій ранку, коли небо приховали сірі хмари, Харрі піднявся на сьомий поверх будинку у Фрогнері. Валянок залишив двері незамкненими, і коли Харрі увійшов, він сидів на дивані з пультом від телевізора в руці, поклавши ноги на зелений журнальний столик. На ек­рані була якась цифрова мозаїка.

— Пиво будеш? — запитав Валянок і кивнув на свою пляшку. — Адже субота.

Харрі здалося, що сморід від ніг Валянка висить у повітрі, наче дим. Обидві попільнички були повні недопалків.

— Ні, дякую, — відмовився Харрі й сів. — Ну?

— Ну! У мене була тільки одна ніч. — Валянок зупинив DVD-плеєр. — Зазвичай я витрачаю на це хоча б кілька днів.

— Ця людина — не професійний гравець у покер, — нагадав Харрі.

— Не скажи, — заперечив Валянок і відсьорбнув з пляшки. — Блефує він краще за багатьох покеристів. Ось, до речі, місце, де ти ставиш йому запитання, на яке умисно очікуєш отримати брехливу відповідь. Так?

Він натиснув на кнопку, і Харрі побачив себе в телестудії. На ньому був тіснуватий смугастий шведський піджачок, чорна футболка — подарунок Ракелі, джинси «Дизель» та чорні черевики «Док Мартенс». Він сидів у помітно незручній позі, наче в спинці його стільця були колючки. Із динаміків телевізора долинуло запитання: «Чи запросите ви її до себе в готель?» — «Я точно цього не зроблю», — почав було Стьоп і, підкоряючись пульту, застиг.

— Ти точно знаєш, що це брехня? — запитав Валянок.

— Авжеж, — відповів Харрі. — Подружку Ракелі він не про­пустив. А жінки на себе таке не намовлятимуть. Що скажеш?

— Якби я міг програти це на компі, я міг би збільшити очі. Але у принципі і так видно. Ось, дивися на зіниці, бачиш, розширені? — І Валянок тицьнув в екран обгризеним нігтем. — Класична ознака стресу. А ніздрі бачив? Ми так робимо в момент стресу, коли мозкові потрібен додатковий кисень. Але все це не означає, що він бреше. Адже є чутливі люди, які відчувають стрес, навіть коли кажуть правду. А є такі, які не відчувають, коли брешуть. От у нього, наприклад, руки зовсім спокійні.

Харрі помітив, що голос у Валянка перестав скрипіти, став м’яким і дуже приємним. Харрі поглянув на екран, на руки Стьопа, які спокійно лежали одна на одній.