Спаситель, стр. 82

Харрі сподівався, що його власне обличчя нічого не видасть.

— Служба зобов’язує мене не розголошувати імені.

Екхоф потер рукавицею підборіддя.

— Певна річ. Утім... певно, строк давності за цим злочином уже вичерпався?

— Це з якого боку поглянути, — відповів Харрі, споглядаючи берег. — Ходімо?

— Нам краще піти нарізно. Тягар.

Харрі кивнув.

Вдало діставшись берега, він озирнувся. Подув вітер, і сніг, наче дим, заклубочився на поверхні криги. Здавалось, ніби Екхоф йде у хмарах.

Скло машини, що стояла на парковці, вже вкрилося тоненьким шаром паморозі. Харрі сів за кермо, завів двигун, увімнув пічку на повну потужність. На холодне скло дихнуло теплом. Він сидів, чекаючи, поки паморозь розтане, й раптом згадав про те, що казав Скарре. Мадс Гільструп телефонував Халворсенові. Харрі добув з кишені візитівку, яка досі там лежала, й набрав номер. Дарма. Він уже хотів був сховати телефон у кишеню, коли пролунав дзвінок. З готелю «Інтернаціональ».

— How are you? [59] — спитав жіночий голос досконалою анг­лійською.

— Так собі, — відповів Харрі. — Ви отримали?..

— Так, отримала.

Він глибоко зітхнув.

— Чи це він?

— Так, — відповіла вона, зітхнувши.

— Чи ви цілком певні? Нелегко опізнати людину за...

— Харрі?

— Так.

— I’m quite sure.

Харрі здогадувався, що як вчителька англійської вона мог­ла б пояснити йому, що попри те, що дослівно цей вираз перекладається «доволі упевнена», за таких обставин це «I’m quite sure» означає «цілком певна».

— Дякую, — мовив він наприкінці розмови. Глибоко у душі сподіваючись, що вона має рацію. Бо зараз почнеться.

І справді — почалось.

Коли він увімкнув двірники, які почали струшувати навсібіч розталу паморозь, задзеленчав телефон.

— Харрі Холе.

— Це Михолеч, мати Софії. Ви казали, що мені можна зателефонувати, якщо...

— Слухаю.

— Дещо трапилося. Із Софією.

Розділ 30. Вівторок, 22 грудня. Мовчання

Найкоротший день року. Так пи­шуть на першій шпальті «Афтенпостен», що лежала на столі у приймальні травмопункту на Стургата. Він глянув на годинник на стіні. Й лише згодом згадав, що знову носить на руці годинника.

— Зараз лікар прийме вас, Холе! — озвалася жіночка з віконечка, котрій він розповів, у якій справі прийшов: йому треба побалакати з лікарем, з тим, що кілька годин тому при­ймав Софію Михолеч та її батька. — Треті двері праворуч коридором.

Треті двері праворуч. Випадок, звісно, міг відправити Со­фію у другі двері праворуч. Чи треті ліворуч. Але ж ні, то були треті праворуч.

— Привіт. Я саме гадав, що це ви, — усміхнувшись, привітався Матіас Лунн-Хельгесен, підводячись і простягаючи руку. — Чим можу цього разу зарадити?

— Справа у пацієнтці, яка була у вас сьогодні вранці. Со­фії Михолеч.

— Що ж, сідайте, Харрі.

Харрі не зважив на товариський тон співрозмовника, адже не збирався його дотримувати, і не тому, що гордий, а тому, що обидвоє лише почуватимуться ніяково.

— Мені телефонувала мати Софії, повідомляючи, що вран­ці прокинулася через доньчин плач. Пішовши до Софії у кімнату, вона побачила доньку у синцях та крові. Дочка сказала, що була на прогулянці з подругами, дорогою впала, послизнувшись на кризі, й забилася. Мати розбудила батька, й він відвіз дівчину до нас.

— Може, саме так і було, — мовив Матіас. Він сидів, обіпершись ліктями на стіл, ніби щиро зацікавився.

— Але мати вважає, що Софія бреше. Коли батько з дочкою поїхали, вона оглянула ліжко. Скривавленою була не лише подушка. Але й простирадло. «Унизу», як вона сказала.

Матіас гмикнув. Не підтверджуючи й не заперечуючи, вони цей звук спеціально тренують під час занять з психотерапії. Інтонація наприкінці зростає, ніби заохочуючи пацієнта розповідати далі. Саме так гмикнув і Матіас.

— Наразі Софія зачинилася у своїй кімнаті. Плаче, але говорити не хоче. Й, за материними словами, у неї нічого не випитаєш. Мати телефонувала подругам. Жодна з них не бачила учора Софії.

— Зрозуміло. — Матіас потер перенісся. — І ви прагнете, щоб заради вас я порушив лікарську таємницю?

— Ні, — відповів Харрі.

— Ні?

— Не задля мене. Заради них. Заради Софії та її батьків. І решти, кого він уже зґвалтував чи замірився зґвалтувати.

— Гарно сказали! — Матіас посміхнувся, але посмішка згасла, не знайшовши відгуку. Він кахикнув. — Ви ж розумієте, Харрі, я мушу поміркувати.

— Її зґвалтовано сьогодні вночі, чи ні?

Матіас зітхнув.

— Лікарська таємниця, Харрі...

— Я знаю, що таке лікарська таємниця, — урвав його Харрі. — Я теж зобов’язаний не розголошувати службових таємниць. І якщо я зараз прошу вас порушити її, то геть не через те, що маю до неї неповажне ставлення, а тому, що ско­єно тяжкий злочин і є ймовірність, що він повториться. Якщо ви повірите мені та тому, як я оцінюю обставини, що склалися, я буду вам щиро вдячний. Як ні, то живіть із цим, як зможете.

Як часто йому доводилось торочити про такі ситуації, міркував Харрі.

— Досить кивнути чи похитати головою, — мовив Харрі.

Матіас Лунн-Хельгесен кивнув.

Спрацювало.

— Дякую. — Харрі підвівся. — Як у вас з Ракеллю та Олегом? Чи все гаразд?

Матіас Лунн-Хельгесен знову похитав головою й ледь усміх­нувся на знак відповіді. Харрі, нахилившись, поклав руку йому на плече.

— Веселого Різдва, Матіасе.

Останнє, що Харрі помітив виходячи: Матіас Лунн-Хельгесен сидів на стільці, поникнувши, наче його побито.

Світло дня, що догоряє, пробивалося крізь жовтогарячі хмари понад ялинами й дахами будинків на західному закрайку найбільшого норвезького цвинтаря. Харрі проминув пам’ятник югославам, що загинули на війні, дільницю робітничої партії, надгробки прем’єр-міністрів Ейнара Герхардсена та Трюгве Браттелі і дістався дільниці Армії спасіння. Як і сподівався, Софію він побачив коло найсвіжішої могили. Загорнувшись у простору надимнуту куртку, вона сиділа просто на снігу.

— Добридень, — мовив Харрі, сідаючи поряд.

Він запалив, випустивши сірувату димову хмаринку назустріч шпаркому вітрові, який враз відніс її з собою.

— Твоя мама казала, що ти пішла, забравши квіти, які купив батько. Тому здогадатися було неважко.

Софія мовчала.

— Роберт був добрим другом, адже так? Ти могла довіритися йому, побалакати з ним. Він не ґвалтівник.

— Це зробив Роберт, — ледве чутно прошепотіла дів­чина.

— Твої квіти лежать на Робертовій могилі, Софіє. Гадаю, наругу над тобою вчинив хтось інший. І цієї ночі трапилось знову. Мабуть, він робив це неодноразово.

— Дайте мені спокій! — вигукнула вона, підводячись.

Тримаючи однією рукою цигарку, іншою Харрі схопив дівчину й рвучко смикнув її за плече вниз, всадовивши на сніг.

— Той, що лежить у могилі, — мертвий, Софіє. А ти жива, чуєш? Жива. Якщо прагнеш жити далі, зараз нам треба схопити його. Щоб покласти цьому край. Поглянь на мене. По­глянь, кажу!

Софія сіпнулася, почувши раптовий крик, і машинально глянула на нього.

— Я знаю, тобі лячно, Софіє. Але маєш моє слово, я спіймаю його. Обов’язково. Присягаюсь.

Її очі ожили. Якщо він не помилився, у її очах замиготіла надія. Він чекав. Вона прошепотіла щось нерозбірливе.

— Як ти сказала? — Харрі нахилився до неї.

— Хто мені повірить тепер... коли Роберта немає серед живих?

Харрі обережно поклав їй руку на плече.

— Спробуй. Розкажи. А ми подивимось.

Жовтогарячі хмари помалу багровіли.

— Він погрожував, що зруйнує наше життя, якщо я не слухатимуся його, — тихо мовила Софія. — Подбає, щоб нас викинули з квартири й з країни. Але нам нема куди повертатися. А якщо я розповім, хто мені повірить? Хто... — Вона замовкла.

— ...крім Роберта, — доказав Харрі й замовк, очікуючи.

Адресу Харрі знайшов на візитівці Мадса Гільструпа. Вирішив провідати його. А головне — спитати, навіщо він телефонував Халворсенові. Як свідчить адреса, доведеться проминати домівку Ракелі та Олега, яка теж була у Хольменколлені.