Спаситель, стр. 74

Еуне знову неквапливо сів.

— Моторошна історія. Мені переказали подробиці.

— Й що ти бачиш?

— Лише проблиски, Харрі. Заледве, насилу. — Еуне жваво кивнув офіціантці, котра принесла чай. — Утім, як ти зна­єш, хоч я бачу проблисками, та все-таки набагато краще за моїх колег-ледарів. А я зауважую певну подібність між цією подією та убивством Рагнхільд Гільструп.

— Кажи.

— Глибока, непідробна лють, що вихлюпнулася назовні. Насилля, зумовлене сексуальною фрустрацією. Вибухи люті, типові для особи у пограничному стані.

— Так, але, як видається, ця особа здатна контролювати свою лють. Позаяк намагалася не лишити слідів на місцях злочину.

— Слушно. Можливо, маємо справу зі злочинцем, який чинить наругу, керований люттю, — чи з особою, котра «вда­ється до насилля», як наполягають їх називати пані-психологи, — котра загалом у житті має достатньо урівноважений вигляд, просто-таки дбайливий. Нещодавно в «American journal of Psychology» надрукували статтю про таких людей, тих, що схильні до так званої slumbering rage [55]. Я називаю їх доктор Джекіл та містер Гайд. Й коли просинається містер Гайд... — Еуне, погрозливо помахавши вказівним пальцем, відсьорбнув чаю: — ...все, Страшний суд й Армагеддон заразом. Якщо лють вихлюпується з них, вони її вже неспроможні приборкати.

— Не надто добра якість для професійного кілера.

— Безперечно. Ти до чого ведеш?

— Під час убивства Рагнхільд Гільструп і нападу на Хал­ворсена Станкич порушує свій стиль. У цьому випадку є якась... нетипова несамовитість. Не схоже на убивство Ро­берта Карлсена та решту випадків, про які повідомляв Європол.

— Лютий і психічно неврівноважений найманий убивця? Та-ак. Утім, трапляються ж психічно неврівноважені пілоти та оператори на АЕС. Не кожен працює там, де слід би, розумієш?

— Ось за це й вип’ємо!

— Загалом, я не мав на думці тебе. Чи ти знаєш, що маєш певні нарцисові якості, інспекторе?

Харрі посміхнувся.

— Бажаєш повідати мені, чому соромишся себе? — спитав Еуне. — Гадаєш, що Халворсен постраждав через тебе, га?

Харрі відкашлявся.

— Так чи інак, саме я наказав йому охороняти Карлсена. Й саме я мав навчити його, де за таких випадків слід зберігати зброю.

Еуне кивнув:

— Отже, ти в усьому винен. Як завжди.

Харрі роззирнувся, обвівши поглядом ресторан. Лампи почали блимати, й нечисленні відвідувачі, покірно допивши пиво, одягали шарфи та шапки. Харрі поклав на стіл сотню й ногою висунув з-під столу сумку.

— Побачимося наступного разу, Столе. Відколи повернувся із Загреба, я не був удома, мені потрібно трохи подрімати.

Харрі пішов слідом за Еуне до дверей, але все-таки не втри­мався, щоб не глянути на недопитий кухоль на столі за спиною.

Збираючись відімкнути двері помешкання, Харрі зауважив розтрощене скло й голосно вилаявся. Вдруге зламують за рік. Він зауважив, що той, хто вдерся, заклеїв пройму, щоб не привертати уваги сусідів. Однак не поцупив ані стереосистему, ані телевізор. Певна річ, моделі ж бо не цьогорічні. Й навіть не торішні. А інших цінних речей, які легко було б спродати з рук, у квартирі не виявилось.

Хтось порпався у паперах на журнальному столику. Про­йшовши до ванної, Харрі зауважив, що в аптечну шафку над мийкою теж хтось зазирав, отже неважко збагнути, що сюди завітав наркоман.

Його трохи подивувала тарілка на кухонному столі й жер­стянки з-під рагу у сміттєвому відрі. Сіромаха попоїв, щоб мати хоч якусь втіху?

Уклавшись у ліжко, він відчув, що голова, певно, знов болітиме, але все-таки сподівався, що сон його візьме, адже дія «ліків» ще не минула. Крізь щілину між запонами просотувалася смужка місячного сяйва. Він крутився, чекаючи на примар. Чув їхнє шарудіння, отже, вже скоро. Звісно, це лише п’яна параноя, утім йому видавалось, що від постелі відгонить кров’ю та смертю.

Розділ 27. Понеділок, 21 грудня. Учень

На двері до нарадчої кімнати хтось повісив різдвяний віночок.

За зачиненими дверима добігала кінця остання нарада слідчої групи.

Харрі, впріваючи у тісному темному костюмі, стояв перед зібранням.

— Позаяк і виконавця, Станкича, й замовника, Роберта Карлсена, немає серед живих, по завершенні цієї наради слід­ча група припиняє існування, — мовив він. — Себто більшість з вас цього року матиме змогу відпочити на Різдво. Але я хочу попросити Хагена надати когось для продовження розслідування. Питання є? Слухаю, Туріль?

— Ти кажеш, що контактна особа у Загребі підтвердила нашу підозру, що Роберт Карлсен є замовником убивства Юна. Хто і яким чином розмовляв з цією особою?

— На жаль, у такі подробиці вдаватися не можу, — відповів Харрі, нехтуючи виразним поглядом Беати й відчуваючи, як по спині струменить піт. Не через питання й не через костюм, а через те, що він — тверезий. — Гаразд, наступне наше завдання — визначити, з ким у змові діяв Роберт Карлсен. Протягом дня я зв’яжуся із щасливцями, яким дозволено у цьому брати участь. Сьогодні Хаген даватиме прес-конференцію і зараз саме обмірковує, що треба буде казати. — Харрі махнув рукою. — Все, знову беріться за свої папірці.

— Гей! — гукнув Скарре, перекрикуючи шкарбання стільців. — Святкуватимемо?

Галас ущух, і всю увагу було прикуто до Харрі.

— Загалом, — мовив Харрі, — гадки не маю, що нам святкувати, Скарре? Що троє людей убито? Що замовник розгу­лює на волі? Чи, може, що один з наших лежить у комі?

Харрі спостерігав за присутніми, навіть не намагаючись порушити ніякове мовчання. Коли кімната спорожніла, Скарре підійшов до Харрі, який складав у течку нотатки, зроблені о шостій ранку.

— Пробач, — вибачився Скарре. — Кепська ідея.

— Пусте, — відповів Харрі, — ти ж бо хотів як краще.

Скарре кахикнув.

— Ти рідко вдягаєш костюм.

— О дванадцятій ховатимуть Роберта Карлсена, — відповів Харрі, не підводячи голови. — Треба глянути, хто прийде.

— Розумію. — Скарре тупцювався.

Харрі відірвався від читання паперів.

— Щось іще, Скарре?

— Так. Я міркував, адже чимало хто у відділку має сім’ї, і вони прагнуть відсвяткувати Різдво вдома, а я неодружений, тож...

Харрі гмикнув.

— Коротше кажучи, я самохіть визиваюся.

— Самохіть?

— Тобто я охоче й далі працюватиму над цією справою, якщо ти не заперечуєш, — квапливо додав він.

Харрі не зводив з нього очей.

— Я знаю, ти мене недолюблюєш.

— Справа не в тім, я вже вирішив, хто продовжить працювати зі мною. Й обирав тих, кого вважаю кращими, а не тих, кого люблю.

Скарре знизав плечима, борлак у нього ходором ходив.

— Принаймні відповів чесно. Гаразд, щасливого Різдва. — Чоловік попростував до дверей.

— Саме тому, — вів далі Харрі, складаючи папери у течку, — ти перевірятимеш банківські рахунки Роберта Карл­сена. Перевір, які нарахування були за останні півроку, чи спостерігалася нерегулярність надходжень.

Скарре завмер, потім здивовано озирнувся.

— Так само вчиниш з рахунками Алберта та Мадса Гільструпів. Зрозумів, Скарре?

Магнус Скарре із запалом кивнув.

— Поза тим, перевір у «Теленорі», чи були у зазначений період переговори між Робертом та Гільструпом. І ще, оскільки Станкич узяв мобільний Халворсена, заодно перевір, чи не було дзвінків з його номера. Про дозвіл на перевірку банківських рахунків поговори з поліцейським юристом.

— У цьому немає потреби, — мовив Скарре, — за новою інструкцією ми маємо право постійного контролю.

— Отакої. — Харрі серйозно подивився на чоловіка. — Незле, коли поряд є співробітник, який читає інструкції.

Сказавши це, він вийшов з кімнати.

Роберт Карлсен не мав офіцерського звання, та оскільки загинув на посту, було вирішено поховати його на Західному цвинтарі, там, де ховали офіцерів Армії спасіння. Після церемонії, як зазвичай, у казармах, що у районі Майорстюа, зробили поминки.