Спаситель, стр. 62

— Готель «Інтернаціональ».

Таксист завів авто й, не промовивши ані слова, рушив.

Низькі хмари окропляли темні поля дощем, подекуди уздовж шляху виднілися плями сірого снігу, а дорога, звиваючись поміж невисоких пагорбів, простягалася на північний захід, до Загреба.

Вже за чверть години на обрії показалося місто — сірі бетонні брили й церковні шпилі. Вони проминули темну небурхливу річку, — мабуть, Сава, вирішив Харрі. У місто заїхали по широкому проспектові, який видавався непомірно великим через слабкий рух, проминули залізничний вокзал та відкритий незалюднений парк з великим скляним павільйоном. Чор­не гілля зимових дерев скидалося на розчепірені пальці.

— «Інтернаціональ», — сказав таксист, під’їжджаючи до поважної сірої будівлі з таких, які у комуністичних країнах зводили для своїх керівників, що подорожували.

Харрі розплатився. Швейцар у готелі, зодягнений на манір адмірала, вже розчинив дверцята авто, стоячи із парасолькою в руках й широко посміхаючись:

— Welcome, Sir. This way, Sir [45].

Харрі зробив крок на тротуар тієї ж миті, як з готелю ви­йшло двоє мешканців, сіли у «мерседес», що під’їхав. За две­рима, що обертаються, виблискувала кришталева люстра. Харрі призупинився.

— Refugees?

— Sorry, sir?

— Біженці, — повторив Харрі. — Вуковар.

Він відчув, як по голові ляпали дощові краплі — парасолька та широка усмішка вмить відсунулися, а адміралів палець показав на двері трохи далі від головного входу.

Увійшовши у великий голий хол з високою стелею, Харрі найперше відчув лікарняний сморід. І сорок чи п’ятдесят чоловік, що стояли чи сиділи біля двох довгих столів серед холу чи вишикувалися у чергу за супом біля стійки, нагадували йому лікарняних пацієнтів. Може, справа в одязі — безформних спортивних костюмах, затасканих светрах та драних черевиках, що свідчили про збайдужілість до власної зовнішності. А може, то через голови, що посхилялися над супом, й заспані байдужі погляди, які ніби й не помічали його.

Він огледів приміщення, зупинив погляд на барній стійці, що більше скидалася на прилавок у ятці, де продають сосиски, що на хвилину спорожніла, бо немає покупців, лише бармен, що робив три справи одночасно: витирав склянку, гучно коментував людям за найближчим столом телетрансляцію футбольного матчу, дивлячись у телевізор, що підвісили до стелі, й пильно стежив за кожним рухом Харрі.

Харрі збагнув, що прийшов за призначенням, тож попро­стував до барної стійки. Бармен провів рукою по зачесаному, рясно намащеному лискучому волоссю.

— Слухаю.

Харрі намагався не звертати уваги на пляшки, що вишикувалися на полиці у глибині ятки з сосисками. Але вже дав­но зауважив свого старого друзяку й ворога «Джима Біма». Бармен перестрів його погляд і питально глянув на прямокутну пляшку з коричневою рідиною.

Харрі заперечно похитав головою. І зітхнув. Не потрібно все ускладнювати.

— Mali spasitelj, — мовив він негучно, щоб крізь галас з телевізора почув лише бармен. — Я шукаю Маленького Спасителя.

Бармен пильно подивився на нього, а потім відповів англійською з сильним німецьким акцентом.

— Не знаюся з таким.

— Один з друзів із Вуковара сказав, що Mali spasitelj мені зарадить. — Харрі добув з кишені коричневий конверт і по­клав на стійку.

Бармен зиркнув на конверт, але до рук не взяв.

— Ти — поліцейський, — мовив він.

Харрі захитав головою.

— Брешеш. Я враз зрозумів, щойно побачив тебе у дверях.

— Я дванадцять років відгарував у поліції, але звільнився два роки тому. — Харрі глянув бармену просто у вічі. А у душі прикинув, за що той міг сидіти. Натренованість м’язів та татуювання свідчили, що він сидів, утім давненько.

— Серед тутешніх пожильців немає нікого з прізвиськом Спаситель. А я знаю всіх.

Бармен хотів відвернутися, але Харрі, схилившись над стійкою, схопив його за плече. Бармен глянув на його руку. Харрі відчув, як біцепс у нього напружився, й послабив руку.

— Наркодилер, що торгував зіллям на шкільному подвір’ї, застрелив мого сина, бо той погрожував розповісти директору, коли він не забереться геть.

Бармен мовчав.

— Він мав одинадцять років.

— Гадки не маю, навіщо ти мені про це розповідаєш.

— Щоб ти второпав, чому я лишуся тут і чекатиму, допоки не явиться хтось, хто спроможний допомогти мені.

Бармен, повільно кивнувши, швидко спитав:

— Як звали твого сина?

— Олегом.

Обидва стояли, не зводячи один з одного очей. Бармен примружив око. Харрі відчув, як у кишені затремтів мобільник. Нехай дзеленчить.

Бармен поклав руку на коричневий конверт, посунувши його до Харрі.

— Цього не треба. Як тебе звати й у якому готелі ти мешкаєш?

— Я прийшов просто з літака.

— Напиши своє ім’я на серветці та йди у готель «Балкан», біля вокзалу. Через міст і прямо. Чекай у номері. З тобою зв’яжуться.

Харрі розтулив рота, прагнучи щось сказати, але бармен відвернувся до телевізора й продовжив коментувати гру.

На вулиці Харрі добув з кишені телефон: пропущений виклик від Халворсена.

— Do vraga! — простогнав він. — Дідько!

Сніг на Гетеборггата скидався на червоний шербет.

Він спантеличений. Все сталося так стрімко. Остання куля, яку він пустив услід Юну Карлсену, що втікав, мокро хлюпнувши, вдарилась у фасад будинку. Юн Карлсен встиг сховатися у під’їзді. Сидячи навпочіпки, відчував, як скривавлене скельце шматує кишеню. Поліцейський лежав долілиць, обличчям у сніг, що всотував кров, котра юшила з ран на його горлі.

Зброя, спало йому на думку, він схопив пораненого, пе­ревернув голічерева. Йому потрібна зброя, з якої можна стріляти. Подувом вітру здмухнуло волосся з неприродно сполотнілого обличчя. Він швидко обмацав кишені пораненого. А кров досі струменіла, червона й густа. Він лише встиг відчути гіркоту жовчі, а рот уже сповнило блювотинням. Відвернувшись, виблював на кригу. Він витер рота. Кишені у штанях. Гаманець. За поясом теж нічого. Трясця йому, поліцейський мусить мати при собі зброю, охороняючи когось!

З-за рогу вигулькнуло авто, наближалося. Він схопив га­манця, скочивши на ноги, перетнув вулицю й пішов геть. Машина спинилася. Бігти не слід. Але він побіг.

На розі біля крамниці послизнувся й впав, забивши стегно, але враз зіп’явся на ноги й навіть не зауважив болю. Ква­пився до парку тією самою дорогою, якою прийшов. Це жахіття, жах, сповнений безміром нісенітних подій, що повторювались одна за одною. Чи він збожеволів, чи все це дійсно відбувається з ним? Горло дерло від холодного повітря й жовчі. Вже на Марк­вейєн він розчув перші поліцейські сирени. Й усвідомив, що йому страшно.

Розділ 22. Субота, 19 грудня, Мініатюри

У Поліцейському управлінні у вечірніх сутінках світилися вогні, наче на різдвяній ялинці. У кімнаті для допитів номер 2 сидів Юн Карлсен, затуливши обличчя руками. На тому боці округлого столика, увіпхнутого у невеличку кімнатчину, сиділа жінка-поліцейський Ту­ріль Лі. Поміж ними стояли два мікрофони й лежала роз­дру­ківка перших свідчень. У вікно Юн бачив Теа, що очікувала своєї черги у сусідній кімнаті.

— Отже, він напав на вас, — мовила Туріль Лі, читаючи звіт.

— Чоловік у синій куртці біг до нас, тримаючи пістолет.

— Й що?

— Все трапилось неймовірно стрімко. Я страшенно налякався, тому пригадую лише уривками. Може, через струс мозку.

— Розумію, — мовила Туріль Лі, хоч вираз її обличчя свідчив про протилежне. Вона кинула оком на червоний вогник, диктофон досі пише. — Але Халворсен побіг до авто?

— Так. Він залишив зброю там. Я пригадую, що коли ми виїздили з Естгора, він поклав пістолет поряд себе.

— А як ви вчинили?

— Я розгубився. Спершу хотів сховатися в авто, але передумав і побіг до під’їзду.

— Й злочинець стріляв услід?

— Принаймні я чув постріл.

— Далі.

— Я забіг у під’їзд, а коли визирнув, він накинувся на Хал­ворсена.