Спаситель, стр. 59

Вона захитала головою.

— Зате ви вірите у платівки.

— Так. Вони обманюють набагато правдоподібніше.

— А хіба вони не знищують здатність забувати?

Харрі закляк. Мартіна тихо засміялася:

— А я не вірю у непривітного, розчарованого інспектора. Про мене — то ви романтик, Холе.

— Ходімо у кімнату. Я саме придбав чудовий диск. На­разі він ще не наділений спогадами.

Мартіна сіла на канапу, а Харрі поставив дебютний диск Джима Стерка. Сів у вухасте зелене крісло й при перших зву­ках гітари пройшовся долонею по шорсткій вовняній оббивці крісла. Раптом йому спало на думку, що придбане воно в «Елеваторі», комісійній крамниці Армії спасіння. Кахикнувши, спитав:

— Можливо, Роберт мав стосунки з дівчиною, набагато молодшою за себе. Яка ваша думка?

— Яка моя думка про романи молоденьких дівчат з чоловіками, які набагато старші? — Засміявшись, вона густо зашарілася у тиші, що запала у кімнаті. — Або ж чи вірю я в те, що Робертові подобались неповнолітні?

— Я такого не казав. Вона — підліток. Хорватка.

— Izgubila sam se.

— Перепрошую?

— Це хорватською. Чи то сербсько-хорватською. Улітку, перш ніж Армія придбала Естгор, я часто приїздила з батьками у Далмацію. Коли татові було вісімнадцять, він працював у Югославії, допомагаючи відбудовувати країну після Другої світової. І там познайомився із сім’ями деяких будівельників. Тому й наполіг, щоб ми прийняли біженців із Вуковара.

— До речі, щодо Естгора. Чи пригадуєте такого собі Мадса Гільструпа, онука тих людей, у яких придбали Естгор?

— Так. Він був там кілька днів того літа, коли ми тільки-но там поселилися. Я з ним не розмовляла, як і решта, він був якийсь сердитий, неговіркий. Але, як на мене, Теа йому теж подобалася.

— А чому ви такої думки? Адже кажете, що він ні з ким не розмовляв.

— Я бачила, як він дивився на неї. А коли ми з нею сиділи поряд, він зненацька вигулькував звідкись. Ані слова не кажучи. Чуднуватий. Сказати б, неприємний.

— Невже?

— Саме так. Тими днями він ночував десь у сусідів, але якось уночі я прокинулась, усі дівчатка спали в одній кімнаті. Дивлюся, а до скла притислося якесь обличчя. Згодом зникло. Я майже впевнена, що то був він. Коли я решті розповіла, вони сказали, що то я привид побачила. Були упевнені, що то у мене щось із зором.

— Чому?

— А ви хіба не зауважили?

— Що не зауважив?

— Сядьте ось сюди. — Мартіна ляснула по канапі поруч себе. — Я покажу.

Харрі обійшов стіл.

— Бачите, які у мене зіниці?

Харрі нахилився, відчув на щоці її подих. І раптом побачив. На тлі карої райдужки зіниці ніби спливали униз, формою нагадуючи щось подібне до замкової щілини.

— Це вроджене, — мовила вона. — Називається iris colo­boma. Та на зір це ніяк не впливає.

— Цікаво.

Їхні обличчя були так близько одне від одного, що Харрі чув, як пахне її шкіра та волосся. Він вдихнув і здригнувся від відчуття, наче занурюється у теплу ванну. Раптом почувся короткий різкий звук. Лише за кілька секунд Харрі збагнув, що це дзвінок. Не у домофон дзвонили. Хтось стояв біля його дверей.

— Мабуть, Алі, — мовив Харрі, підводячись з канапи. — Сусід.

За шість секунд, які знадобилися, щоб дійти до дверей та відчинити, Харрі спало на думку, що як для Алі, то це вже запізно. Й Алі зазвичай стукав. А якщо хтось зайшов чи ви­йшов після того, як зайшли вони з Мартіною, то двері, найпевніше, знов були незачиненими. Лише за сім секунд він второпав, що взагалі не варто відчиняти. А побачивши гостя на порозі, зрозумів, що буде далі.

— Приємний сюрприз, га? — спитала Астрід, язик у неї трохи заплітався.

Харрі змовчав.

— Я йду з різдвяного бенкету, може, запросиш, Харрі, га? — Намальовані губи розпливлися в усмішці, тонкі підбори стукнули по долівці, коли, хитнувшись, вона тупцяла на порозі.

— Твоя поява недоречна, — відповів він.

Вона примружилась, дивлячись в його обличчя. Потім погляд ковзнув за його плече.

— Маєш тут гостю? Тому не прийшов на сьогоднішнє зі­брання?

— Поговоримо іншим разом, Астрід. Ти п’яна.

— Ми обговорювали третій крок. «Ми вирішили дору­чити своє життя Господові». Але я не бачу ніякого Господа, Харрі. — Вона жартома вдарила його сумкою.

— Третій крок тут ні до чого, Астрід. Кожен шукає спасіння самотужки.

Вона заклякла, поглянула на нього, очі раптом налилися слізьми.

— Дозволь я зайду, Харрі, — прошепотіла вона.

— Це не зарадить, Астрід. — Він поклав їй руку на плече. — Я викличу таксі, й ти спокійно поїдеш додому.

Вона несподівано різко скинула його руку.

— Додому? — пронизливо спитала вона. — Дідька лисого я поїду додому, бахуре ти бісів!

Відвернувшись, вона непевною ходою попленталася униз сходами.

— Астрід...

— Відчепися! Порай свою лярву!

Харрі супроводжував її поглядом, поки вона геть не зникла з очей, почув, як, гримнувши й заскрипівши, зачинилися у під’їзді двері. Запала тиша.

Коли він озирнувся, Мартіна стояла за спиною у передпокої, застібаючи пальто.

— Я... — повів він.

— Пізно вже. — Вона швидко усміхнулася. — Утім, я таки втомилася.

О третій ночі Харрі досі сидів у вухастому зеленому кріслі. Том Вейтс тихо наспівував про Алісу, а щітки повсякчас тер­лися й терлися об шкіру на барабані. «It’s dreamy weather we’re on. You wave your crooked wand along an icy pond».

Думки текли мимохіть. Н-да, всі шинки вже позачинені. А він не налляв ні краплі у кишенькову фляжку, відколи ви­лив її у псячу пащу там, на складі. Хоч можна зателефонувати Ейстейнові. Він майже щоночі катається на своєму таксі, тримаючи під сидінням півпляшки джину.

«Нема з того ніякого пуття».

Хай там як, а люди вірять у привидів. У тих, що саме зараз оточили його крісло, вирячившись на нього темними порожніми баньками. У Біргіту, яка прийшла з моря, маючи якір на шиї, у Елен, яка посміхалася, а з її голови стирчала бейсбольна бита, у Віллі, що висів на сушильній підставці, ніби фігура на носі корабля, у жінку всередині водяного матраца, котра дивилася крізь блакитну ґуму, у Тома, котрий прийшов, щоб забрати свій годинник, махаючи скривавленою культею.

Спиртне не звільнить його, лише принесе тимчасове полегшення. Й саме зараз він ладен був дорого за це заплатити.

Схопивши телефон, набрав номер. Відповіли після другого дзвінка.

— Як справи, Халворсене?

— Холодно. Юн та Теа сплять. Я сиджу у кімнаті, спо­сте­рігаючи за дорогою. Завтра треба подрімати.

Харрі гмикнув:

— Завтра ми поїдемо у помешкання Теа взяти інсулін. У неї діабет.

— Добре. Але Юна прихопіть теж, його не можна лишати самого.

— Можна покликати сюди когось з наших людей.

— Ні! — сказав, як відрізав, Харрі. — Не потрібно вплутувати решту, принаймні зараз.

— Як ні, то ні.

Харрі зітхнув:

— Звісно, я в курсі, що за службовими приписами необо­в’язково сидіти біля них на варті. Тож кажи, якщо я можу щось натомість для тебе зробити.

— Та...

— Ну ж бо.

— Я обіцяв Беаті, що поведу її кудись до Різдва попоїсти лутефіска [41]. Бідолашна ніколи не куштувала страви.

— Добра обіцянка.

— Дякую.

— Халворсене...

— Слухаю.

— Ти... ти молодець.

— Дякую, босе.

Харрі поклав слухавку. Вейтс співав, що ковзани на закутому кригою ставку теж вимальовують ім’я «Аліса».

Розділ 21. Субота, 19 грудня. Загреб

Клацаючи зубами, він сидів бі­ля тротуару неподалік Софієнберг-парку. Ранок, година пік, повз нього поспіхом проходили люди. Дехто кидав йому у кухоль кілька крон. Незабаром Різдво. Легені у нього боліли, бо всю ніч дихали димом. Він підвів голову, подививсь на Гетеборггата.

Зараз він уже був неспроможний нічого вдіяти.

Згадував Дунай неподалік Вуковара. Терплячі й нестримні води. Ось і він має бути таким. Терпляче чекати на танк, поки дракон не висуне голову з печери. Поки Юн Карлсен не повернеться додому. Погляд уп’явся у чиїсь коліна, що стали перед ним.