Привид, стр. 99

Він сидів непорушно у темряві. Почув, як кроки перетнули підлогу вітальні. Побачив рухи біля матраців. Помітив, як у світлі вуличного ліхтаря блиснув дріт у формі кочерги. Кроки рушили на кухню. Там увімкнулося світло. Харрі почув, як рухають плиту.

Він підвівся і теж пішов на кухню. Харрі став на порозі, дивлячись, як він, стоячи навколішки перед пацючою норою, тремтячими руками розкриває торбину. Розкладає предмети один біля одного. Шприц, ложка, запальничка, пістолет. Пакети з віоліном.

Поріг скрипнув, коли Харрі перемістив вагу з ноги на ногу, але хлопець не почув, продовжуючи свою лихоманкову діяльність.

Харрі знав, що то його підганяє жага дурману. Мозок хлопця був зосереджений лише на одному. Він кашлянув.

Хлопець закляк як вкопаний. Його плечі заціпеніли, але він не озирнувся. Сів, не обертаючись, схиливши голову і втупившись у свою заначку.

— Я так і знав, — сказав Харрі. — Що спершу ти прийдеш сюди. Бо вирішив, що тепер загрози немає і тобі ніхто не заважатиме.

Хлопець все одно сидів, не рухаючись.

— Ганс Крістіан сказав тобі, що ми знайшли її для тебе, сказав чи ні? Однак ти все одно спершу прийшов сюди.

Хлопець підвівся. І та сама думка знову вразила Харрі: який високий він став. Майже дорослий мужчина.

— Що тобі треба, Харрі?

— Я прийшов заарештувати тебе, Олеже.

Хлопець нахмурився.

— За те, що я маю два пакети віоліну?

— Ні, не за дурман. А за вбивство Густо.

— Не роби цього! — повторив він.

Але голка вже глибоко увійшла у вену, яка аж затремтіла від приємного передчуття.

— Мені здавалося, що прийде Штайн або Ібсен, а не ти, — сказав я.

Я не побачив, як той бовдур махнув ногою. Нога вдарила голку, вона злетіла в повітря і приземлилася в кутку на кухні, біля раковини, повної немитих тарілок.

— На біса ти це зробив, Олеже? — спитав я, підводячи на нього погляд.

Олег довго й мовчки дивився на Харрі.

То був серйозний спокійний погляд, позбавлений будь-якого справжнього здивування. Більше схожий на погляд чоловіка, що оцінює обстановку і намагається в ній зорієнтуватися.

А коли Олег заговорив, то в його голосі чулося більше подиву, аніж злості та розгубленості.

— Але ж ти повірив мені, Харрі. Коли я сказав тобі, що то був хтось інший, у балаклаві, ти ж мені повірив.

— Так, — відповів Харрі. — Я дійсно повірив тобі. Бо мені страшенно хотілося тобі повірити.

— Але ж, Харрі, — тихо мовив Олег, втупившись у пакет з віоліном, який він уже встиг розкрити. — Якщо ти не довіряєш своєму найкращому другу, то кому ж тоді можна довіряти?

— Доказам, — сказав Харрі, відчуваючи, як до горла підкотився клубок.

— Яким це доказам? Ми ж уже знайшли пояснення доказам, Харрі. Ми ж з тобою розібралися з тими доказами.

— Я маю на увазі нові докази. Нові факти.

— Які це нові факти?

Харрі показав на підлогу біля Олега.

— Отой пістолет — то «Одеса». Він стріляє тими самими кулями, якими був убитий Густо, — кулями від пістолета Макарова, дев’ять на вісімнадцять міліметрів. Що б не трапилося, але балістична експертиза зі стовідсотковою впевненістю засвідчить, що оцей пістолет і є знаряддям убивства, Олеже. І на ньому були відбитки твоїх пальців. Лише твої. Якби хтось скористався цим пістолетом опісля і витер свої відбитки, то таким чином він витер би й твої.

Олег торкнувся пістолета, наче щоби пересвідчитися, що саме про цей пістолет іде мова.

— А ще окрім пістолета є шприц, — продовжив Харрі. — На ньому багацько відбитків пальців; можливо, вони належать двом людям. Але на штокові — явно твій відбиток. На штокові, який ти маєш натискати, коли колешся. І на тому відбитку, що був на штокові, є частки пороху, Олеже.

Олег провів пальцем по шприцу.

— А чому ти гадаєш, що це — нові докази проти мене?

— Бо в своїй заяві слідству ти сказав, що був під кайфом, коли увійшов до квартири. Але оті рештки пороху на плунжері засвідчують, що ти вколовся вже після того, що сталося, бо ти вже мав на своєму пальці оті крупинки пороху. Це доводить, що спершу ти встрелив Густо, а вже потім ширнувся. Ти не був під кайфом під час злочину, Олеже. Це було навмисне вбивство.

Олег повільно кивнув.

— І ти звірив відбитки моїх пальців на пістолеті та шприці з тими, що містяться в поліцейському реєстрі. Отже, вони вже знають, що я...

— Я не звертався до поліції. Я — єдиний, хто про це знає.

Олег з трудом ковтнув клубок, що підступив йому до горла.

— А звідки ти знаєш, що то мої відбитки, якщо ти не звіряв їх з реєстром?

— Я мав інші відбитки, з якими мав можливість порівняти ті, що я знайшов тут.

Харрі витягнув з кишені руку і поклав на кухонний стіл ігровий пристрій «Game Boy».

Олег отетеріло витріщився на нього. І закліпав очима так, наче туди потрапила порошинка.

— А чому ти мене запідозрив? — пошепки спитав він.

— Ненависть, — відповів Харрі. — Отой старий, Рудольф Асаєв, сказав, що я маю йти слід у слід за ненавистю.

— А це що за тип?

— Чоловік, якого ви називали Дубаєм. Я не відразу збагнув, що він мав на увазі свою власну ненависть. Ненависть до тебе. Ненависть через те, що ти убив його сина.

— Сина? — Олег підвів голову і втупився нерозуміючим поглядом в Харрі.

— Так. Густо був його сином.

Олег опустив погляд, сів навпочіпки і втупився поглядом у підлогу.

— Якщо... — Він замовк і похитав головою. А потім почав знову: — Якщо це правда, що Дубай — батько Густо, то чому ж він у такому разі не організував моє вбивство одразу ж у тюрмі?

— Бо він хотів, щоби ти опинився саме там. Тому, що тюрма для нього є гіршою за смерть. Тюрма роз’їдає душу, а смерть лише звільняє її. Тюрма для нього була найгіршим покаранням для тих, кого він ненавидів найбільше. Для тебе, Олеже. І він мав повний контроль над тим, чим ти там займався. Небезпечним для нього ти став лише тоді, коли заговорив зі мною. І Рудольфу Асаєву довелося задовольнитися твоїм убивством. Але йому не вдалося убити тебе.

Олег заплющив очі. І довго сидів навпочіпки, нічого не кажучи. Немов попереду його чекали важливі перегони, і тому треба було посидіти й зосередитися.

А місто за вікном грало свою музику: шум авто, далекий звук корабельної сирени, шум сукупності різновидів люд­ської діяльності, наче безперервний і невпинний шерхіт мурашника — монотонний, заколисуючий та заспокійливий, немов стьобана пухова ковдра.

Олег повільно подався вперед, не зводячи очей з Харрі.

Харрі похитав головою.

Та Олег все одно взяв пістолет. Обережно, наче боячись, що він вибухне у нього в руках.

43

Трульс втік на терасу, щоби побути на самоті.

А перед тим, як утекти, він стояв, краєм вуха чуючи кілька розмов, що тривали неподалік, попивав шампанське і невимушено копирсався в роті зубочисткою, наче він тут — свій у дошку хлопець. Декілька гостей, добре вихованих індивідів, спробували залучити його до своєї розмови. Вони поздоровкалися з ним, спитали, хто він такий і чим займається. Трульс дав короткі відповіді, і йому навіть на думку не спало запитати в тих чоловіків те саме чисто для пристойності. Наче він обіймав недостатньо високу посаду, щоби це робити. Або просто боявся довідатися, що вони — дуже великі цабе і займають ду-у-у-уже високі посади.

Ула була вкрай зайнята, обслуговуючи гостей, посміхаючись їм та розмовляючи з ними, наче вони були її старі знайомі, і тому Трульсу пощастило зустрітися з нею поглядами лише два-три рази. А одного разу вона винувато, з вибачливим жестом посміхнулася: мовляв, їй би й хотілося з ним поговорити, але обов’язки господині дому — перш за все. Сталося так, що ніхто з інших колег-поліцейських, які допомагали споруджувати будинок, прийти не змогли, а шеф поліції та начальники відділів Трульса не впізнали. Йому навіть захотілося сказати їм, що він — саме той полісмен, що віддубасив хлопця в камері попереднього ув’язнення і пошкодив йому око.