Привид, стр. 94

Харрі спробував відірватися від старого, але той міцно тримав його.

— Я хотів, щоби його повісили догори ногами з пластиковим пакетом на голові. Щоби вода стікала по його ногах униз. Стікала по тілу і наповнювала пакет. Я хотів усе це зафільмувати. А потім цей фільм послати тобі. Зі звуком, щоби ти чув його верески. Якщо ти мене відпустиш, то цей мій план залишиться незмінним. Ти будеш здивований, як швидко мене випустять через брак доказів, Харрі. А потім я знайду його, Харрі, клянуся тобі, що знайду, ти лише пошту свою проглядай — чи не прийшов тобі фільм.

Зреагувавши інстинктивно, Харрі змахнув рукою. Відчув, як лезо влучило, куди треба. Увійшло глибоко. Він крутнув його. Почув, як старий охнув. А потім крутив ще й ще. Заплющив очі й відчув, як рвуться, перемелюються й обертаються кишки та внутрішні органи. І коли, нарешті, Харрі почув, як старий закричав, то він закричав разом із ним.

Харрі розбудило сонце, що світило йому в щоку. Чи, може, його розбудив шум?

Він обережно розплющив одне око й озирнувся довкола.

Побачив вікно вітальні і блакитне небо. Жодного шуму, принаймні зараз. Він вдихнув запах прокопченого димом дивана і підняв голову. Пригадав, де він.

З номера, де мешкав старий, він перейшов до власного номера, потихеньку зібрав свої речі в брезентову валізу, вийшов з готелю через чорний хід і поїхав на таксі туди, де він на сто відсотків був упевнений, що його не знайдуть: до будинку батьків Нібака в Оппсалі. Було несхоже, що після того, як він звідти поїхав, там устиг хтось побувати, і перше, що зробив Харрі, — це перерив усі шухляди та шафки на кухні та у ванній, аж поки не знайшов упаковку знеболювальних пігулок. Він випив зразу чотири, змив з рук кров Асаєва і пішов до льоху подивитися, чи зробив Стіг Нібак свій вибір.

Зробив.

Харрі повернувся нагору, роздягся, повісив свою одіж у ванній сохнути, знайшов ковдру і заснув на дивані, перш ніж встиг завертітися його мозок, обмірковуючи те, що сталося впродовж останніх годин.

Харрі встав і пішов на кухню. Вкинув до рота дві таблетки знеболювального і запив склянкою води. Відкрив холодильник і зазирнув усередину. Там було повно всіляких делікатесів; вочевидь, Нібак годував Ірен добре. Та Харрі відчув, як вчорашня нудота повернулася, і зрозумів, що поїсти йому не вдасться. Окрім холодильника, йому трапився вчора на очі й бар для спиртного. Та вчора Харрі обійшов його десятою дорогою і ліг спати.

Харрі розчинив дверцята бару. Пусто. І він з полегшенням видихнув. Понишпорив у своїй кишені. Намацав фальшивий шлюбний перстень. І в цю мить почув якийсь звук.

Здається, це був той самий звук, що розбудив його.

Харрі підійшов до відчинених дверей льоху. Здається, це музика групи «Weather Report»? Він спустився сходами і пішов до дверей комори. Зазирнув усередину крізь металеву сітку. Стів Нібак висів, повільно обертаючись, наче космонавт у невагомості. Харрі подумав: може, то мобільний телефон у кишені Нібака діє як пропелер? Мелодія дзвінка — чотири ноти з композиції «Palladium» групи «Weather Report» — звучала немов виклик з того світу. Саме про це Харрі й думав, виймаючи телефон: що то телефонує Нібак і хоче з ним поговорити.

Харрі поглянув на номер, що висвітився на дисплеї. І натиснув кнопку відповіді. Впізнав голос чергової з прохідної Радієвого шпиталю: «Стіге, привіт! Це ти? Ти мене чуєш? Ми вже давно намагаємося тобі додзвонитися. Ти де? Ти мав бути на нараді, на кількох нарадах. Ми стурбовані. Мартін був у тебе вдома, але тебе там не знайшов. Стіге, ти де?»

Харрі натиснув кнопку і поклав телефон до кишені. Він йому ще знадобиться, бо телефон Мартіни промок у тунелі і вийшов з ладу.

Харрі взяв на кухні крісло і сів на веранді. Сидів собі, а в обличчя йому світило сонце. Витягнув пачку «Собранія», запозичену в Рудольфа Асаєва, встромив у рота ідіотську чорну цигарку і підкурив. Може, полегшає. Потім набрав номер, який він так добре знав.

— Привіт, Ракель. Це я.

— Харрі? Я не впізнала твого номера.

— У мене новий телефон.

— Усе пройшло нормально?

— Так, — сказав Харрі і мимоволі посміхнувся, зачувши в її голосі радість. — Усе пройшло нормально.

— Там спекотно?

— Дуже спекотно. Світить сонце, і я збираюся снідати.

— Снідати? А хіба у вас там не четверта дня чи щось у такому дусі?

— Ну, часовий зсув і таке інше... — відповів Харрі. — У літаку не зміг заснути. Знайшов нам чудовий готель. На вулиці Сукхумвіт.

— Ти навіть не уявляєш, як мені хочеться зустрітися з тобою, Харрі.

— Я...

— Стривай, Харрі, я не жартую. Я всю ніч не спала, думаючи про нас. Ми зробили правильно. Тобто невдовзі ми переконаємося, чи правильно зробили. А правильним у нашому рішенні є те, що ми збираємося переконатися в його правильності. Господи, уявляєш, Харрі, — а якби я сказала «ні»?

— Ракель...

— Я кохаю тебе, Харрі. Дуже кохаю. Ти мене чуєш? Ти чуєш, яке це просте, але водночас дивовижне й фантастичне слово? Треба справді кохати, щоби воно мало яскравий та неповторний вигляд — як, скажімо, яскраво-червоне плаття. Я тебе кохаю. Звучить не надто емоційно?

Ракель засміялася. Харрі заплющив очі і відчув, як найпрекрасніше у світі сонце пестило його шкіру, а найпрекрасніший у світі сміх пестив його вуха.

— Харрі, ти мене чуєш?

— Воістину чую.

— Дивно. Здається, що ти десь близько.

— Гм. А я невдовзі й буду дуже близько, люба.

— Скажи ще раз.

— Що сказати?

— Люба.

— М-м-м-м.

Харрі відчув, що на чомусь сидить. На чомусь твердому, що лежало в задній кишені його брюк. Він витягнув його. Фальшива обручка заблищала на сонці, мов справжнє золото.

— Ракель, — сказав Харрі, погладжуючи кінчиком пальця чорну щербину. — А ти не бажаєш вийти заміж?

— Харрі, не дурій.

— А я й не дурію. Бо знаю, що тобі ніколи не спаде на думку вийти заміж за збирача боргів з Гонконга.

— А чом би й ні? А за кого, по-твоєму, мені ще прагнути вийти заміж?

— Ну, скажімо, за цивільну особу, колишнього працівника поліції, який читає в поліцейському коледжі лекції про те, як слід розкривати вбивства?

— Щось несхоже на жодного з моїх знайомих.

— Можливо, ти з ним невдовзі познайомишся. І він тебе здивує. Траплялися й химерніші випадки.

— Ти ж завжди казав мені, що люди не змінюються.

— Якщо я зараз кажу, що люди дійсно здатні змінюватися, то це є доказом того, що змінюватися — можна.

— Ти диви, який говіркий парубок!

— Припустімо, що я маю рацію — чисто гіпотетично. Люди здатні змінюватися. І дійсно можуть залишати своє минуле в минулому.

— Ти хочеш сказати, що суворим прискіпливим поглядом можна змусити до панічної втечі тих привидів, які переслідують тебе?

— То що скажеш?

— На що?

— На моє гіпотетичне питання про заміжжя?

— Це що, пропозиція така? Гіпотетична? По телефону?

— Ти дещо перебільшуєш. Я просто сиджу на сонці й розмовляю з чарівною жінкою.

— А я перериваю розмову.

Ракель відключилася, а Харрі, самовдоволено посміхнувшись та заплющивши очі, вмостився зручніше у кухонному кріслі. Зігрітий сонцем та позбавлений болю. Через чотирнадцять годин він побачить її. Харрі уявив собі вираз обличчя Ракелі, коли вона підійде до пункту пропуску в «Гардермоені» і побачить, що він сидить, чекаючи на неї. Уявив собі її обличчя в той момент, коли Осло залишиться далеко внизу під ними. Вона засне, і її голова ляже йому на плече.

Харрі лежав отак, доки не стало холодно. Він злегка розплющив одне око. Та то просто хмаринка зачепила своїм краєм сонце, і все.

Харрі знову склепив око.

Керуйся ненавистю. Коли старий це сказав, Харрі спершу подумав, що він мав на увазі керуватися своєю власною ненавистю й убити його. А що, коли Рудольф Асаєв мав на увазі щось інше? Він вимовив ці слова відразу ж після того, як Харрі спитав, хто убив Густо. Невже то була відповідь? Чи не хотів старий сказати, що коли Харрі керуватиметься ненавистю і йтиме по її слідах, то вона виведе його на вбивцю? В такому разі виникало відразу декілька кандидатур. Але хто мав найвагоміші підстави убити Густо? Звісно, що Ірен, але вона сиділа під замком у льосі, коли Густо убили.