Привид, стр. 90

І побачив, як у тьмяному світлі блиснув метал. То була металічна плита, врізана в торець тунелю; вона почала рухатися, ковзнувши до дверей. Саме її рух і спричинив той шум. Харрі завмер і підняв свій автомат. Він не міг бачити, що було за тою плитою, бо в тунелі було надто темно. Але раптом щось заблищало, як сонце, що відбивається на поверхні фіорду в Осло гарним осіннім днем. На мить запала повна тиша. Серце Харрі скажено застрибало. Чоловік-берет загинув, потонувши посередині тунелю. Водонапірні башти! Надміру вузький тунель. А мох на стінах та стелі — то був не мох, а водорості. Харрі побачив, як на нього сунеться стіна. Зеленувато-чорна, з білуватими краями. Він крутнувся на п’ятах і кинувся тікати. І побачив, як назустріч йому з протилежного кінця тунелю котиться така сама стіна.

То було все одно, що потрапити межи двох потягів, котрі мчать назустріч один одному. Стіна води, до якої він обернувся й побіг, ударила його першою. Кинула навзнак, і Харрі відчув, як голова його вдарилася об землю. Потім його підкинуло, закрутило і потягнуло в протилежному напрямку. Він відчайдушно замахав руками та ногами, дряпаючи нігтями й колінами стіни тунелю, намагаючись за що-небудь вчепитися, але не зміг подужати сили, що потужно вирували довкола нього. А потім усе скінчилося так швидко, як і почалося. Харрі відчув, що два потоки води, нарешті, нейтралізували один одного. А потім побачив щось біля свого плеча. Дві білі руки із зеленуватим відтінком обняли його ззаду, а бліді пальці потягнулися до обличчя. Харрі хвицнув ногою, крутнувся на місці і побачив труп з бинтами на животі. Труп крутився в темній воді, наче голий космонавт у невагомості. Роззявлений рот, волосся, що повільно гойдалося у воді, і борода. Харрі поставив ноги на долівку і випростався до стелі. Але вода залила тунель на всю його висоту. Він пригнувся, краєм ока зиркнув на білу лінію та М5, що лежав під ним на долівці, і поплив, гребучи руками. Харрі втратив орієнтацію, аж поки тіло саме не підказало йому, куди треба плисти, щоби повернутися до того місця, звідки він прийшов. Харрі плив під кутом до стіни, щоби однією рукою відштовхуватися, а другій давати максимум місця для гребка. Триматися на плаву не було проблемою, навпаки — важкий куленепробивний жилет відчутно тягнув його донизу. Харрі подумав, а чи не витратити певний час для того, щоби зняти свій піджак, бо той настовбурчувався й теліпався, посилюючи таким чином опір води. Харрі спробував зосередитися на тому, що він має зробити: доплисти до вертикального спуску, не рахуючи при цьому ані метри, ані секунди. Але він уже відчував тиск у голові, наче ще трохи — і вона вибухне. І раптом ота сцена з минулого все ж таки його наздогнала: літо, п’ятдесятиметровий відкритий басейн. Ще дуже рано, довкола майже ні душі, світить сонце, поруч — Ракель у жовтому бікіні. Олег та Харрі збираються помірятися — хто дальше пропливе під водою. Олег був у формі після ковзанярського сезону, але Харрі краще володів технікою плавання. Коли вони розминалися, Ракель підбадьорювала їх і сміялася своїм неповторним сміхом. Вони обидва хизувалися перед нею, бо ж вона — королева басейну Фрогнер Лідо, а Харрі з Олегом — васальні піддані, що шукають благовоління у її погляді. А потім вони розпочали змагання. Яке скінчилося внічию. Здолавши сорок метрів під водою, вони виринули на поверхню, важко дихаючи. Сорок метрів. До кінця басейну лишалося десять. Але тоді можна було відштовхнутися від стінки басейну і надати собі прискорення, а помахам рук нічого не заважало. Трохи більше половини відстані до вертикального шурфу. Тобто надії він не мав. Тут він і загине. Дуже скоро, вже недовго залишилося. Харрі мав таке відчуття, що йому очі видавлювало з голови. Літак вирушить о дванадцятій ночі. Жовте бікіні. Десять метрів до кінця тунелю. Він зробив ще один гребок. Спроможеться зробити ще один-два. І все. А потім помре.

Було пів на четверту ранку. Трульс Бернтсен їхав вулицями Осло, а дрібний дощ щось шепотів та мимрив, падаючи на вітрове скло його авто. Він їздив отак уже дві години. Не тому, що щось шукав, а тому, що це давало йому хоч якийсь спокій. Спокій думати і спокій не думати.

Хтось видалив адресу зі списку, який дали Харрі Холе. І це зробив не він.

Мабуть, не все було так просто, як йому здавалося.

Трульс іще раз прокрутив у пам’яті ту ніч, коли сталося вбивство.

Густо зайшов до нього. Він був у жахливому стані, його всього тіпало, і він терміново потребував «ремонту». Став погрожувати здати його, якщо він не дасть йому грошей на віолін. З якоїсь причини кілька тижнів не було віоліну, в Героїновому парку почалася паніка, і ціна чверті підскочила до, принаймні, трьох тисяч. Трульс сказав, що вони поїдуть до банкомату, він лише має сходити взяти ключі від авто. Взявши ключі, він не забув прихопити і свій «Stеyr», бо сумнівів у тому, що слід робити, не було. Інакше Густо іще не раз припхається до нього зі своїми погрозами. У цьому всі наркомани є досить передбачуваними. Та коли він повернувся до дверей, хлопець уже встиг ушитися. Мабуть, відчув, що кров’ю запахло. І вірно відчув, подумав Трульс. Втім, навряд чи Густо став би на нього доносити, бо йому з цього не було б жодного зиску, тим більше що він також брав участь у невдалому пограбуванні на Альнабрю. Того дня була субота, і Трульс був запасним черговим. Це означало, що його будь-якої хвилини могли викликати по телефону. Тож він подався до «Сторожової Вежі», щоби спідтиха позиркати на Мартіну Екхоф та попити кави. Вже сидячи в кафе, Трульс почув виття сирен, і майже одночасно озвався його телефон. Дзвонили з оперативного пункту. Хтось із мешканців повідомив по телефону про стрілянину на Гаусманнс-гате, 92, а вільних чергових з відділу кримінальної поліції на підхваті не виявилося. Тож Трульс побіг туди, бо від «Сторожової Вежі» до місця здогадного злочину було метрів сто. Всі його інстинкти поліцейського увімкнулися на повну силу, він придивлявся до людей, яких зустрічав на своєму шляху, чудово розуміючи, що ці спостереження можуть стати в пригоді. Одним з побачених був молодик у шерстяній шапочці, який стояв, прихилившись до будинку. Молодик уважно придивлявся до поліцейського автомобіля, що стояв біля будинку, де сталося вбивство. Трульс звернув увагу на того хлопця тому, що йому не сподобалося, як той тримав руки в кишенях своєї куртки. Куртка була явно завелика й затовста як для тої пори року, а в її кишенях можна сховати багато всякої всячини. Вираз хлопцевого обличчя був серйозний, але на продавця наркоти він не скидався. Коли поліція привела від річки Олега Фауке і посадовила його до патрульної машини, хлопець повернувся і пішов по вулиці Гаусманнс-гате.

Звісно, Трульс міг би пригадати ще з десятеро людей, яких він зустрів біля місця злочину, і поприв’язувати їх до якихось гіпотез. А пригадався йому той хлопець через те, що він нещодавно знову побачив його. На сімейному фото, яке показав йому Харрі Холе в готелі «Леон».

Холе спитав, чи не впізнає він Ірен Ганссен, і він відповів — правдиво, — що не знає її. Але він не сказав Холе, кого він упізнав на тому фото. Ну, звичайно, що Густо. Але там був ще дехто. Іще один хлопець. Прийомний брат Густо. Він мав так само серйозний вираз обличчя, що й тоді. Це був той хлопець, якого Трульс бачив біля місця злочину.

Трульс зупинив авто на вулиці Прінсенс-гате, неподалік готелю «Леон».

Поліцейська радіостанція в його автомобілі була увімкнена, і нарешті він почув повідомлення, адресоване оперативному пункту.

— Нуль Перший. Ми перевірили дзвінок стосовно шуму на Бліндернвеєн. Схоже, там була справжня битва. Застосовували сльозогінний газ і до біса багато стріляли. З автоматичної зброї, ясна річ. Ми спустилися до підвалу, але там повно води. Гадаю, краще визвати «Дельту», нехай перевірять другий поверх.

— Ти не можеш з’ясувати, чи є там і досі хто-небудь живий?

— Сам приїжджай і з’ясовуй! Ти що, не чув, що я сказав: сльозогінний газ та автоматична зброя!