Привид, стр. 79

— Мені теж з тобою?

— Ні, — сказав Харрі. — Ти почекаєш мене тут. Не вимикай свого телефону і відразу ж дзвони мені, щойно хтось підійде.

Харрі взяв із собою фомку і стежиною з дранки підійшов до будинку. Осінь, колюче нічне повітря, аромат яблук. На мить у нього з’явилося дежавю. Вони з Ойштейном потайки прокрадаються до садка, а Треско стоїть на сторожі біля паркану. І раптом на них із темряви вискочила постать з індіанським пір’ям на голові. Постать верещала, як різане порося.

Він побіг.

Потім зупинився, прислухаючись.

Нікого немає.

Одначе Харрі мав таке передчуття, що в будинку хтось є.

Він вставив фомку в щілину біля замка й обережно натиснув усією своєю вагою. Але то були старі двері з м’якої сирої деревини та зі старорежимним замком. Тоді Харрі другою рукою взяв свою картку посвідчення і підсунув її під пружинну клямку замка. Натиснув ще сильніше. Замок піддався, і клямка вискочила. Харрі прослизнув усередину і зачинив за собою двері. Трохи постояв у темряві, переводячи подих. Відчув на руці якусь тоненьку ниточку, можливо — залишки павутини. Повітря пахло сирістю покинутого помешкання. І ще дечим. Чимось гострим та ядучим. Хворобою, шпиталем. Памперсами та ліками.

Харрі увімкнув ліхтарик. Побачив порожню вішалку для пальта. І пішов далі у глиб будинку.

Вітальня мала такий вигляд, наче її присипали якимось порошком — зі стін та меблів кольори наче висмоктали. Конус світла рушив далі по кімнаті. Раптом у кутку блиснула пара очей — і у Харрі аж серце зупинилося. А потім знову запульсувало. Опудало сови. Так само сіре, як і вся решта кім­нати.

Харрі пішов далі, переконуючись, що будинок був такий, як і квартира: нічого особливого.

Допоки не увійшов до кухні і побачив на столі два паспорти та квитки на літак.

Хоча фото у паспорті було, щонайменше, десятирічної давності, Харрі безпомилково упізнав чоловіка, якого бачив під час свого візиту до Радієвого шпиталю. Її ж паспорт був новісінький. На фото її майже неможливо було впізнати: бліда, волосся висить прямими пасмами. Квитки були до Бангкока, дата вильоту — через десять днів.

Харрі пішов до льоху. Підійшов до єдиних дверей, за які він ще не встиг зазирнути. У замку стирчав ключ. Він відімкнув двері. Його зустрів той самий запах, який він відчув ще в залі. Харрі клацнув вимикачем з внутрішнього боку дверей, і гола лампочка освітила сходи, що вели до льоху. Його не покидало відчуття, що в будинку хтось є. Так-так, той самий внутрішній інстинкт, про який з такою іронією відгукнувся Бельман, коли Харрі спитав його, чи перевіряв він досьє Мартіна Прана. І тепер Харрі знав, що це відчуття його не підвело.

Він хотів було рушити далі вниз, але щось його зупинило. Льох. Схожий на той, що був у дитинстві. Коли мати посилала його принести картоплі, яку зберігали в темряві у двох великих мішках. Тоді, в дитинстві, Харрі кинувся униз, намагаючись не думати. Намагаючись уявити, що то він просто біжить, щоб зігрітися. Бо мати поспішає приготувати поїсти. Бо він просто любить бігати. Це не мало стосунку до отого жовтого чоловіка, який там на нього чекав: голий усміхнений чоловік з довгим язиком, який час від часу виповзав з його рота. Та не це зупинило його. Сон. Лавина, що котиться коридором у підвалі.

Харрі придушив ці думки і поставив ногу на першу сходинку. Вона загрозливо скрипнула. Він примусив себе не поспішати і ступати поволі. В руці він і досі тримав фомку. Зійшовши вниз на долівку, Харрі пішов повз комори. Лампочка під стелею кидала слабке примарне світло. І створювала нові тіні. Харрі помітив, що всі комори були замкнені навісними замками. Хто ж замикатиме комори у власному льосі?

Харрі вставив гострий кінець фомки під один замок. Уві­брав повні легені повітря і затамував подих, побоюючись смороду. Швидко натиснув на фомку, почув різкий тріск. Знову затамував подих, прислухався. Здавалося, будинок також затамував подих — ані звуку.

Потім Харрі поволі відчинив двері. І в ніздрі йому вдарив сморід. Він намацав пальцями вимикач — і за мить Харрі вже купався у яскравому світлі. Неонова лампа.

Ця комора виявилася більшою, ніж здавалося ззовні. Він упізнав її. То була копія кімнати, яку йому вже доводилося бачити раніше. Лабораторія в Радієвому шпиталі. Столи зі скляними колбами та стенди з пробірками. Харрі підняв ляду великого пластикового ящика. Білий порошок був усіяний коричневими цятками. Харрі послинив кінчик свого пальця, мазнув ним порошок і натер ним свої ясна. Гіркий. Отже, віолін.

Від несподіванки Харрі сіпнувся. Якийсь звук. Він знову затамував подих. І знову звук. Наче хтось хлипає.

Харрі кинувся назад, вимкнув світло і зачаївся в темряві, тримаючи фомку напоготові.

Знову хтось хлипнув.

Харрі почекав кілька секунд. А потім швидкими тихими кроками вийшов з комори і рушив туди, звідки доносилися звуки. Комора ліворуч. Він переклав фомку у праву руку. Підійшов навшпиньки до дверей, в яких виднілося невеличке віконце, закрите металевою дротяною сіткою, — у нього вдома було так само. Тільки з однією різницею: ці двері були посилені металом.

Харрі приготував ліхтарик, став під стіною біля дверей, порахував до трьох, увімкнув ліхтарик і направив промінь у віконце.

Почекав.

Пройшло три секунди, але ніхто не вистрелив і ніхто не кинувся на світло. Харрі притулився лобом до металевої сітки і вглядівся всередину. Промінь, ковзнувши цегляними стінами, висвітив ланцюг, кинутий через матрац, а потім знайшов те, що шукав. Обличчя.

Її очі були заплющені. Вона сиділа абсолютно непорушно. Наче до цього вже звикла. Звикла, що її обдивляються за допомогою ліхтарика.

— Ірен! — невпевнено гукнув Харрі.

І в цю мить телефон в його кишені почав вібрувати.

37

Я поглянув на свого годинника. Я вже встиг обшукати всю цю довбану квартиру, але жодної заначки не знайшов. А Ібсен мав прийти сюди ще двадцять хвилин тому. Нехай лише спробує не прийти, старий збоченець! За викрадення та зґвал­тування зараз дають довічне ув’язнення. Того дня, коли Ірен приїхала до Центрального вокзалу Осло, я привів її до репетиторської, сказавши попередньо, що там на неї чекатиме Олег. Звісно, Олега там не було. Зате був Ібсен. Він потримав її, а я тим часом зробив їй укол. Я згадав про Руфуса. Про те, що я приспав того пса, аби йому ж краще стало. Після уколу Ірен швидко вгамувалася, і нам тільки й лишилося, що затягнути її до його авто. В багажнику у нього лежало півкіло віоліну. Чи жалкую я про скоєне? Так, жалкую — що не запросив за Ірен цілий кілограм! А якщо серйозно, то мені, звісно, було трохи шкода. Я ж не скотиняка якась бездушна. Та коли мене охопив настрій типу «на фіга я це зробив!», то я швидко заспокоїв себе тим, що Ібсен добре її доглядатиме. Він же, напевне, кохає її, хоча й по-своєму, по-збоченому. Хоч так, хоч сяк, але вже нічого не вдієш, тепер головне завдання — розжитися ліками, щоби відремонтуватися.

Цей стан був для мене як терра інкогніта, правду кажу, бо ще ніколи не траплялося, щоб я не роздобував те, чого прагнуло моє тіло. Тільки тепер я збагнув, що завжди добивався того, чого бажав. І якщо в майбутньому так більше не буде, то я ладен краще врізати дуба просто зараз. Померти молодим та красивим, з більш-менш цілими зубами. Ібсен не прийде. Це я вже зрозумів. Я стояв біля вікна на кухні, виглядаючи на вулицю, але цього довбаного кульгавого йолопа ніде не було видно. Ні його, ні Олега.

Я обійшов їх усіх. Залишилася тільки одна людина.

Я довго відмовлявся зважати на цей варіант. Бо боявся. Дійсно боявся. Але я знав, що він зараз тут, у місті. Він був тут з того дня, коли дізнався, що вона зникла. Штайн. Мій прийомний брат.

Я знову поглянув на вулицю.

Ні. Краще я помру, але дзвонити йому не буду.

Минуло кільканадцять секунд. Ібсен не приходив.

Чорт! Та краще вже померти, ніж отак страждати!

Я знову міцно заплющив очі, але комахи виповзали зі своїх щілин, блискавично кидалися мені під повіки, дряпали моє обличчя.