Привид, стр. 71

— Йому погано, він страждає, — сказав Олег. — Ветеринар дасть йому укол, щоби приспати його. Це зовсім не боляче.

— Нікому не дозволю колоти Руфусу дешевий дурман, — сказав я, беручи шприц.

— Ти здурів! — сказав Олег. — Цей віолін коштує дві тисячі крон!

Може, й так. Але Руфус вирушив на той світ бізнес-класом.

Наскільки я пам’ятаю, додому ми поверталися в похмурому настрої. Синатри цього разу ми не слухали і не співали.

Коли ми повернулися до Осло, Олег перелякався — що ж тепер буде? Щодо мене, так я, як це не дивно, був спокійний як удав. Я наче заздалегідь знав, що старий нас не чіпатиме. Ми ж просто безневинні «наркоми», що котяться вниз. Без грошей, без роботи і майже без віоліну, бо він невдовзі мав скінчитися. Олег дізнався, що терміну «металург», тобто наркоман, уже понад сто років; він з’явився тоді, коли перші наркомани-героїнщики цупили метал з порту у Філадельфії і здавали його на металобрухт, щоби фінансово підтримувати свою пристрасть. Тож саме цим ми з Олегом і стали займатися. Почали з ним прокрадатися на будівельні майданчики в порту Бйорвіка й тирили все, що траплялося під руку. Мідь та інструменти були буквально на вагу золота. Мідь ми продавали одному комерсанту-лахмітнику в Кальбаккені, а інструменти — двом торговцям з Литви.

Та чим більше людей долучалося до «металічного» бізнесу, тим вищими ставали огорожі, тим більше з’являлося нічних охоронців, почали набігати поліцаї, а скупники краденого дедалі частіше ходили, так би мовити, у самоволку. Тому ми знову опинилися біля розбитого корита, але наша пристрасть гнала нас по замкненому колу нагайкою, наче осатанілий погонич рабів. І я збагнув, що треба придумати якусь пристойну ідею, якесь Endlosung, тобто остаточне вирішення проблеми. І я її придумав.

Звісно, Олегу я не сказав нічого.

Цілий день я займався тим, що придумував і відшліфовував промову. А потім зателефонував їй.

Ірен якраз повернулася додому з навчання. Мало не розплакалася від щастя, почувши мій голос. Я говорив, не перестаючи, майже годину. А коли скінчив, вона вже плакала.

Наступного вечора я подався до Центрального вокзалу Осло, і коли поїзд із Трондхейма приторохтів на вокзал, я вже стояв на платформі. Вона обняла мене, і по її щоках текли сльози.

Така молода. Така добра. Така дорогоцінна.

Я вже казав, що ніколи й нікого по-справжньому не любив. Але, напевне, все ж відчув щось близьке до кохання, бо в ту мить сам ледь не розплакався.

33

Крізь шпарину прочиненого вікна в номері 301 Харрі почув, як десь у темряві церковний дзвін ударив одинадцяту. Був один плюс у тім, що у нього боліли шия та підборіддя: вони не давали йому спати. Він встав з ліжка і сів у крісло, прихиливши голову до стіни біля вікна так, щоби сидіти з гвинтівкою на колінах якраз напроти дверей.

Коли Харрі заходив до готелю, то біля столика реєстратора зупинився і попросив сильну лампочку, щоб замінити згаслу в своїй кімнаті, а також молоток, щоби забити пару гвіздків, які й досі стирчали з дверей. Сказав, що все це зробить сам. А опісля замінив слабку лампочку в коридорі, а молотком по­слабив та витягнув нижній брус дверної коробки.

Тепер з того місця, де він сидів, він зможе бачити тінь у коридорі під дверима, коли прийдуть вони.

Харрі підкурив ще одну цигарку. Перевірив гвинтівку. Докурив цигарки, що лишалися в пачці. За вікном церковний дзвін ударив дванадцять разів.

Озвався телефон. То була Беата. Сказала, що роздобула чотири з п’яти копій списку адрес у районі Бліндерн.

— Останній патрульний автомобіль щойно доставив свій список до Оргкрима, — повідомила вона.

— Дякую, — сказав Харрі. — Ти забрала пакети у Рити зі «Шрьодера»?

— Так, забрала. І сказала в лабораторії, що це — пріоритетне завдання. Вони аналізують кров саме в цей момент.

Пауза.

— І що? — спитав Харрі.

— А що?

— Я прекрасно розбираюся в твоїх інтонаціях, Беато. Ти про щось недомовляєш.

— ДНК-аналіз триває кілька годин, Харрі. — Пройде...

— ...кілька днів, перш ніж ми отримаємо остаточний результат.

— Так, бо наразі він ще неповний.

— Наскільки неповний? — спитав Харрі і почув у коридорі кроки.

— Ну, є, принаймні, п’ять відсотків вірогідності, що ця кров не матиме аналога в реєстрі.

— Тобі дали проміжну характеристику ДНК, і тепер ти ма­єш знайти відповідник у реєстрі ДНК-аналізів, так?

— Проміжними результатами ми користуємося лише для того, щоби знати, кого можна вилучити зі списку підозрю­ваних.

— І з чиєю ж кров’ю збігаються результати аналізу?

— Наразі не хочу нічого казати, доки...

— Продовжуй.

— Не можу. Але з впевненістю можу сказати, що це — не кров Густо.

— І?

— І не Олегова. Ти задоволений?

— Ще б пак, — відповів Харрі, раптом усвідомивши, що від хвилювання аж подих затамував.

Під дверима з’явилася тінь.

— Харрі?

Харрі вимкнув телефон. Націлив гвинтівку на двері. Почекав. Хтось тричі коротко постукав у двері. Почекав. Прислухався. Тінь не ворухнулася. Харрі пройшов навшпиньки під стіною до дверей, уникаючи прямої лінії вогню. Потихеньку приставив око до дверного вічка.

І побачив спину якогось чоловіка.

Той був у короткій обвислій куртці. Такій короткій, що було видно брючний пояс. Із задньої кишені штанів звисав шматок чорної тканини; вочевидь то була шапка. Ременя у чоловіка не було. Руки він тримав по боках. Якщо він мав якусь зброю, то вона, напевне, була в нього в кобурі — або на грудях, або з внутрішнього боку литки. Досить незвична манера носити зброю.

Чоловік повернувся обличчям до дверей і постукав двічі, цього разу вже наполегливіше. Затамувавши подих, Харрі при­дивлявся у вічко до спотвореного склом обличчя. Хоча й спотвореного, але було в ньому щось безпомилково знайоме. Випнута нижня щелепа. Карткою посвідчення, що висіла на шиї, чоловік почухав своє підборіддя. Поліція зазвичай носить картки на шиї тоді, коли збирається когось заарештувати. От зараза! Поліція заявилася сюди швидше за Дубая.

Харрі завагався. Якщо цей тип отримав наказ заарештувати його, то при собі він неодмінно матиме голубу ксиву з ордером на арешт, яку він уже показав реєстратору, щоби взяти у нього дублікат ключа від номера. Мозок Харрі швидко виконав необхідні обчислення. Він пішов навшпиньки назад і сховав гвинтівку за шафу. А потім повернувся і відчинив двері зі словами «Хто ви такий і що вам тут треба?», водночас швидко окинувши поглядом коридор.

Чоловік витріщився на нього.

— Ну й вигляд у тебе, Холе. Увійти можна? — І він показав Харрі свою картку-посвідчення.

— А, Трульс Бернтсен. Ти колись працював у Бельмана, чи не так?

— Я й досі у нього працюю. Він тобі привіт передавав, до речі.

Харрі відступив убік і дав Бернтсену увійти першим.

— А тут затишно, — сказав Бернтсен, озираючись дов­кола.

— Сідай, — сказав Харрі, показавши на ліжко і сідаючи на стілець біля вікна.

— Жувальну гумку будеш? — спитав Бернтсен, простягаючи Харрі пачку.

— Мене від неї нудить. Чого тобі треба?

— Ти, як завжди, дуже чемний, — вишкірився Бернтсен, скрутив пастилку жувальної гумки, поклав її до шухляди своєї нижньої щелепи і сів.

Мозок Харрі фіксував усе: інтонацію, мову рухів, вираз очей, запах. Цей чоловік виглядав невимушено-розслаблено, але ви­промінював відчутну загрозу. Кисті рук розслаблені, різких рухів не робить, але очима збирає інформацію, оцінює ситуацію і до чогось готується. Харрі пожалкував, що сховав свою гвинтівку. Менше за все його турбувала відсутність у нього дозвільних документів на неї.

— Річ у тім, що ми знайшли кров на савані Густо у зв’язку з оскверненням могили, яке сталося на цвинтарі Вестре минулої ночі. І ДНК-аналіз засвідчив, що то — твоя кров.

Харрі мовчки спостерігав, як Бернтсен акуратно склав фольгу, в якій була жувальна гумка. Тепер Харрі пригадав його краще. Його прозивали Бівіс, по аналогії з персонажем американського мультиплікаційного серіалу. Він був у Бельмана хлопчиком на побігеньках. Дурний, але кмітливий. І небезпечний. Такий собі провінційний телепень, який спаскудився, працюючи в поліції. Колишній Форест Гамп.