Привид, стр. 69

— Добре, що прийшли, — почувся голос позаду Трульса. Бернтсену не треба було обертатися: акцент. То був він. Дубай. Чоловік, якого ніхто не знав. Ніхто інший не знав. Але який був толк Трульсу з того, що він знав ім’я і бачив обличчя? До того ж, не слід кусати руку, яка тебе годує.

— Я хочу, щоби ви для нас декого затримали.

— Затримали?

— Забрали. І привезли до нас. Усе решта — то не ваша турбота.

— Я ж сказав вам, що не знаю, де знаходиться Олег Фауке.

— Йдеться не про Олега Фауке, Бернтсене. — А про Харрі Холе.

Трульс Бернтсен вухам своїм не повірив.

— Про Харрі Холе?

— Ти що, не знаєш, хто це?

— Звісно, що знаю. Він працював у групі боротьби з кримінальною злочинністю. Схиблений наглухо. П’яниця. Спромігся розслідувати дві-три справи. Він що, зараз у місті?

— Харрі Холе зупинився в готелі «Леон». Номер 301. Забери його звідти сьогодні рівно о дванадцятій ночі.

— А як я його звідти заберу?

— Заарештуй його. Оглуши. Скажи, що хочеш йому яхту свою показати. Роби, що хочеш, але привези його на пристань в Конгені. А відтам вже ми завершимо справу. П’ятдесят тисяч.

«Завершимо справу». Дубай говорив про вбивство Харрі Холе. Навмисне вбивство. Вбивство поліцейського.

Трульс розкрив був рота, щоби сказати «ні», але голос на задньому сидінні випередив його:

— Євро.

Трульс Бернтсен отетеріло роззявив рота, і несміливе «ні» застрягло десь між його мозком та голосовими зв’язками. Натомість він повторив слова, які він начебто почув, але не насмілювався в це повірити.

— П’ятдесят тисяч євро?

— Так, а що?

Трульс поглянув на свій годинник. У своєму розпорядженні він мав трохи більше одинадцяти годин.

— А звідки ви знаєте, що він буде у своєму номері опівночі?

— Бо він знає, що ми приїдемо.

— Що? Ви, мабуть, хотіли сказати, що він не знає, що ви приїдете?

Голос позаду нього розсміявся. Сміх Дубая був схожий на гуркіт двигуна на дерев’яному моторному човні. Чах-чах-чах.

Була четверта година, і Харрі стояв під душем на вісімнадцятому поверсі готелю «Реддісон Плаза». Він сподівався, що липка стрічка протримається в гарячій воді — вона хоч трохи, але вгамовувала біль. Коли йому видавали ключа від номера 1937, у його голові промайнула якась смутна асоціація. Рік народження короля, роман Кестлера «Сліпуча темрява» про Великий терор в СРСР, символічний збіг цифр і таке інше. Харрі не вірив у символізм. А вірив у здатність людського розуму знаходити схожі схеми. Навіть там, де їх не було. Саме через це він, як детектив, завжди був великим скептиком. Він сумнівався й шукав, шукав і сумнівався. Бачив схожі схеми, але сумнівався у чиїйсь провині. Або навпаки.

Харрі почув, як пискнув телефон. Цей писк був тихий і приємний, але чутний. Звук дорогого готелю. Він вимкнув душ, підійшов до ліжка і підняв слухавку.

— Там вас жінка питає, — сказала адміністраторка. — Ракель Фауске... Вибачте, будь ласка, вона каже, що не Фауске, а Фауке. Вона щось хоче вам передати.

— Проведіть її до ліфта і пришліть сюди, — відповів Харрі.

Він окинув скептичним поглядом свій костюм, що висів у гардеробі. Костюм мав такий вигляд, наче пройшов через дві світові війни. Харрі відчинив двері й обмотав свій поперек широким рушником. А потім сів на ліжко й прислухався. Почув, як дзенькнув ліфт, а потім — її кроки. Він і досі міг їх розпізнати. Впевнені, але короткі кроки, часті, наче на ній була дуже тісна спідниця. Харрі на мить заплющив очі, а коли розплющив, то вона вже стояла перед ним.

— Привіт, голий чоловіче, — посміхнулася вона, опускаючи торби на підлогу, а себе — на ліжко поруч із ним. — А це що таке? — спитала Ракель, провівши пальцем по липкій стрічці.

— Це — просто імпровізований пластир, — пояснив він. — Не треба тобі було приходити сюди особисто.

— Я знаю, — сказала Ракель. — Але я не змогла знайти нічого з твоєї одежі. Напевне, вона загубилася під час переїзду до Амстердама.

«Не загубилася. Її просто викинули, — подумав Харрі. — І правильно зробили».

— Але потім я поговорила з Гансом Крістіаном, і він сказав, що у нього в шафі є повно речей, які він не носить. Не зовсім у твоєму стилі, але ви маєте приблизно однакові розміри.

Ракель розкрила торби, і Харрі з жахом дивився, як вона видобула звідти сорочку «Lakoste», четверо відпрасованих трусів, джинси «Армані» з напрасованою стрілкою, джемпер, куртку «Timberland», дві сорочки із зображеннями гравців у поло і навіть м’які черевики з коричневої шкіри.

Ракель почала розвішувати речі в гардеробі, і Харрі встав, щоби їй допомогти. Вона поглянула на нього збоку, посміхнулася і заправила за вухо пасмо волосся.

— Ти все одно не купив би собі жодної нової речі, допоки цей костюм не перетворився б на тобі на лахміття. Я вірно кажу?

— Не зовсім, — відповів Харрі, пересуваючи вішалки. Одіж була незнайома, але від неї йшов слабкий знайомий аромат. — Мушу зізнатися, що я подумував купити нову сорочку та, можливо, ще й труси.

— А ти що, не маєш чистих трусів?

Харрі скептично поглянув на неї.

— Дай визначення слову «чисті».

— Харрі! — Вона жартівливо ляснула його по плечу.

— Ти гориш, — сказала вона. — Гориш, наче в тебе лихоманка. Ти впевнений, що те, що ти закрив своїм так званим пластиром, не інфікувалося?

Харрі похитав головою, прекрасно знаючи з тупого пульсуючого болю, що рана таки дійсно інфікована і що в ній почалося запалення. Але зі свого багаторічного досвіду роботи в кримінальній поліції він знав ще дещо: поліція вже допитала бармена та завсідників бару «Нірвана» і тепер знає, що індивід, який убив нападника з ножем, залишив місце злочину з глибокими порізами шиї та підборіддя. І що поліція неодмінно попередить усіх лікарів у місті й встановить спостереження за пунктами невідкладної допомоги. А зараз був не час потрапляти до камери попереднього ув’язнення.

Ракель погладила йому плече — до шиї й назад. Погладила груди. І йому здалося, що Ракель має здатність прослуховувати його серце, що вона була як оті телевізори фірми «Pioneer», котрі припинили виробляти через те, що були вони надто якісні, і їхня якість проявлялася в недосяжній для конкурентів роздільності та неповторній глибині чорного кольору. Чорне на тих екранах було дійсно чорним.

Йому вдалося відчинити вікно буквально на щілину: адміністрація не хотіла, щоби готель зажив слави улюбленого місця самогубців. І навіть на вісімнадцятому поверсі їм було чути шум транспортного потоку в годину пік, випадковий автомобільний гудок і навіть спізнілу й недоречну пісню про літо, яка чулася невідомо звідки, може — із сусідньої кімнати.

— А ти впевнена, що ти цього хочеш? — спитав він, ховаючи за кашлем легке тремтіння в голосі. Отак вони й стояли: Ракель тримала руку на його плечі і не зводила очей з Харрі, немов танцювала з ним танго.

Вона кивнула.

Космічна й густа чорнота темряви, що засмоктує тебе. Він навіть не помітив, як Ракель підняла ногу й поштовхом зачинила двері. Він почув, як вони зачинилися — і все. З тихим звуком дорогого готелю. Наче поцілунок.

А коли вони кохалися, Харрі тільки й думав, що про темряву та аромат. Темряву її волосся, брів та очей. І аромат її парфуму, про який він у неї ніколи не питав, але той аромат належав тільки їй, він був у її одежі, в її гардеробі, звідки потім потрапив на його одяг, коли той висів разом з одягом Ракелі. І цей аромат з’явився в його гардеробі й тут. Бо речі отого другого чоловіка також висіли в її гардеробі. І саме там вона їх і знайшла, а не в його помешканні. Може, то навіть була не його ідея; просто Ракель взяла їх прямо з гардероба і привезла сюди. Але Харрі не сказав нічого. Бо він її позичив. Позичив прямо зараз — отак, або більше ніяк. Тому він тримав язика за зубами. Кохався з нею так, як робив це завжди: активно і так, щоби було приємно перш за все йому. Не дозволяючи собі підпадати під вплив її пожадливості чи нетерплячки. Він робив це з такою неквапливою пристрастю, що Ракель то охала, то загорялася бажанням вилаяти його. Він не підлаштовувався під неї, а кохався так, як сам хотів. Тому, що він її позичив. І мав у своєму розпорядженні лише оці кілька годин.