Привид, стр. 65

— Гаразд.

Коли Харрі вже натискав на кнопку «відбій», йому здалося, що він почув ще чийсь голос, чийсь заспаний голос. Але поки він вдягався, йому вдалося переконати себе, що то йому почулося.

29

Харрі стояв під одиноким вуличним ліхтарем. Він уже ­встиг прочекати хвилин з двадцять, коли, нарешті, побачив Ганса Крістіана, який мчав до нього стежиною.

— Я залишив авто на Моноліттвеєн, — захекано сказав він. — А хіба лляний костюм — це та одіж, яку зазвичай вдягають, коли збираються осквернити могилу?

Харрі підвів голову, і очі Ганса Крістіана полізли на лоба.

— Господи милосердний, що з тобою сталося? Цей ци­рульник...

— ...виявився дуже незграбним. Я тобі його не рекомендую, — відказав Харрі. — Ходімо від світла.

Коли вони опинилися в темряві, Харрі зупинився.

— Пластир узяв?

— Ось.

Ганс Крістіан уважно придивився до темних будинків позаду них на пагорбі, а тим часом Харрі заліпив пластиром шви на шиї та підборідді.

— Заспокойся, ніхто нас не побачить, — сказав Харрі, беручи одну з лопат і рушаючи. Ганс Крістіан поквапився слідом за ним, а потім витягнув ліхтарик і ввімкнув його.

— А от тепер нас можуть помітити, — зауважив Харрі.

Ганс Крістіан клацнув вимикачем, і ліхтарик згас.

Вони похапцем пройшли крізь алею воєнного меморіалу, повз могили англійських моряків і подалися далі гравійною стежиною. Харрі подумки відзначив, що твердження «перед смертю всі рівні» є явно хибним, бо надгробки на цьому цвинтарі Західного Осло були помітно більшими та пишнішими, аніж на цвинтарях східної частини міста. Куди б вони не ступали, у них під ногами хрустів гравій; вони йшли все швидше й швидше, і насамкінець звук їхніх кроків перетворився на безперервний шум.

Біля циганської могили вони зупинилися.

— Друга ліворуч, — прошепотів Ганс Крістіан і в слабкому місячному сяйві спробував роздивитися мапу, яку видрукував раніше.

Харрі уставився в темряву позаду них.

— Що там таке? — пошепки спитав Ганс Крістіан.

— Просто здалося, що я почув кроки. Вони стихли, коли ми зупинилися.

Харрі підняв голову, немов принюхуючись до повітря.

— То, мабуть, відлуння, — сказав він. — Ходімо.

Дві хвилини по тому вони стояли перед скромним чорним надгробком. Перед тим як увімкнути ліхтарик, Харрі близько підніс його до каменя. Літери були викарбувані і пофарбовані золотистою фарбою.

Густо Ганссен

14.03.1992 — 12.07.2011

Спочивай у мирі

— Ура, — спокійно мовив Харрі. — Знайшли.

— А як же ми будемо... — почав був Ганс Крістіан, але його перервав звук лопати — то Харрі вже почав копати землю. Ганс Крістіан схопив свою і теж встромив її в землю.

Була половина на третю, і місяць сховався за хмарами, коли лопата Харрі вдарила об щось тверде.

За п’ятнадцять хвилин із землі з’явилася біла труна.

Узявши по викрутці, вони стали навколішки на труну і почали викручувати шість шурупів у кришці.

— Коли ми обидва на кришці, то ми не зможемо її зняти, — сказав Харрі. — Один з нас має піднятися вгору, щоби другий зміг відкрити труну. Добровольці є?

Ганса Крістіана не треба було умовляти, бо він і так уже встиг наполовину виповзти з ями.

Харрі одну ногу поставив біля труни, другою вперся в земляну стінку і підсунув пальці під кришку. А потім потягнув її угору і, чисто за звичкою, почав дихати ротом. Навіть не дивлячись униз, Харрі відчув тепло, яке пішло зсередини труни. Він знав, що процес гниття вивільняє енергію, але від звуку, який він майже відразу почув, волосся на його потилиці стало дибки.

То був шерхіт личинок, що копошилися в плоті. Харрі коліном відсунув кришку труни убік.

— Присвіти сюди, — попросив він.

У світлі ліхтарика блиснули білі личинки, що копошилися біля рота й носа трупа. Повіки провалилися всередину, бо очні яблука виїдалися першими.

Харрі подумки відключився від звуків блювання, що почулися згори, й увімкнув свої аналітичні здібності: обличчя знебарвлене, темне, неможливо встановити достеменно, що воно належить Густо Ганссену, але колір волосся та форма обличчя свідчать, що це — він.

Та Харрі невдовзі помітив дещо таке, від чого у нього перехопило подих.

Густо кровоточив.

На білому савані розцвітали червоні троянди. Ці криваві троянди росли й ширилися.

Лише за три секунди Харрі збагнув, що то кровоточить він, а не Густо. Він схопився за шию. Відчув пальцями густу кров. Шов розійшовся.

— Твоя футболка, — сказав Харрі.

— Що?

— Дай мені свою футболку. Мені треба тут дещо залатати.

Харрі почув, як вжикнула застібка-блискавка, і за кілька секунд у світлі ліхтаря мелькнула футболка, що падала вниз. Харрі спіймав її на льоту і поглянув на логотип. «Безкоштовна юридична допомога». Господи, так він ще й ідеаліст. Харрі обв’язав футболкою свою шию, не маючи точного уявлення, яким чином це йому допоможе, але наразі це було все, що він міг зробити. Потім схилився над Густо, вхопив саван обома руками і розірвав його. Труп був потемнілий, трохи роздутий, а з кульових отворів у грудях виповзали личинки.

Харрі побачив, що ці рани співпадали з тими, що були зазначені у звіті.

— Дай мені ножиці.

— Ось ножиці.

— Не ці, а ножиці для нігтів.

— От чорт, — кахикнув Ганс Крістіан. — Я їх забув. Може, у мене в авто щось знайдеться. Може, мені збігати й...

— Не треба, — сказав Харрі, виймаючи довгий викидний ніж з кишені свого піджака. Лезо вистрибнуло назовні так потужно і з такою лютою силою, що аж руків’я завібрувало. Харрі відчув, наскільки добре було відбалансоване це знаряддя вбивства.

— Мені щось чується, — прошепотів Ганс Крістіан.

— Це — пісня групи «Сліпнот». «Пульс личинок» називається, — сказав Харрі, стиха мугикаючи собі під ніс.

— Та ні, чорт забирай! До чого тут пісня. Сюди хтось іде!

— Поверни ліхтар так, щоби мені було видно, а потім тікай щодуху, — сказав Харрі, піднімаючи руки Густо й уважно придивляючись до нігтів на правій руці.

— Але ж ти...

— Тікай, кажу, — повторив Харрі. — Мерщій!

Харрі почув, як кроки Ганса Крістіана стихли у темряві. Ніготь на середньому пальці Густо був зрізаний коротше за інші. Він обдивився перший палець та третій. І тихо сказав:

— Ми — з поховальної контори. Вирішили попрацювати в третю зміну.

А потім обернув своє обличчя до дуже молодого охоронця в уніформі, що стояв скраю могили й отетеріло дивився на нього вниз.

— Від родини загиблого надійшла скарга, що ми манікюр покійному недбало зробили.

— Геть звідти! — наказав охоронець на диво твердим голосом, хоча невеличка дрож у ньому все ж таки відчувалася.

— А чому це? — поцікавився Харрі, виймаючи маленький пластиковий пакет з кишені свого піджака і підносячи його до третього пальця, з якого він старанно зрізав ніготь. Гостре лезо викидного ножа увійшло у ніготь як у масло. І справді фантастичний інструмент. — На жаль, ваші інструкції забороняють вам нападати на порушників кладовищенського спокою.

Гострим кінчиком ножа Харрі зішкріб з короткого нігтя сухі рештки крові.

— А якщо ви, попри заборону, це зробите, то вас виженуть з роботи, в поліцейську школу не візьмуть, і ви не зможете тоді походжати з великим пістолетом і убивати людей, прикриваючись необхідністю самозахисту.

Харрі зосередив свою увагу на першому пальці.

— Робіть те, що наказують вам ваші інструкції: зателефонуйте дорослим дядям з поліції. Якщо вам пощастить, вони приїдуть сюди за півгодини. Але якщо ви — реаліст, то вам, можливо, доведеться почекати, доки вони завтра не вийдуть на роботу. Гоп! Готово.

Харрі закрив пакетики, опустив їх у кишеню піджака, поклав на місце кришку труни і вибрався з могили. Струсивши землю зі свого костюма, він нахилився взяти лопату й ліхтарик. І в цей момент побачив фари авто, що повертало до каплички.

— Взагалі-то вони сказали, що приїдуть негайно, — повідомив молодий охоронець, відступаючи на безпечну відстань. — Розумієте, я сказав їм, що це — могила того хлопця, якого застрелили. А ви хто?