Привид, стр. 36

— І що ж ми маємо робити? — спитав я таким тоном, наче був одним з керівників його підпільної організації.

Старий посміхнувся так, наче моє запитання йому вкрай сподобалося.

— Шляхом погроз ми змусимо її сісти за стіл переговорів і заохотимо увійти до альянсу. І відповідальним за ці погрози будеш ти, Густо. Саме тому ми тебе сюди й запросили.

— Я? Погрожувати жінці-політику?

— Саме так. Жінці-політику, з якою ти злягався, Густо. Погрожувати чиновниці міської ради, яка скористалася своїм службовим становищем і посадою для сексуальної експлуатації підлітка з істотними соціальними проблемами.

Спершу я вухам своїм не повірив. Допоки він не витягнув зі свого піджака фото і поклав переді мною на стіл. Схоже, його зробили з автомобіля із затемненими вікнами на вулиці Тольбугата. Молодий хлопець сідав до «лендровера». Можна було також розпізнати номер авто. Тим хлопцем був я. А машина належала Ізабель Скоєн.

По спині у мене побігли мурашки.

— А звідки ви дізналися, що...

— Мій любий Густо, я ж казав тобі, що приглядатиму за тобою. Що я хочу? Я хочу, щоби ти зв’язався з Ізабель Скоєн по приватному номеру, який, на моє переконання, ти маєш, і розказав їй ось цю історію, яку ми приготували для преси. А потім запросиш її на надзвичайно конфіденційну зустріч, на якій будемо присутні ми втрьох.

Він підійшов до вікна і поглянув на сіру й нудну погоду.

— Дізнайся, коли у неї може виникнути «вікно» у робочому графіку.

Упродовж останніх трьох років, проведених у Гонконгу, Харрі займався бігом більше, ніж усе своє попереднє життя. Однак за ті тринадцять секунд, що він пробіг сто метрів до входу в’язниці, його мозок безперервно прокручував один і той же сценарій: він запізнився.

Харрі підбіг до входу, долаючи бажання сіпати двері доти, поки вони не відчиняться. Нарешті почулося дзижчання, і він прожогом кинувся до пункту пропуску.

— Щось забули? — поцікавилася жінка-черговий.

— Так, — відповів Харрі, чекаючи, поки вона пропустить його крізь замкнені двері. — Увімкніть тривогу! — крикнув він, залишаючи свою валізку і щодуху кинувшись бігти коридором. — Це — камера, де знаходиться Олег Фауке!

Його кроки загупали безлюдною галереєю, безлюдними коридорами і так само безлюдною кімнатою відпочинку. Харрі не засапався від бігу, але у своїй голові він відчував власне дихання, наче ревіння урагану.

Крик Олега досяг його вух, коли він вибіг з останнього коридору. Двері до його камери були напівпрочинені, і впродовж останніх секунд Харрі охопив звичний кошмар — лавина, що його наздоганяє, і ноги, які рухаються надто повільно.

За мить він був уже в камері, і перед ним відкрилася жахлива сцена.

Перекинутий стіл валявся на боці, а газети та книги розлетілися по підлозі. У протилежному кінці кімнати, спиною до тумбочки, стояв Олег. Його чорна футболка із зображенням «Слеєра» була залита кров’ю. Перед собою він тримав металеву кришку від сміттєвого бачка. Його рот був відкритий, і він кричав і кричав. Харрі побачив спину спортивної майки, над нею — широку спітнілу бичачу шию, над шиєю — лискучий череп, а над черепом — підняту руку з ножем для нарізання хліба. Метал брязнув об метал — то лезо ножа вдарило в кришку сміттєвого бачка. Чоловік, який нападав на Олега, напевне, помітив переміну світла у кімнаті — і рвучко обернувся. І, наставивши ножа на Харрі, просичав:

— Геть звідси!

Харрі уникнув спокуси зосередити увагу на ножеві. Натомість він зосередив її на ногах. Він помітив, що Олег позаду незнайомця сповз на підлогу. В порівнянні з тими, хто вправлявся в бойових мистецтвах, Харрі володів жалюгідно обмеженим репертуаром захисних прийомів. Власне, він знав лише два. І знав лише два правила. Правило перше: правил не існує. Правило друге: бий першим. Тож коли Харрі почав рухатися, то це були рухи чоловіка, який вивчив, повторював і застосовував лише два методи нападу. Він зробив крок уперед, і чоловік, який намірявся на нього ножем, змушений був відступити, щоби махнути рукою. А коли він зігнув руку, Харрі вже підняв свою праву ногу і зігнув у коліні ліву. Коли ніж почав рухатися вперед, нога Харрі вже пішла вниз. І вдарила незнайомця в ногу прямо над колінною чашечкою. А оскільки анатомія людини є погано захищеною від удару під таким кутом, то чотириглавий м’яз миттєво тріснув, а слідом за ним тріснули зв’язки колінного суглоба — коли колінна чашечка притиснулася до великої гомілкової кістки, а потім тріснули й сухожилля надколінка.

Чоловік заверещав і гепнувся додолу, хапаючись руками за коліно. Ніж випав і заторохтів по підлозі. А коли нападник, намацавши руками коліно, виявив, що воно опинилося в зовсім іншому місці, його очі стали великими, мов блюдця.

Харрі хвицнув ножа якомога далі і підняв ногу, щоби завершити атаку так, як його навчили: натиснути на м’язи стегна супротивника, тим самим спричинивши сильну внутрішню кровотечу, аби він більше не зміг піднятися. Але побачив, що діло вже зроблене, — й опустив ногу.

В коридорі почулося тупотіння ніг і брязкання ключів.

— Сюди! — гукнув Харрі, переступивши через волаючого нападника і рушаючи до Олега.

На порозі почулося важке хекання.

— Заберіть цього чоловіка і знайдіть лікаря! — загорлав Харрі, перекриваючи безперервні верески.

— Чорт забирай, що тут...

— Зараз це неважливо, знайдіть лікаря! — Харрі зірвав з Олега футболку і крізь кров став шукати рану. — Лікар має спершу зайнятися цим хлопцем. Бо у того бугая — лише проблема з коліном.

Харрі обхопив своїми скривавленими руками обличчя Олега, чуючи, як верещить у коридорі нападник, котрого потягли геть.

— Олеже, ти мене чуєш? Олеже?

Очі хлопця підкотилися, і слово, яке зірвалося з його вуст, було таке слабке, що Харрі ледь його почув. І відчув, як стиснулося його серце.

— Олеже, все буде в нормі. Він не пошкодив тобі нічого важливого.

— Харрі...

— Незабаром — Різдво. Тобі дадуть морфіну.

— Замовкни, Харрі.

І Харрі замовк. Олег розплющив очі. Вони мали лихоманковий розпачливий вираз. Він говорив хрипко, але вже досить чітко:

— Не треба було заважати йому завершити справу, Харрі.

— Що ти плетеш?

— Ти мав дозволити мені зробити це.

— Що зробити?

Олег промовчав.

— Що зробити, Олеже?

Хлопець поклав руку на потилицю Харрі, пригнув його до себе й прошепотів:

— Ти не зможеш цього зупинити, Харрі. Вже все сталося. І воно має йти своїм шляхом. Якщо ти станеш на заваді, то загине ще дехто.

— Хто загине?

— Воно занадто велике, Харрі. І воно проковтне тебе, проковтне кожного.

— Хто помре? Кого ти намагаєшся захистити, Олеже? Ірен?

Олег заплющив очі. Його губи ледь ворушилися. А потім зовсім завмерли. І Харрі подумалося, що зараз Олег схожий на себе одинадцятирічного, коли він щойно заснув після довгого й важкого дня. А потім він знову заговорив:

— Ти, Харрі. Вони збираються вбити тебе.

Коли Харрі виходив з тюрми, вже прибули машини швидкої допомоги. Він пригадав, як усе було раніше. Яким раніше було місто. Яким було раніше його життя. Коли він учора сидів за комп’ютером Олега, він пошукав також інформацію про клуб «Sardines» та групу «Russian Amcar Club». І не знайшов жодних свідчень про те, що вони були відроджені, що вони воскресли. Зазвичай, це занадто — сподіватися на відродження й повторення того, що колись було. Може, життя дійсно майже нічого не навчає — окрім одного: вороття назад немає.

Харрі підкурив цигарку і ще не встиг зробити першу затяжку, як відчув, що його мозок уже радіє з того факту, що нікотин невдовзі потрапить у кров; Харрі прокрутив подумки оте слово, чий звук він неодмінно чутиме увесь сьогоднішній вечір та всю сьогоднішню ніч. Він знав це напевне. То було ледь чутне слово, яке вперше зірвалось із вуст Олега в тюремній камері: татко.

Частина друга

Пацючиха полизькала метал. Він смакував сіллю. Вона перелякано тіпнулася — то ожив і загув холодильник. Церковні дзвони й досі гуділи. Був ще один шлях до гнізда, який вона ще не спробувала. Не наважилася спробувати, бо людина, що закрила собою вхід, ще не була мертва. Але високочастотні верески її малюків укидали її у відчай. І вона наважилася. Кинулася вгору по рукаву піджака отого чоловіка. Стояв слабкий запах диму. Не диму від цигарки чи вогнища, а чогось іншого. Чогось у формі газу, який проникнув в одежу, а потім був вимитий під час прання так, що від нього лишилося всього кілька молекул серед товщі внутрішніх ниток. Вона наблизилася до ліктя, але прохід у цьому місці був надто вузьким. Пацючиха зупинилася й прислухалася. Вдалині почулося виття поліцейської сирени.