Привид, стр. 33

— Ага, — мовив старий, погладивши мій трицепс. — Це не опіат, а опіоїд.

Незнайомець не відповів.

— Ти почув, що він сказав, Густо? — спитав дідок, тицьнувши пальцем на клишоногого. — Він виробляє повністю синтетичну наркоту. Він не потребує аніякої допомоги від живої природи в Афганістані, а просто застосовує звичайну хімію і робить усе на кухонному столі. Повний контроль і жодного ризику, пов’язаного з контрабандою. А продукт виходить так само потужний, як і чистий героїн. Щонайменше. Серед нас — розумний хлопець, Густо. Така підприємливість вимагає поваги.

— Так, поваги, — промимрив я, не розуміючи, куди він хилить.

— Скільки ви здатні виробляти?

— Десь зо два кіло на тиждень. Плюс-мінус.

— Я забиратиму всю партію, — сказав дідок.

— Всю партію? — спитав незнайомець голосом таким безпристрасним, наче це його аж ніяк не здивувало.

— Так. Я забиратиму все, що ви вироблятимете. Можна зробити вам ділову пропозицію, пане...

— Ібсен.

— Ібсен?

— Якщо ви не заперечуєте.

— Аж ніяк. Він також був великим митцем. Я хочу запропонувати вам партнерство, герр Ібсен. Вертикальну інтеграцію. Ми монополізуємо ринок, назначаємо ціну й отримуємо надприбутки. Що скажете?

Ібсен похитав головою.

Дідок схилив голову набік і посміхнувся своїм безгубим ротом.

— Чому ж ні, герр Ібсен?

Я побачив, як маленький чоловічок випрямився і немовби збільшився у своїй всепогодній і занудливо-непоказній ­куртці.

— Якщо я дам згоду на вашу монополію, герр...

Дідок зімкнув кінчики своїх пальців.

— Можете називати мене, як вам забажається, герр Ібсен.

— Я не хочу залежати від одного покупця, герр Дубай. Це надто ризиковано. Окрім того, це означає, що ви отримаєте можливість збивати ціни. З іншого ж боку, мені не треба надто багато покупців, бо в такому разі зростає небезпека, що мене вистежить поліція. Я звернувся до вас саме тому, що вас вважають невидимим, але мені потрібен іще один покупець. Я вже контактував з Лос-Лобос. Сподіваюся, ви мене розумієте.

Дідок розсміявся своїм химерним сміхом — чах, чах, чах!

— Слухай і мотай на вус, Густо! Він не лише фармацевт, а й бізнесмен. Добре, герр Ібсен, згода.

— А ціна...

— Я заплачу вам, скільки ви сказали. Ви переконаєтеся, герр Ібсен, що це — такий бізнес, де час не марнується на торги. Життя надто коротке, а смерть — надто близько. Ну як — призначимо постачання першої партії на вівторок?

Коли ми виходили, мені здалося, що дідок трохи на мене спирався, бо йому було важко йти. І своїми нігтями подряпав мені шкіру на передпліччі.

— А ви не замислювалися над можливістю експорту вашого продукту? Річ у тім, що перевірки на вивіз наркотиків з Норвегії практично не існує.

Ібсен не відповів. Але я, нарешті, побачив оте. Побачив те, чого він прагнув. Побачив, коли він стояв, спершись на калічну стопу своєю калічною ногою із вмонтованим штирем. Я побачив це по його спітнілому лискучому чолу, прикритому рідким волоссям. Його окуляри висохли, і в очах Ібсена я помітив той самий блиск, який уже бачив, коли ми вперше зустрілися на вулиці Скіппергата. Йшлося про компенсацію, татку. Він хотів хоч якоїсь компенсації. За все те, чого він так і не отримав: поваги, кохання, захоплення, репутації. Всього того, що, як стверджують, не можна купити. Хоча, ясна річ, можна. Хіба ж не так, татку? Часто буває, що життя тобі заборгувало, і часом тобі доводиться самому виступати в ролі колектора боргів. І якщо за це нам судилося горіти вогнем у пеклі, то, мабуть, рай — то є рідконаселена місцина. Вірно, татку?

Харрі сидів біля дороги і дивився, як літаки зарулюють на злітну смугу і вирулюють з неї.

Через вісімнадцять годин він уже буде в Шанхаї.

Йому подобався Шанхай. Подобалася тамтешня кухня, подобалося йти пішки вздовж ріки Хуанпу до готелю «Мир», подобалося заходити до бару «Старий Джаз», де старезні джазові музики з вереском і писком саксофонів ламали усталені норми, подобалося думати про те, що вони сиділи там і грали майже без перерви з часів революції 1949 року. Йому подобалася вона. Подобалося те, що між ними було, і те, чого не було, хоча вони на те не зважали.

Оця здатність не зважати й ігнорувати. То була прекрасна риса його вдачі, хоча й не вроджена, але набута і використовувана ним упродовж трьох останніх років. Не варто гепати головою об стіну, якщо на те немає потреби.

«А наскільки непохитною є насправді твоя віра у твоє євангеліє? Ти ж, мабуть, і сам скептик?»

Він буде в Шанхаї за вісімнадцять годин.

Міг би бути в Шанхаї за вісімнадцять годин.

От чорт!

Вона відповіла після другого дзвінка.

— Чого тобі треба?

— Не вимикай телефон, добре?

— Гаразд.

— Слухай-но, наскільки сильний вплив маєш ти на отого Нільса Крістіана?

— Ганса Крістіана.

— Він достатньо відданий тобі, щоби переконати його допомогти мені з одним не зовсім чесним трюком?

13

Дощило всю ніч, і з того місця, де стояв Харрі — перед районною тюрмою Осло, — було видно свіжий шар опалого листя, яке мокрим жовтим брезентом накрило парк. Після того, як він прямо з аеропорту вирушив до Ракелі, виспатися йому не вдалося. Ганс Крістіан прийшов, сильно не опирався його пропозиції, а потім знову пішов. А після його уходу Ракель та Харрі пили чай і розмовляли про Олега. Про те, як було раніше. Про те, як було, а не про те, як могло бути. Коли почало сіріти, Ракель сказала Харрі, що він зможе поспати в кімнаті Олега. Перед тим як лягти у ліжко, Харрі — через комп’ютер Олега — пошукав і знайшов старі статті про полісмена, знайденого мертвим під містком Ельвсборг у Готенбурзі. Статті підтвердили те, про що розповів йому Като; окрім того, він знайшов замітку в скандальній газеті «Гьотеборгстіднінген», яка висловлювала припущення, що загиблий був спалювачем, тобто людиною, до послуг якої вдавалися кримінальники для знищення свідчень та доказів, зібраних проти них. Усього дві години по тому Ракель розбудила його тихеньким шепотом і запахом кави, яку вона йому зварила. Вона завжди так робила, щоби пом’якшити перехід від снів до реальності.

Харрі витріщився в камеру спостереження, почув тихеньке дзижчання і поштовхом відчинив двері. І хутко увійшов. Тримаючи свою валізку перед собою так, щоби її всім було видно, він поклав на стіл своє посвідчення особи і повернувся до чергового своєю непошкодженою щокою.

— «Ганс Крістіан Сімонсен», — промимрив черговий, не піднімаючи очей, і пробігся поглядом по списку, що перед ним лежав. — Так, зареєстрований. До Олега Фауке.

— Правильно, — підтвердив Харрі.

Інший полісмен провів його крізь коридори та відкриту галерею посередині тюрми. Полісмен говорив про незвично теплу осінь і торохтів ключами кожного разу, коли відмикав наступні двері. Вони пройшли крізь кімнату відпочинку, де Харрі побачив стіл для пінг-понгу, на якому лежали дві ракетки та розкрита книжка, а потім — крізь маленьку кухню, де на столі виднілася ціла буханка хліба, ніж та всілякі маргарини. Але в’язнів ніде не було видно.

Вони зупинилися біля білих дверей, і полісмен віді­мкнув їх.

— А я гадав, що в цю годину двері камер мають бути віді­мкненими, — зауважив Харрі.

— Решта дійсно є відімкненими, але цей в’язень — на особливому режимі, — пояснив полісмен. — Його випускають погуляти лише одну годину на добу.

— А де ж решта в’язнів?

— Хтозна. Мабуть, знову порнопрограму по телевізору див­ляться.

Після того, як полісмен впустив його всередину, Харрі стояв біля дверей доти, поки не почув, як кроки вартового стихли на відстані. Це була звичайна камера. Десять квадратних метрів. Ліжко, тумбочка і стілець, а також книжкові полиці та телевізор. Олег, який сидів за столом, з подивом підняв на нього очі.

— Ти хотів мене бачити, — мовив Харрі.

— А я гадав, що побачення мені заборонили, — сказав Олег.