Леопард, стр. 96

— No care, no pay [112], як кажуть моряки. Утім, кажи.

Чоловік через силу обернувся до тумбочки, взяв склянку, що стояла там, і притулив до рота. Харрі дивився на руку, яка тримала склянку. Вона скидалася на білу пташину лапу. Напившись, співрозмовник обережно по­ставив склянку на місце і заговорив. Зараз жалібний голос лунав ще слабкіше, ніби з приймача, у якому сідають батарейки.

— Гадаю, у приписах щодо мого утримання в лікарні сказано, що я маю винятковий потяг до самогубства, принаймні з мене очей не зводять. Навіть тебе обшукали, перш ніж впустити, адже так? Бояться, що ти даси мені ножа абощо. Але я не хочу додивлятися розпад до кінця, Харрі. Гадаю, з мене досить. Чи ти не згоден?

— Ні, — відповів Харрі. — Я іншої думки. Поговорімо про щось інше.

— Ти хоча би міг збрехати й сказати «так».

— А ти б волів почути брехню?

Той відмахнувся:

— Я хочу... побачитися з Ракель.

Харрі здивовано звів брову.

— Навіщо?

— Просто... хочу їй дещо сказати.

— Що?

— Це має лишитися між нами.

Харрі рішуче підвівся.

— Нікoли.

— Стривай. Сядь.

Харрі сів.

Чоловік дивився униз, возькаючи пальцями по ковдрі.

— Зрозумій мене правильно, щодо інших я не розкаююсь. Ті просто були шльондри. Але Ракель — вона... інакша. Лише це я й хотів сказати.

Харрі недовірливо дивився на нього.

— То яка твоя думка? — спитав Сніговик. — Скажи «так». Хоч збреши, якщо треба.

— Так, — збрехав Харрі.

— Ти кепський брехун, Харрі. Я хочу поговорити з нею перш, ніж допоможу тобі.

— Про таке не може бути й мови.

— Чому я взагалі маю тобі вірити?

— Бо не маєш вибору. Тому, що злодієві доводиться по­кладатися на злодія, коли припече.

— Невже?

Харрі ледь помітно посміхнувся:

— Коли я купував опіум у Гонконзі, свого часу ми користувалися туалетом для інвалідів у готелі «Ландмарк» на Де Ву-роуд. Спочатку заходив я, клав дитячу пляшечку з сос­кою, де лежали гроші, під кришку бачка правого унітаза. Виходив, дивився на дешевий годинник підробленого бренда, повертався, а там, як і перше, лежала моя пляшечка. Завжди з точною кількістю опіуму. Сліпа довіра.

— Ти сказав «свого часу».

Харрі знизав плечима:

— Якось пляшечка зникла. Чи то дилер мене надурив, чи то нас хтось вистежив і поцупив гроші чи товар. Ніхто нічого не гарантує.

Сніговик довго дивився на Харрі.

Харрі в супроводі лікаря повертався коридором назад. Попереду крокував охоронець.

— Швидко упорались, — мовила лікарка.

— Він був небагатослівний, — відповів Харрі.

Харрі пройшов через хол, вийшов на стоянку, відчинив дверцята авто, зауважив, що рука, якою він повертає ключа у замку запалення, тремтить. Відхилившись на сидіння, відчув, що спина сорочки просякла потом.

Небагатослівний...

— Припустімо, що він такий, як я, Харрі. Таке припущення життєво необхідне, щоб я мав змогу тобі допомогти. Найперше — мотив. Ненависть. Розжарена, кипуча ненависть. Це саме той наркотик, який допомагає вижити; магма, яка розжарює його зсередини. І подібно до магми, ненависть — передумова життя, щоб усе не обернулось на кригу. Але разом з тим ця внутрішня напруга неминуче призводить до виверження, до того, що деструктивна складова вивільняється. І що довше збирається магма, то потужнішим буде виверження. Зараз виверження триває на повну, воно нестримне. Тому я доходжу ви­сновку, що ти маєш шукати причину десь у далекому минулому. Тому що розгадати загадку тобі допоможуть не власне дії, викликані ненавистю, а причина ненависті. Дії без причини не мають сенсу. Щоб пройнятися до чогось справжньою ненавистю, потрібен час, але власне причина ненависті — проста. Щось трапилось. Йдеться лише про цю єдину річ, яка трапилась. Знайдеш, що це було, — він твій.

Чому він використав метафору, пов’язану саме з вулканом? Харрі їхав униз крутою й звивистою дорогою з Берумської лікарні.

— Вісім убивств. Зараз він володар, він нагорі. Він створив усесвіт, у якому, як йому видається, він усіх підкорив. Він лялькар, він може гратися з вами. А надто з тобою, Харрі. Важко втямити, чому він обрав саме тебе, можливо, зовсім випадково. Але що успішніше він смикає за своїх ляльок, то більше йому кортітиме гострих відчуттів. Кортітиме говорити зі своїми ляльками, бути поруч, насолоджуватися своїми перемогами у найвитонченіший спосіб — поряд із тими, кого він перемагає. Але він добре замаскувався. Він не скидається на лялькаря, навпаки, може здаватися покірним, таким, яким легко керувати, тим, кого недооцінюють. Тим, кого годі запідозрити у спроможності зрежисирувати таку складну драму.

Харрі їхав у центр шляхом Е18. Застряг у заторі. Виїхав на смугу для громадського транспорту. Але часу обмаль, обмаль. У роті пересохло, пси лютували.

— Він зовсім поряд із тобою, Харрі. Я майже певен у цьо­му, він просто неспроможний зупинитися. Але він вигульк­нув із мертвої зони. Прослизнув у твоє життя непоміченим, коли твої думки роїлися навколо чогось іншого. Чи коли ти нездужав. У своєму сховку він як удома. Сусід, друг, колега. Чи хтось у тіні іншої людини, яка важить для тебе більше, тінь, яка для тебе лише додаток до когось іншого. Міркуй про тих, хто випадково втрапив тобі в поле зору. Бо він уже потрапляв. Ти вже знаєш його в обличчя. Може, ви з ним балакали небагато, але якщо він подібний до мене, Харрі, він неспроможний зупинитися. Він намагається стати тобі близьким.

Харрі поставив машину біля «Савоя», увійшовши, по­простував до барної стійки.

— Що бажаєте?

Харрі пробігся поглядом по пляшках на полицях за спиною у бармена.

«Біфітер», «Джонні Вокер», «Брістоль Крім», «Абсолют», «Джим Бім».

Він шукає людину, яку пожирає ненависть. Вже позбавлену інших почуттів. Людину з крижаним серцем.

Його погляд застиг. І ніби відсахнувся. Роззявився рот. Ніби Господь Бог особисто йому підморгнув. І, підморгнувши, підказав геть усе.

Ніби віддаля почувся голос:

— Агов, пане?!

— Слухаю.

— Ви щось вибрали?

Харрі повільно кивнув.

— Так, — відповів він. — Так. Я зробив свій вибір.

Розділ 71. Радощі

Гуннар Хаген, стискаючи олівця пальцями, роздивлявся Харрі, котрий цього разу вже не лежав, а сидів у кріслі перед його письмовим столом.

— Що ж до технічного боку, то зараз ти працюєш на Крипос, а отже, є частиною Бельманової команди, — мовив керівник відділу. — Отже, арешт, який ти проведеш, стане заслугою Бельмана.

— А якщо я — знов-таки, лише гіпотетично — поінформую вас і дам змогу провести арешт комусь з відділу убивств, наприклад Каї Сульнес чи Магнусу Скарре?

— Дякую, але навіть від таких щедрот я змушений відмовитися, Харрі. Я вже сказав, що зв’язаний домовленістю.

— Гм. Бельман досі на тебе тисне?

Хаген зітхнув.

— Якщо я утну такий кульбіт — позбавлю Бельмана змоги провести арешт у найгучнішій справі про убивства у Норвегії, — Міністерство юстиції все одразу збагне. Наприклад, що я знех­тував наказами і привіз тебе, щоб розслідувати цю справу. Це вже відіб’ється на всьому відділі. Даруй, Харрі, але не можу.

Харрі замислено вдивлявся у простір.

— О’кей, босе. — Він скочив зі стільця й хутко попрямував до дверей.

— Стривай!

Харрі зупинився.

— А чому ти про це питаєш саме зараз, Харрі? Трапилося щось таке, про що мені варто знати?

Харрі захитав головою:

— Лише припущення, босе. Адже саме в цьому наша робота, хіба ні?

До третьої години Харрі надзвонював по телефону. Останній дзвінок був до Бйорна Гольма, котрий, як зазвичай не вагаючись, погодився кермувати.

— Я ще не сказав, куди й навіщо, — мовив Харрі.

— Немає потреби, — відповів Бйорн Гольм і додав, карбуючи кожне слово: — Я — тобі — довіряю.

Запала тиша.

— Може, я заслужив, — мовив Харрі.

— Заслужив, — відповів Бйорн Гольм.