Леопард, стр. 62

— Навіщо?

Мікаель Бельман посміхнувся.

— Забагато він стирчить удома. Чи лежить. Хагену не слід було давати йому відпочинок. Таким, як Холе, відпочинок протипоказаний. Адже ми не прагнемо, щоб він спився в Уппсалі, га? Поведи його кудись повечеряти. У кіно. Пивом почастуй. Подбай, щоб його не було вдома між восьмою та десятою. І будь обережна. Не знаю, може, він такий проникливий чи має параною, але він дуже пильно роздивлявся моє авто того вечора, коли йшов від тебе. Згода?

Кая не відповіла. У Мікаеля була така посмішка, про яку вона лише мріяла під час тривалої розлуки, коли робота чи сімейні обставини ставали на заваді їхнім зустрічам. Але чому зараз на неї ця посмішка діє наче блювотний засіб?

— Ти... ти ж не замірився...

— Я замірився вчинити так, як мушу, — відрубав Мікаель і глянув на свій годинник.

— Отже, ти мусиш...

Він знизав плечима:

— А ти як думала? Авжеж, поміняти голови на пласі.

— Не проси мене про це, Мікаелю.

— А я не прошу, голубонько. Я наказую.

Голос її ледве бринів:

— А якщо... якщо я відповім «ні»?

— Тоді я знищу не лише Холе, а й тебе.

Світло зі стелі впало на плями на його обличчі. Який же він звабливий, спало їй на думку. Хтось має написати його портрет.

Тепер маріонетки затанцювали, як належить. Харрі Холе дізнався, що я телефонував Еліасу Скугу. Мені він подобається. Гадаю, можливо, ми б потоваришували, якби познайомились замолоду чи дітьми. Маємо дещо спільне. Наприклад, інтелект. Скидається на те, що він — єдиний слідчий, здатний розгледіти те, що ховається за очевидними фактами. Але, певна річ, з цього випливає, що я маю остерігатися його. Нетерпляче чекаю на продовження. Мов дитина.

Частина четверта

Розділ 46. Червоний жук

Харрі розплющив очі й прикипів поглядом до величезного квадратного червоного жука, котрий повз між двома порожніми пляшками у його бік, муркочучи мов кішка. Замовк, потім знову замуркотів, підповз на п’ять сантиметрів ближче скляною поверхнею журнального столика, залишаючи по собі ледве примітний слід на цигарковому попелі. Харрі, простягнувши руку, схопив жука й приклав до вуха. Почув свій власний голос, звуки були дивні, наче каміння в каменедробарці перекочувалося:

— Припини мені телефонувати, Ейстейне.

— Харрі...

— Хто це?

— Це Кая. Що робиш?

Він глянув на дисплей, переконався, що голос каже правду.

— Відпочиваю, — й відчув, що за мить його шлунок захоче позбавитись свого вмісту. Знову.

— Де?

— На канапі. І зараз покладу слухавку, якщо не маєш нічого важливого.

— Себто ти маєш на увазі, що ти вдома, в Уппсалі?

— Дайно-но гляну. Принаймні шпалери ті самі. Послухай, я мушу бігти.

Харрі жбурнув телефон у ноги, підвівся, трохи нахилившись, щоб не втратити рівноваги, і пошкандибав, послуговуючись висунутою уперед головою, наче навігатором чи тараном. Так він уник суттєвих сутичок з меблями, дістаючись кухні. Навіть устиг упертися обома руками у мийку, перш ніж виблював.

Знову розплющивши очі, зауважив, що сушарка для посуду досі стоїть у мийці. Рідка жовто-зелена блювотна маса стікала по краю єдиної тарілки. Харрі повернув кран. Одна з переваг того, що пияк повертається до старих звичок, у тому, що наступного дня тебе вже не нудить від власного блювотиння.

Харрі випив води з-під крана. Трішки. Ще одна перевага затятого пияка у тому, що точно знаєш, скільки вмістить твій шлунок.

Він повертався у вітальню, широко розчепіривши ноги, наче наклав у штани. До речі, цього він ще не перевіряв. Лігши на канапу, почув тихе квакання там, де були його ноги. Тоненький гномівський голосок кликав його на ім’я. Він намацав у ногах маленький мобільний телефон і знову приклав його до вуха.

— Що таке?

Що б його вдіяти з цією жовчю у горлі, гарячою, наче лава, може, харкнути чи проковтнути, щоб позбутись її? Чи нехай випалює, навпаки, він на те заслужив?

Він слухав, а Кая пояснювала, що хоче зустрітися. Чи не можуть вони зустрітися у ресторані «Екеберг»? Приміром, зараз. Або за годину?

Харрі кинув оком на спорожнілі пляшки з-під «Джима Біма» на журнальному столикові, а потім на годинник. Сьома. Крамниця зі спиртним уже зачинена. А в ресторані є бар.

— Зараз, — сказав він.

Щойно він поклав слухавку, як телефон знов задзеленчав. Він глянув на дисплей і натиснув «прийняти».

— Здоров був, Ейстейне.

— Нарешті! Хай тобі абищо, Харрі, не лякай мене, я вже був подумав, чи не зіграв ти у Джиммі Хендрікса? [93]

— Ти відвезеш мене до ресторану «Екеберг»?

— За кого ти мене маєш, трясця? За драного таксиста?

За вісімнадцять хвилин машина Ейстейна стояла біля ґанку. Опустивши скло у дверцятах, він гукнув сміючись:

— Агов, мочиморда, двері сам зачиниш чи допомогти?

— Вечеря? — перепитав Ейстейн, поки вони їхали по Нурдстранну. — Щоб потім упорати чи вже її упорав?

— Угамуйся. Ми просто разом працюємо.

— Еге ж. Як казала моя колишня: «Кого щодня бачиш, того й хочеться». Мабуть, прочитала у якомусь жіночому журналі. Але вона говорила не про мене, а про того гидкого щура в офісі поряд.

— Ейстейне, ти ж ніколи не мав дружини.

— Але міг би. Цей тип ходив у норвезькій плетеній кофті, завжди носив краватку й говорив нюнорською — державною мовою. Не говіркою, а клятою нюнорською Івара Осена, їй-бо, правда. Уяви, лежиш отак сам-один і міркуєш: от зараз твою можливу дружину трахають на столі в офісі, й перед очима так і стирчить плетена кофтина, а під нею — гола біла сільська дупа, яка ходором ходить туди-сюди, поки не завмре, втягнувши щічки, з криком «Eg kjem!» — «Кінчаю!» Це нюнорською.

Ейстейн глянув на Харрі, але той був незворушний.

— Трясця тобі, Харрі, я зі шкури пнуся, а ти — нуль уваги! Невже ти аж так налигався?

Кая сиділа за столиком коло вікна, занурившись у думки, й дивилася на місто. Почувши тихе кахикання, озирнулася. Це метрдотель, який вибачливо мовив, що це-є-у-меню-але-на-кухні-зараз-кажуть-що-цього-немає, потім схилився до неї нижче, але говорив так тихо, що вона заледве розчула:

— Мені прикро, але маю повідомити, що ваш гість при­їхав. — І, зашарівшись, виправився: — Себто я мав на увазі, що мені прикро, бо ми не можемо його впустити. Він у такому... піднесеному настрої, боюся. А у нас такі правила, що...

— Пусте, — мовила Кая й підвелася. — Де він?

— Чекає надворі. Боюся, він придбав спиртне у барі, коли йшов сюди, й зараз виніс його з собою. Якщо ваша ласка, допоможіть повернути цей напій у ресторан, гаразд? Бо ми можемо втратити ліцензію.

— Звісно, тільки принесіть, будь ласка, моє пальто, — відповіла Кая й прожогом кинулась через залу. Метрдотель по­чвалав підтюпцем.

Вийшовши, вона побачила Харрі. Він стояв, хитаючись, біля низької стіни скраю схилу. У тому ж таки місці, де вона нещодавно стояла разом із ним.

Кая, наблизившись, стала поруч. На кам’яному мурові стояла порожня склянка.

— Та й не обов’язково нам вечеряти саме у цьому ресторані, — мовила вона. — Може, є інші пропозиції?

Знизавши плечима, він ковтнув з кишенькової фляжки.

— Бар у «Савої». Якщо ти не дуже голодна.

Вона щільніше запнула пальто:

— Та ні, я не надто вже й зголодніла. А що, як ми тут трохи покатаємось, ти ж виріс у цих місцях, добре їх знаєш, а в мене машина. Ти б показав мені ваші бункери.

— Зимно й гидко, — мовив Харрі. — Смердить сциклинням і мокрим попелом.

— Можемо випалити цигарку, — запропонувала Кая. — І помилуватися краєвидом. Чи маєш кращі пропозиції?

Круїзний пароплав, осяяний вогнями, ніби новорічна ялинка, повільно й безшумно ковзав до міста фіордом унизу. Кая та Харрі сиділи просто на вологому бетоні на самій верхівці бункерів, але не чули холоду, що заповзав у їхні тіла. Кая пригубила з фляжки, яку простягнув їй Харрі.