Леопард, стр. 54

Кая заплющилась і глибоко, тремтливо зітхнула.

Кабінет поліцейського прокурора розташовувався у червоній зоні на шостому поверсі, тож Харрі не довелося йти далеко. Прокурор — молода жінка, яка, безперечно, посіла цю посаду вже по тому, як Харрі перестав бути завсідником цього кабінету, — глянула на нього зверху окулярів, коли він увійшов.

— Мені потрібен ордер на арешт, — мовив Харрі.

— А хто ви такий?

— Харрі Холе, старший інспектор.

Він подав їй своє посвідчення, хоча з того, як вона трохи розгубилась, зрозумів, що вона про нього чула. Харрі міг уявити, що саме, і тому вирішив, що краще про це не думати. Жінка стала вписувати його ім’я у бланк ордера на затримання та обшук з перебільшеною ретельністю, наче то бозна-які складні слова.

— Два хрестики? — спитала вона.

— Було б добре, — відповів Харрі.

Вона позначила хрестики поруч із затриманням та обшуком і відхилилася на спинку крісла. Харрі ладен був закластися, що у цю мить вона хотіла видатися не менш досвідченою, ніж її попередники, поза означала: маєте-тридцять-секунд- щоб-мене-переконати.

Знаючи з особистого досвіду, що перший аргумент — вирішальний, він почав з того, що Лейке телефонував Еліасу Скугу за два дні до убивства. Хоча під час розмови з Харрі Лейке наполягав, що він не знає Скуга і взагалі не розмовляв з ним у хатинці. Другим аргументом стало те, що він був засуджений за нанесення тяжких тілесних ушкоджень, до того ж він сам ви­знав, що це була фактично спроба убивства. Харрі вже відчував, що рибка в сітці. Але для певності він приправив усе ще й збігами про Конго та Люсерен, не надто вдаючись у подробиці.

Жінка-прокурор зняла окуляри.

— Загалом, я не проти, — мовила вона. — Але маю трохи подумати.

Харрі подумки вилаявся. Більш досвідчений поліцей­ський юрист уже давно видав би йому ордер, але ця пані, безсумнівно, новенька і нічого не вирішить, не порадившись. Написала б собі на дверях «стажер», тоді б він звернувся до когось іншого, але тепер уже запізно.

— Час збігає, — мовив Харрі.

— Он як?

Вона спіймала його. Харрі махнув рукою — жест, який міг означати будь-що, але не означав нічого.

— Я вирішу відразу по обіді. — Вона обійшла його ще на кілька пунктів. Поглянувши на бланк, вона додала: — Холе. Найімовірніше, я покладу ордер на вашу поличку для кореспонденції.

Харрі зціпив зуби, щоб не бовкнути зайвого. Бо розумів: вона цілком слушно каже. Звісно, це самоствердження: молода, недосвідчена жінка у царині, де головують чоловіки. Одначе вона відразу показала, що її варто поважати й що наскоком від неї нічого не отримаєш. Гаразд. Але йому закортіло тут же здерти з її носа окуляри й розтрощити їх.

— Чи не могли б ви зателефонувати мені по внутрішньо­му номеру, коли вирішите? — спитав він. — Бо мій теперішній кабінет розташований далеко від поштових скриньок.

— Гаразд, — змилостивилась вона.

Харрі вже йшов Кишкою, був метрів за п’ятдесят від кабінету, коли почув, як відчинилися двері. Хтось вийшов, зачинив за собою двері, розвернувся й хутко закрокував назустріч Харрі. Й закляк, побачивши його.

— Що, Бйорне, злякався? — тихо спитав Харрі.

Між ними було ще більше двадцяти метрів, але стіни відлунювали слова до Бйорна Гольма.

— Трішки є, — відповів уродженець Тотена і поправив свою растаманську шапочку, що прикривала його руде волосся. — Ти підкрався якось непомітно, Харрі...

— Гм-м-м... А ти?

— Що я?

— Що ти тут робиш? Я гадав, ти в Крипосі. Кажуть, маєш там нову чудову роботу.

Харрі зупинився за два метри від неабияк розгубленого Гольма.

— Я б не сказав, що чудову, — пхикнув Гольм. — Не дозволяють робити те, чого найбільше хочеться.

— І що ж це?

— Криміналістика. Ти ж знаєш мене.

— Я тебе знаю?

— Та що з тобою? — Гольм зморщив лоба. — Координування тактичної й технічної складової розслідування, уявляєш? Розсилати повідомлення, скликати наради, відправляти рапорти...

— Це явне підвищення, — мовив Харрі. — Початок кар’єр­ного злету, хіба ні?

Гольм гмикнув:

— А знаєш, що я думаю? Я думаю, Бельман запхнув мене туди, щоб тримати якнайдалі від оперативної інформації. Боїться, що тоді ти отримаєш інформацію раніше за нього.

— Але у цьому він якраз і помиляється, — Харрі підійшов до криміналіста впритул.

Бйорн Гольм кліпнув розгублено.

— Якого дідька, Харрі?

— Саме так — якого дідька? — Харрі чув, як його власний голос від люті стає хрипливо-металевим. — Якого біса ти ходив у мій кабінет, Бйорне? Усі твої лахи вже повиносили.

— Якого біса? — перепитав Бйорн. — Я прийшов забрати ось це. — Він підняв правицю. У руці була книга. — Ти ж обіцяв залишити її на вахті. Чи забув?

— «Hank Williams: The Biography». [89]

Харрі відчув, що червоніє.

— М-м-м...

— М-м-м, — змавпував Бйорн.

— Я поклав її разом з рештою речей, коли ми переїжджали, — пояснив Харрі, — але у Кишці ми на півдорозі розвернулися й повернулися знов у кабінет. А пізніше я забув.

— Гаразд. Мені можна йти?

Харрі зробив крок убік і почув, як Бйорн, лаючись, віддаляється коридором.

Він відчинив кабінет.

Упав у крісло.

Роззирнувся навсібіч.

Нотатник. Він зазирнув у нього. Адже з розмови, що занотована, нічого не вказувало, що Тоні Лейке — підозрюваний. Харрі висунув шухляди письмового стола, щоб подивитися, чи не рились у них. Все у повній цілості. Може, Харрі помилився? Чи є надія, що Гольм не зливає інформацію Бельману?

Він поглянув на годинник. Треба сподіватися, новий прокурор швидко обідає. Харрі натис кнопку на комп’ютері, й монітор ожив. У пошуковцеві досі світились останні набрані ним слова: Тоні Лейке.

Розділ 41. Ордер

Аслак Кронглі крутив у руках кавову чашечку. У його величезних руках вона здавалася Каї лише як підставка для яйця.

Кая сиділа проти нього за столиком біля вікна. Їдальня в Управлінні поліції розташовувалась на горішньому поверсі. Звичайна норвезька їдальня: простора, світла, чиста, але не така вже затишна, аби відвідувачі прагнули тут засидітись. Головною її перевагою був краєвид на місто, але Аслака, схоже, він не зацікавив.

— Я перевірив також книги відвідувачів в інших хатинках, які поза обслугою, — вів він далі. — Лише Шарлотта Лолле та Іска Пеллер зазначили, що тієї ночі, яка нас цікавить, збиралися заночувати у Ховасхютті. Напередодні обоє ночували у Тунвегхютті.

— І про це ми вже знаємо, — відповіла Кая.

— Так. Тому у мене є лише дві речі, які можуть тебе зацікавити.

— Що саме?

— Я розмовляв по телефону з літнім подружжям, які ночували у Тунвегхютті тієї ж ночі, що й Шарлотта та Іска. Вони сказали, що увечері з’явився якийсь парубок, перевдягнувся у чисту сорочку й пішов десь на південний захід, хоча вже стемніло. Єдина хатинка у тому напрямку — Ховасхютта.

— І цей тип...

— Вони бачили його лише мигцем. Скидається на те, що він не надто прагнув бути поміченим: не знімав ані лижну маску, ані старомодні окуляри для слалому, навіть коли перевдягався. Дружина каже, що тоді їй спало на думку, що, може, колись він отримав серйозну травму.

— Чому?

— Вона лише пригадує, що їй це спало на думку, але не пригадує чому. Поза тим, він міг піти в іншому напрямку, коли зник з очей, і повернути до іншої хатинки.

— Звісно. — Кая глянула на годинник.

— До речі, чи хтось відгукнувся на ваше прохання звернутися у поліцію?

— Ні, — відповіла Кая.

— Насправді ти подумала «так». — Кая поглянула на Аслака Кронглі, і той підняв долоні ніби на захист: — Даруй, тупий селюк вибрався у місто. Це не моя справа.

— Усе гаразд, — мовила Кая.

Обоє втупилися у свої чашки.

— Ти сказав, що маєш для мене дві цікаві речі, — нагадала Кая. — А друга яка?

— Знаю, що жалкуватиму про те, що це сказав, — промовив Кронглі. Очі у нього знову сміялися.