Леопард, стр. 113

— Van Boorst home? [114] — спитав Харрі.

— No [115]. — Блиснув великий золотий зуб на верхній щелепі.

— I want to buy some handguns, miss van Boorst [116]. Чи допоможете мені?

Вона похитала головою:

— Sorry. Good buy [117].

Харрі поспіхом встромив ногу в щілину між порогом та дверима.

— Я добре заплачу.

— No guns. Van Boorst not here [118].

— А коли він повернеться, міс ван Боорст?

— Я не знаю. Мені ніколи.

— Я шукаю одного чоловіка з Норвегії, Тоні звати. Tall, handsome. You’ve seen him around? [119]

Дівчина похитала головою.

— Чи увечері ван Боорст повернеться? Це дуже важливо, пані.

Вона поглянула на нього. Зміряла його поглядом. Повільним, з голови до п’ят. А потім з п’ят до голови. М’які губи розсунулись, показуючи зуби.

— You a rich man? [120]

Харрі не відповів. Вона заспано блимала, чорні очі мутно блищали. Потім вона кривувато усміхнулась.

— Thirty minutes. Сome back then [121].

Харрі повернувся у машину, сів на переднє сидіння, по­просив Сола поїхати до банку й набрав номер Каї.

— Чекаю у залі прильоту. Жодних повідомлень, окрім того, що літак з Цюріха прибуває за розкладом, не було.

— Спершу я зареєструю нас у готелі, а потім повернуся до ван Боорста й придбаю те, що нам потрібне.

Готель розташовувався на схід від центру, на шляху, що йшов до руандійського кордону. Перед ресепшеном була стоянка, вилощена лавою та облямована деревами.

— Їх понасаджували після останнього виверження, — мовив Сол, ніби прочитавши думки Харрі, адже у Гомі майже не було дерев.

Номер для двох розташовувався на другому поверсі невисокої будівлі біля самісінького озера, мав балкон, що нависав над водою. Милуючись ранковим сонцем, що виблискувало на озерному плесі й відбивалося у металі бурильної установки вдалині, Харрі випалив цигарку. Зиркнув на годинника й пішов назад до стоянки.

Видавалося, ніби спосіб життя Сола досконально підпорядковувався млявому рухові транспорту, частиною котрого був і він сам: він їхав повільно, повільно розмовляв і руками рухав теж повільно. Він припаркувався біля церкви, далеченько від будинку ван Боорста. Заглушив двигуна й увічливо, проте рішуче попросив Харрі заплатити другу третину платні.

— Чи ти мені не довіряєш? — спитав Харрі, звівши брову.

— Я довіряю твоєму щирому бажанню мені заплатити, — мовив Сол, — але у Гомі грошам буде безпечніше у моїй кишені, а не у кишені Харрі. Прикро, але це так.

Харрі лише кивнув, почувши такі міркування, перелічив решту грошей, спитав, чи не має Сол у машині чогось важкого й невеличкого, завбільшки десь із револьвер, на кшталт кишенькового ліхтарика. Сол кивнув і відчинив бардачок. Харрі добув звідти ліхтарик, засунув його у внутрішню кишеню курт­ки й глянув на годинника. Минуло двадцять п’ять хвилин.

Він рушив вулицею, швидко крокуючи. Краєм ока зауважував чоловіків, які, озирнувшись, оцінювали його по­глядом. Вимірювали на око зріст та вагу. Плавність ходи. Куртку, що трохи зсунулася набік, і вип’ячену внутрішню кишеню. Й нехтували нагодою.

Він підійшов до дверей, постукав.

Ті ж самі легкі кроки.

Двері розчинилися. Дівчина швидко глянула на нього й повз нього, на вулицю.

— Хутчіш заходьте, — мовила вона, — й, схопивши за руку, втягнула в помешкання.

Харрі зробив крок за поріг і зупинивсь у півтемряві. Усі штори були запнуті, окрім тієї, що на вікні над ліжком, де вона лежала напівгола минулого разу.

— Він ще не прийшов, — мовила вона простою, однак зрозумілою англійською. — Але скоро.

Харрі кивнув і глянув на ліжко. Намагався уявити цю дівчину у ліжку, по пояс під ковдрою. Світло, що осявало її шкіру. Але марно. Щось відвертало його увагу, щось було не те, чогось бракувало, чи, навпаки, була якась зайвина, якої не мало бути.

— Ви приїхали сам? — спитала вона, підійшовши ближче, й сіла на ліжко проти нього. Обіперлась рукою об матрац, так, що сукня зсунулася, оголивши плече.

Харрі роззирнувся, намагаючись утямити, у чому річ. І збагнув. У колонізаторові й експлуататорові королі Леопольді.

— Так, — мовив він машинально, ще не до кінця усвідомлюючи, що коїться. — Alone [122].

Портрет короля Леопольда, що висів на стіні над ліжком, зник. Тут же сяйнуло в голові: ван Боорст не приїде. Він подівся туди ж, куди й портрет.

Харрі наблизився до дівчини на півкроку. Вона обернулася до нього, облизавши пухкі чорно-червоні губи. Тепер він зауважив, хто став наступником бельгійського короля. На цвяху, де раніше висів портрет, тепер пришпилили купюру. У чоловіка на банкноті було чуттєве обличчя й гарні, доглянуті вуса. Едвард Мунк.

Харрі усвідомив, що зараз трапиться, хотів обернутися, але щось підказало йому: вже пізно, бо він стоїть саме там, де й має бути за режисерським задумом.

Він радше відчув, аніж зауважив рух за спиною, але не відчув точного уколу в горло, лише чиєсь дихання біля скроні. Шия раптом стала мов скута кригою, спина скам’яніла, шкіра голови заніміла, ноги підігнулись, коли речовина дісталася мозку, й він знепритомнів. А останньою думкою, перш ніж його огорнула пітьма, було: дивовижно, як швидко діє кетаномін.

Розділ 84. Возз’єднання

Кая прикусила нижню губу. Щось не так. Вона знову набрала номер Харрі.

І знову відповів автовідповідач.

Вона просиділа у залі прибуття — що була одночасно й залою для відбуття — безмаль три години. Пластиковий стілець понатирав їй усі частини тіла, які його торкалися.

Вона почула гудіння літака. Потім на єдиному у залі моніторі — побитому ящику, що висів на стелі на двох проіржавілих уламках дроту, — повідомили, що рейс КJ-337 з Цюріха здійснив посадку.

Вона знову (а робила вона це десь раз на дві хвилини) роззирнулася у залі, переконуючись, що у юрбі Тоні Лейке немає.

Вона зателефонувала знову, але натиснула відразу відміну, бо усвідомила, що телефонує лише через безсилля, адже нічого більше зробити не має змоги.

Двері зали видачі багажу розсунулися, повиходили пасажири з ручною поклажею. Кая підвелася зі стільця й підійш­ла до стіни поряд із дверима, стала так, щоб розгледіти імена на пластикових табличках та аркушах, які тримали у руках таксисти. Ані Джуліани Верні, ані Лене Галтунг.

Кая знову сіла на стілець, зайнявши своє оглядове місце. Засунула долоні під себе й відчула, що вони змокріли від поту. Що їй тепер робити? Вона знову стала спостерігати за розсувними дверима крізь великі сонцезахисні окуляри.

Секунди спливали. Нічого не траплялося.

Розгледіти Лене Галтунг за величезними бузковими окулярами та кремезним чорним чоловіком, що йшов попереду, було майже неможливо. Вона мала руде кучеряве волосся, джинсову куртку, штани кольору хакі й грубі гірські черевики. Тягла за собою дорожню сумку на коліщатках якнайбільш дозволеного розміру для ручної поклажі. Сумочки не було, натомість вона несла у руках маленьку металеву валізку.

Нічого не трапилось. І сталося усе. Паралельно й одночасно, у минулому й у теперішньому, і Кая раптом незбагненним чином усвідомила, що нарешті це її нагода. Нагода, на яку вона чекала. Нагода зробити те, що треба.

Кая не дивилася у бік Лене Галтунг, лише намагалася втримати її у полі зору. Коли та проминула її, Кая спокійно підвелася, схопила торбинку й пішла слідом. У сліпуче сонячне світло. Лене не зустрічали, а за її рішучою ходою можна було визначити, що дівчині дали детальні настанови, як їй чинити. Проминувши таксі, вона перейшла через дорогу й сіла на заднє сидіння великого темно-синього «ренджровера». Двері перед нею розчинив чорношкірий чоловік у костюмі. Потім зачинив і сів за кермо. Кая прослизнула на заднє сидіння першого ж таксі, секунду поміркувала й збагнула, що висловитися по-іншому було неможливо: