Терпкість вишні, стр. 14
Тож обіцяю, що від Нового року перестану чекати. Почну жити, якщо це щось означає.
ЗИМА
— Проведемо швидку ревізію бару, — озвалася Вікторія, показуючи на величезну коробку з-під Ірекового комп’ютера, сховану під ліжком-столом. — Подивимося, що ми тут маємо.
Травка зазирнув до коробки.
— З розважальних напоїв є ящик пива та чотири шампанських. Сподіваюся, що вони доживуть до опівночі.
— Ти обіцяв п’ять пляшок вина, а Олек, звичайно, так званий зарядник до пива.
Вікторія відкинула віко дерев’яного комода, в якому тримали провіант.
— Поза тим ми маємо сім літрів кефіру, п’ять «мінералок», бочку огірків разом із розсолом і зі сто кілограмів різних кренделів і хрумких паличок.
— Я ставлю ще салат із майонезом, — запропонувала Мілька. — Татів експериментальний виріб. Буде чудовий наповнювач на ранок.
— Наповнювач чого? — запитала я.
— Блювоти звичайної, — просвітила мене вона.
— Ти, певно, ще цього не знаєш, — озвався Травка, — але якщо людина під час бодуна хоче ригати, а немає чим, тоді вона й насправді мучиться. Тому наповнювач блювоти — це дуже корисна річ, особливо, якщо він жирний, густий та огидний на смак.
— Бо такий легше виходить на поверхню, — закінчила Мілька, принюхуючись до вмісту слоїка. — Цей буде в самий раз. Не втримається в шлунку й п’ятнадцяти секунд.
Я скривилася, бо до мене саме долетів аромат експериментального салату.
— Сподіваюся, мені не доведеться оцінити його принади.
— Колись і ти мусиш почати, — сказала Мілька. — Краще зараз, серед товаришів по недолі, ніж через п’ятдесят років, в оточенні байдужих доглядальниць у Будинку Сонця, Що Заходить.
— У нашому віці п’ятдесят років — це повна абстракція, — зауважив Травка. — Вона так само могла сказати, що цілий той будинок чекає на Вишню через два мільярди років.
— Добре вже, філософе, скажи краще, чи ти приготував диски?
— Чекають від учора. Самі антидепресивні хіти: Рікі Мартін, Наталія Орейро і, звичайно, бойсбенди.
— Чудово, — втішилася Мілька. — То що? Пора почепити блискітки — й понеслися!
— Хто хоче пива? Хто вина? — перегукувала музику Мілька, уся в блискітках і пір’ї.
— А може, вже є перші бажаючі на алкапрім чи огірковий розсіл? — запропонувала Вікторія.
Таких не виявилося. Натомість зголосилися спраглі трунків сильнішої моці.
— Ви це знаєте? — озвався Олек. — «Тепла горілка? О п’ятій ранку? З пластмасової мильниці? Не відмовлюся!» Наливай.
— А є якісь інші делікатеси? — запитав Травка, дуже скутий через відсутність обох Марій свого життя: однієї тілесної, а іншої — трав’яної.
— Немає й не буде — від забави на Андрія, коли ті хлопці принесли «колеса», наковтались, а потім залізли до ліфта і з’їхали на два поверхи нижче, — прояснила Мілька.
— Але ж тут немає ліфта, — зауважила я.
— Ну, власне, — Вікторія значуще підвела брови, — і це ще не кінець. Вони з’їхали до пивниць, нагуляли апетит і вирішили вискочити по щось їстівне. Трохи покружляли околицею, врешті знайшли «нон-стоп» за рогом. Зайшли досередини.
— Звідки ти все це знаєш? Ти була з ними?
— Ми знайомі з продавчинею, і вона розповіла нам про свої пережиття через ту нічну пригоду.
— Вона, звичайно, не знала, що ми знайомі з цими хлопцями, й це щастя, що не знала, бо в житті нас більше не обслужила б, — додала Мілька. — Тож вона вийшла тоді, як і завжди, на роботу. Сидить нудиться, длубається в зубах, а тут заходять двоє чуваків. Патли сторч, очі, як у вампірів — трохи після «коліс», а трохи на вигляд ковбас за прилавком. Нарешті один із них, судячи з опису, Анджей, вибрав суху ялівцеву і просить, аби вона відкраяла йому триста грамів. Але він так белькотів, що стара нічого не розібрала. Тоді Єндрусь далі їй тлумачить, тицькає тремтячим пальцем. Зрештою не витримав, перескочив через прилавок, ухопив сокиру і сам собі відрубав. Відчуваєте атмосферу? Чувак під метр дев’яносто із сокирою в руках? Бабця мало не зомліла.
— Найсмішніше, що він відрубав рівно триста грамів, — сказала Вікі.
— Але ми все одно не хочемо подібних пригод, — закінчила Мілька.
— А ви чули цю байку про сенс життя? — запитав Олек.
— Ну кажи, — попросили ми згідним хором. Урешті-решт, сенс життя — це те, чого шукає кожен студент-початківець. Потім уже немає на це часу, принаймні так сказав мені Данієль.
— Це було так, — почав Олек, підливаючи собі горілки до пива. — Один чувак заради експерименту нажерся якихось грибочків. Почекав хвилю і раптом — зблиск. У візерунку штор він побачив модель усесвіту. Що містилася в одній простій фразі. Він відкрив сенс життя. Але коли його на другий день розбудили, він нічого не пам’ятав. Зостався лише тьмяний спогад, що хвилину тому він мав доступ до найбільшої таємниці космосу.
— І що? І що?
— За тиждень він знову скуштував грибочків. Цього разу нагледів модель усесвіту на килимі й оббивці канапи. Але на другий день знову порожнеча. І так повторювалося ще кілька разів. Урешті він вирішив як слід приготуватися, налаштував аркушик, ручку. Наївся грибочків і чекає. Коли його осяяло, мигцем усе записав. Оту єдину, важливу для людства фразу. Рано встає, кидається до аркушика й читає: «Коли б я став на крісло, то дістав би кінчиками пальців до стелі».
Ми вражено мовчали.
— Слухайте, а куди поділася Марія? — зненацька запитав Адам.
— Бавиться разом із гуру, — відповіла Мілька.
— Можна сказати, що вона експериментує з грибом, — кинув Ірек. — Скільки йому років?
— Судячи з вигляду, двісті сімдесят, — оцінив Травка.
— І якась така руїна має вплив на Марію? — Олек з недовірою покрутив головою.
— І вішає їй таку локшину, — втрутилася Мілька, — що я підозрюю його в серйозних розладах. Останнього разу він зник на кілька днів, певно, знову відсиджувався в якоїсь баби. Зателефонував до Марії, буцімто потрапив в аварію в Альпах.
— Бо він проводив там якийсь тренінг для швейцарських менеджерів, — додала Вікторія.
— Марія божеволіла від розпачу. «Певно, він не хоче мене засмучувати. Може, він навіть умирає, віддалік мене». Минув тиждень. Заходимо ми з Іреком до «Алхімії», а там сидить гуру, живий і здоровий, звичайно, як на свої двісті років. Курить, п’є і знімає чергову дівку. Марії з нами не було…
— І шкода, бо потім вона не захотіла нам повірити. А коли врешті сказала йому, що ми його бачили, він відбрехався, козел нещасний. І ще наговорив, що ми це навмисно, бо заздримо її щастю. То ми вже перестали втручатися.
— Треба було сказати, щоб вона попросила його показати паспорт. Вона побачила б, чи він і справді був у тих Альпах.
— Ми їй казали. Марія навіть його запитала, але він тільки посміявся: «Дівчино, це ж секретний тренінґ. Я маю паспорт для осіб, які виконують спеціальні завдання. І не можу нікому його показувати». І все.
— Який таємничий.
— А скільки він стягнув із неї бабок. На пиво, цигарки, коктейлі.
— Її батьки не дивуються, що вона стільки тринькає? — запитала я.
— Та де там, — сказала Вікторія. — Вони дають їй кишенькові гроші завбільшки зо дві зарплати моєї мами, і нехай робить із ними все, що заманеться. Колись вона цвиндрила все на мідну біжутерію, тепер на Стефана.
— Оце так влетіла. Гуру знайшов курку, що несе золоті яйця. Він її не відпустить, хіба ми щось вигадаємо.
— Почекаємо до цього відкривання каналів третього лютого. Тоді має настати вивільнення потенціалу. Може, тоді вона сама прозріє. А як ні, то перейдемо до масованих дій і самі її врятуємо.
— Я аж стільки не чекав би, — сказав Травка. — Бо тоді, може, вже не буде чого рятувати. Не знати, скільки в неї залишилося тих… нейронів.
— Ми всі тебе розуміємо, старий, — поплескав його по плечі Ірек. — Не кожен хотів би зустрічатися з гумовою лялькою без мозку. Але тепер до неї нічого не доходить, тому ти мусиш почекати.