Щит і меч, стр. 84

Усе це було природним для прибалтійського німця, який навчився російської мови в білоемігрантів. І, спілкуючись а перекладачами, Йоганн з найсуворішою пильністю стежив за своєю мовою, обдумуючи кожне російське слово, перш ніж його вимовити.

В анналах розвідок капіталістичних країн зберігаються хвастовиті звіти про навальні операції, які можна вважати за нехитромудрий плагіат: відмити їх од крові й бруду — і перед вами старовинний шахрайський роман. Різниця тільки в тому, що його персонажі геть-чисто позбавлені живої уяви й зведені до ступеня дрібних виконавців не відомого їм задуму.

Так, наприклад, коли в січні 1940 року верховоди фашистського рейху вирішили, що настав час завершити період «жартівливої», «іграшкової» війни з Францією, один з німецьких льотчиків дістав наказ туманного дня приземлитися на території Бельгії. Льотчик виконав наказ, і при ньому знайшли сумку з документами, які незаперечно свідчили про те, що Німеччина, повторюючи вже випробуваний у першу світову війну план Шлеффена, нібито готується до вторгнення в Бельгію.

І англо-французькі полководці повірили цьому нехитромудрому шахрайству. Німці здійснили прорив у районі Седана, і союзні війська вскочили у пастку. Описи таких гостросюжетних операцій можна знайти в каталогах усіх розвідок світу, це досить цікаве чтиво. Але місія, яка випала на долю Йоганна Вайса, позбавлена була фейєрверкового блиску. Не бліцтурнір із заздалегідь визначеними ходами, а величезне випробування духовної міцності переконань, моральних уявлень, вміння не втратити віру навіть у тих людей, в яких відняли батьківщину і честь, закривавили совість, — ось що стояло перед ним, ось що ждало його.

Він мусив долати такі самі неймовірні труднощі, які долає людина, котрій доручено умовити поранених, щойно винесених з поля бою і скорчених на хірургічному столі в палатці польового госпіталю, щоб вони негайно повернулися в стрій. Або терпляче вмовляти дезертирів, які зробили самостріл, негайно одважитись на подвиг.

Йоганн Вайс мав працювати в тими, хто був жертвою програних боїв, але не загинув на полі битви. З людьми, для яких нема більше неба.

Воно пошматовано, розстріляне, розтоптано в болоті, там, де трупи загиблих у бою припаяли себе власною кров'ю до поверхні покаліченої війною планети. Там, де громадяться обгорілі, перетворені на залізний брухт, випотрошені вибухами танки і тріснута шкаралупа їхньої броні обсипається сірою окалиною, де валяються гармати із задертими догори стволами, розчахнутими, розірваними останньою гранатою, кинутою в їхнє розпечене жерло. Там, де траншеї — могили, а бліндажі — склепи, переплетені сірими, колючими заростями рваного дроту, де по землі, начиненій мінами, наче скрученими плоскою спіраллю гадюками, стелиться чадний сирий туман, сморід тротилу, до все вкрила чорна, масна й липка кіптява від спаленої вибухівки, де перебито снарядами дерева й стирчать височезні пні, де такий сніг їдко рудий від іржі, де земля смертельно обпалена й засипана осколками снарядів і мін.

Там, де було поле бою, — там немає неба.

Небо. гасне над тими, кого фатальна доля програного бою заживо робить здобиччю ворога.

Гітлерівські табори для військовополонених, вся їхня система, були спрямовані на те, щоб убити в людині все людське.

І ці роздуми про побачене в численних таборах викликали в Йоганна складне і болісно почуття. Він знав, що тисячі радянських людей незримо ведуть у них боротьбу за те, щоб не втратити людської гідності, яка була для них дорожча за життя. Але з числа тих, з ким Йоганн безпосередньо мав працювати в німецькій школі розвідників-диверсантів, виключалися люди високого й чистого духу, непохитної волі.

В школу прибували різні люди, здебільшого старанно відібрані покидьки, які ницістю, жалюгідною легкодухістю зарекомендували себе перед ворогом. Йоганн навіть у думці не міг порівняти їх з тими військовополоненими, які в таких самих мертвотних умовах лишалися радянськими людьми, не втрачали гідності, проявляли величезний героїзм і зоставались безвісними. Вони героїчно боролися за продовження існування не заради врятування життя, а заради того, щоб, не скоряючись, лишатися радянськими людьми до смертної години і самою смертю утвердити своє безсмертя.

А інші — падло.

І ненависть до цих живих мерців палила Йоганна.

Він мусив заглушити свою ненависть і водночас не піддатися поблажливому жалю до тих, хто став жертвою власної слабкодухості.

І не раз він згадував слова Фелікса Дзержинського: «Людина тільки тоді може співчувати суспільному нещастю, коли вона співчуває якомусь конкретному нещастю кожної окремої людини…»

Звичайно, серед цих зрадників напевно є просто нещасні люди, що покірно скорились обставинам, не знайшли в собі сили для опору. Що ж, він співчуватиме слимакам?

Та хіба щит Батьківщини не захищає й тих, хто втратив усе, але втратив не безнадійно і може бути ще повернутий Батьківщині? І цей щит Батьківщина вручила йому, Йоганнові Вайсу. Володіти щитом тут незрівнянно важче, ніж мечем караючим, та він мусить цього навчитися, щоб не віддати безповоротно ворогові тих, хто впав, але ще може підвестися, коли подати йому рятівну руку. От тільки чи стане в нього сили, рішучості допомогти, втримати людину, яка зависла на краєчку безодні, від остаточного падіння?

Коли Бєлов осягав розумом у школі спеціального призначення всі премудрості, необхідні розвідникові, він був твердо переконаний, що набуті знання стануть надійним оснащенням у тій боротьбі, яку він має вести. І вірив: ці знання допоможуть йому розкрити задуми «уявного противника», який проголосив ідею «необмеженого насильства» і заявив, що земна куля — тільки перехідний приз для завойовника із свастикою на прапорі.

Так, досі Бєлов вважав себе достатньо озброєним. Проте та робота, яку він повинен виконувати у фашистському розвідувально-диверсійному «штабі Валі», дещо бентежила його.

Він матиме справу не з гітлерівцями, а з їхніми прихвоснями — колишніми своїми співвітчизниками. Кожен з них незримо обріс трагічною і брудною коростою підлот, слабкодухості. Як проникнути крізь цю коросту в чужі душі й терпеливо, неупереджено перевірити, чи згнила серцевина, чи тільки почорніла зверху, наче кров на рані людини, що стала рабом свого страху перед смертю? Адже повернути таким людям віру в життя можна, тільки примусивши їх знову стати на той шлях боротьби, якого вони зреклися.

Йоганн згадував свої студентські роки, суперечки про Достоєвського. Який він був наївний, коли самовпевнено заявляв, що порпання в брудних сутінках підпілля покалічених душ — безглуздо любострасне катування, та й годі! Можливо, це мало якийсь сенс за часів Достоєвського. В наших людях нема й не може бути нічого такого, що викликало б потребу отаким чином проникати в їхні переживання і співчування їм в ім'я їхнього порятунку.

А ось тепер він мусить порпатися в бруді людських душ, розпізнавати їх, щоб врятувати, вирвати з чіпких ворожих рук! І йому здавалося цілком посильним його завдання — не дати ворогові використати людей, які зрадили Батьківщину. Він вважав, що для виконання цього має досить способів і умови цілком підхожі. До того ж і Центр розробить точний план. дій.

32

Майор Штейнгліц з деяким жалем розстався з Вайсом як із своїм шофером, однак ладен був вітати його як нового колегу по службі, співробітника абверу. Проте вважав за потрібне попередити:

— Нам потрібні факти, а зовсім не ваші умовиводи. Робити висновки ми будемо самі. Пам'ять — це професія розвідника, — сказав він повчально. І вже менш офіційно порадив: — Треба іноді мати мужність видавати себе за боягуза. Агресивні завдання доручаються сміливцям, але нагороди одержують ті, хто керує з канцелярії.

Штейнгліц досі не одержав сподіваної посади, як і раніше, виконував невизначені інспекторські функції і не переставав думати, що його обійшли.