Щит і меч, стр. 65

— Пан Канаріс у моєму салоні користувався успіхом, граючи на флейті, а пан Гейдріх грав на скрипці. І якщо ви не музикант, вам тут робити нічого. — Але одразу змилосердилася й наказала управителеві, щоб він запросив панів поснідати в нього у флігелі.

Під час сніданку управитель сказав Штейнгліцу, що баронеса просить його допомогти їй влаштувати невеличкий концтабір для тих військовополонених, які працюють у маєтку. Це дисциплінувало б їх, до того ж табірний раціон харчування економічніший.

Штейнгліц образився, відсунув тарілку, сказав, що це не входить у його обов'язки. Але так чи інакше баронеса могла б звернутися до нього сама, а не через посередника.

Управитель зауважив:

— Баронеса гадала, що серцю німецького солдата близькі три заповіді фюрера. — Загинаючи чистенькі старечі пальці, перелічив: — Онімечування, виселення, винищення. — Звів очі, мовив багатозначно: — Крім усього, за згаданий благоустрій баронеса згодна внести від сорока до п'ятдесяти п'яти марок з кожної голови!

— Дуже шкодую, — сказав Штейнгліц, — але не маю можливості допомогти баронесі. — І він підвівся з-за столу.

Управитель, не встаючи, попрощався з ним, недбало кивнувши головою.

Та він помилився в Штейнгліці. Майора не купиш так дешево. Йому доводилося, виконуючи завдання, вбивати і викрадати людей — це була його робота. Проте коли вбивство не маскувалося грабунком, він ніколи не забирав ніяких цінностей. І викрадена людина так само це могла його власкавити благанням про своїх дітей, як і спокусити грішми. Штейнгліц вважав, що його непідкупність коштує дорого, що колись він одержить за неї сповна, і не дозволяв собі розмінюватися на дрібниці. Ось і тепер він вирішив показати, як ображений тим, що йому запропонували хабар.

Дивлячись на управителя холодними, риб'ячими очима, Штейнгліц раптом наказав різко:

— Встати!

Управитель скорився. Майор підняв руку:

— Сісти! Встати!

Старечі коліна управителя тремтіли, але він старанно виконував накази, ловлячи, як риба, ротом повітря.

— Швидко. Ще швидше, — командував Штейнгліц. І коли управитель упав, знеможений, майор пішов до машини, сів і задоволено відкинувся на сидінні, витягнувши навскоси сухі довгі ноги в блискучих чоботях з високими задниками.

Пан Душкевич після цієї сцени вже не одважувався сидіти в котелку поруч майора. Він тримав котелок на колінах і надівав, тільки коли виходив з машини.

За характером вимог, які невідступно висував Штейнгліц, обстежуючи без кінця маєтки, замки, помістя, Йоганн встановив, що той шукає щось схоже на попереднє секретне розташування, і не одне, а кілька потрібних місць. Призначаються вони не для розміщення штабів і, очевидно, не для концтаборів, хоч люди в них не матимуть змоги вільно пересуватися чи спілкуватись із зовнішнім світом.

Безперечним було одне: головну базу Штейнгліц збирається розмістити десь тут, в околицях Варшави, і Вайс протягом тижня сповістив листівками адресатів у Ровно, Львові й навіть у Берліні про те, де він зараз перебуває. Серед його речей збереглася знайома нам носова хусточка, і, вмочивши її ріжок у чашку з чистою водою, Йоганн написав між рядків кожної листівки свої координати.

24

З Берліна прибув якийсь пан Лансдорф. Він був у цивільному, але Штейнгліц і Дітріх зустріли його в парадних мундирах.

Це був худорлявий сивий чоловік з запалим по-старечому ротом, маленькою головою, що гордовито стриміла на тонкій довгій шиї, з владними рухами й уважним, як у змії, поглядом вирячкуватих темних очей.

Штейнгліц наказав Вайсові приготувати ввечері ванну для пана Лансдорфа і зробити все, що він забажає.

Добре виконати це почесне доручення здалося спочатку досить важким, бо ні теоретично, ні практично Йоганн не був підготовлений до ролі лакея. Та що вдієш, і, старанно продумавши свою поведінку, Йоганн взявся виконувати доручення. На вулиці прохолодно, й зігріти на калориферах білизну, яку вдягне після ванни цей шановний стариган, — значить зробити йому приємне. Лансдорфу, коли він зайшов у свою кімнату, не дуже сподобалося, що його чемодан відкритий, але, побачивши приготування до ванни, він одразу ж заспокоївся.

Вайс так обережно і старанно допоміг йому роздягнутися, нібито це був поранений, щойно винесений з поля бою. Лігши у ванну, Лансдорф помітив, що температура води саме така, яку він любить, і, прикривши очі білими, як у курки, повіками, попросив Вайса взяти зі столу книжку й почитати йому вголос.

Це був французький роман, виданий у 1902 році німецькою мовою у Мюнхені. Називався він «Мистецтво втіхи». Та нічого фривольного в ньому не було. Автор грунтовно і докладно, день за днем, описував життя літнього холостяка, котрий прирік себе на добровільне ув'язнення у своїй кімнаті. Єдиною живою істотою, з якою він дозволяв собі спілкуватися, була канарейка. Бесідування з цією пташкою і являло суть розповіді.

Вайс читав книжку, сидячи на круглій табуретці на деякій відстані од ванни, і, коли зрідка підводив очі, бачив зморщене личко Лансдорфа, що стирчало з води, — на ньому блукала мрійлива усмішка.

Потім Вайс допоміг Лансдорфу вилізти з ванни, витер його насухо теплим рушником, загорнув у заздалегідь нагріте простирадло й одвів до постелі. Тут він надів на старого теплу довгу нічну сорочку, прикрив його периною і спитав, чи будуть ще якісь вказівки.

— Мені подобається, як ти читаєш, — сказав Лансдорф. — Читай далі!

Та тільки-но Вайс взявся за книжку, як у двері несміливо постукали, а потім так само несміливо до кімнати зайшли Штейнгліц і Дітріх.

Тим самим ріпним голосом, яким він похвалив Вайсову манеру читання, Лансдорф сказав офіцерам, що стояли, виструнчившись, біля ліжка:

— Панове! Зараз я вам прочитаю наказ фельдмаршала Кейтсля. В ньому говориться, — і почав читати документ, віддрукований на тонкому цигарковому папері: — «Пункт І. Радянські військовополонені підлягають клеймуванню особливим довгочасним знаком. Пункт II. Клеймо має форму гострого кута приблизно на 45 градусів, з довжиною сторони один сантиметр і ставиться на лівій ягодиці. Подряпини робляться розжареним ланцетом на поверхню напруженої шкіри і змочуються китайською тушшю». Таким чином, військовополонені, що прибувають у транзитні табори, де ми добираємо матеріал, придатний для зарахування в розвідувальні і диверсійні школи, будуть мічені. Звідси виходить, панове, що попередній відбір матеріалу слід провадити в збірних таборах. — Тут Лансдорф поцмокав губами.

Вайс догадливо підскочив, всунув йому в рота сигарету, підніс запаленого сірника.

— Панове! — сказав Лансдорф верескливо. — Я гадаю, цей єфрейтор вихований краще за деяких офіцерів. — І тим самим невдоволеним голосом вів далі: — Пункт третій цього наказу від дванадцятого травня нинішнього року роз'яснює, як треба поводитися із захопленими в полон радянськими військово-політичними працівниками. В ньому вказується: «Політичних керівників у військах не вважати полоненими й знищувати найпізніше в транзитних таборах. В тил їх не евакуювати».

Дітріх докинув нетерпляче:

— Ми одержали цей наказ.

Лансдорф насмішкувато глянув на нього й, нібито не розчувши, вів далі, як і раніше, рівним тоном:

— Цей пункт наказу викликав природне суперництво між службами СД, СС, гестапо і вашою службою.

Коли служба, що відає транзитним транспортом, повідомляє, що ліквідувала деяку частину новоприбулих військовополонених, це розглядається як недогляд тих служб, що відають збірними таборами. А коли служба тилових таборів ліквідовує в процентному відношенні більше військовополонених, ніж було ліквідовано в прифронтових, адміністрацію прифронтових таборів звинувачують у безтурботності.

Через це кожна служба на всіх ступенях табірної системи зацікавлена в тому, щоб знищувати максимальний процент військовополонених, оскільки будь-яке зниження відомостей про кількість знищених може бути приводом для розслідування і притягнення до відповідальності за невиконання наказу від дванадцятого травня тисяча дев'ятсот сорок першого року.