Щит і меч, стр. 126
— Якщо не помиляюсь, вперше цей препарат вдало застосовано на Ван-дер-Люббе?
— Можливо, — сказав Лансдорф. І суворо додав: — Але мені це невідомо.
— Слухаюсь, — шанобливо нахилив голову Вайс.
— Отже, ви мене зрозуміли?
— Безумовно. — І додав гірко: — Очевидно, я не виправдав ваших сподівань.
— Чому?
— Ви замінюєте мене препаратом.
— Он як, — усміхнувся Лансдорф. — Ну що ж, спостерігайте, як ви вважаєте за потрібне, цю дівчину, Йоганне, а тепер ідіть. Я хочу відпочити.
Вперше Лансдорф назвав Вайса по імені. Це було радісною несподіванкою. Адже за цим приховувалось найосновніше — особлива Лансдорфова довіра, яку Вайс не тільки не втратив, а ще більше зміцнив.
44
Всі дні, поки дівчина гостювала у баронеси, Вайс займався своєю звичайною службовою роботою у розташуванні «штабу Валі».
Серед інших, недавно прибулих курсантів виявились люди, рекомендовані підпільними організаціями таборів. Але Вайс тепер мав можливість безпосередньо з ними не спілкуватися. Для цієї мети у нього був зв'язковий по кличці Ніж — моряк-десантник, який успішно справлявся зі своїми обов'язками і теж мав зв'язкового.
Коли від обледеніння лопнув один із тросів на високій антені радіостанції штабу і німецькі солдати були безсилі усунути пошкодження, Ніж з дозволу Вайса виліз майже на тридцятиметрову мачту і, працюючи, як акробат під куполом цирку, підняв і закріпив трос. Це дало можливість Вайсові влаштувати його на посаду ремонтника. Ніж сподобався німцям своєю відчайдушною сміливістю. На допиті у Дітріха він так пояснив мотиви, за якими вирішив піти на службу до німців:
— Я ж циркач. — І дав помацати тверді бугри своїх біцепсів. — Силовик міжнародного класу. А дома в нас мускулатуру не цінують — значок або медальку почеплять, і все. А у вас, кажуть, за кожний вихід — великі гроші. — Попрохав: — Ви ж мене, будь ласка, як відслужу, в цирк направте, віддячити згоден вам особисто відрахованими процентами.
— Справжнісінький дурень, — із задоволенням відзначив Дітріх.
Шість курсантів загинули під час занять від несподіваного вибуху підривних снарядів. Ніж сказав Вайсові, хитро примружившись:
— А я при чому? Мене там не було. Не додержали техніки безпеки — і все. А потім — чого їх жаліти? Сволота. Спробував був розпропагувати — нізащо. От бог їх і скарав.
— Виходить, цей бог наловчився так вибухівку ставити, що вона завчасно діє?
— На те і бог: мізкує! Але замість них ще двох переконав.
— Як?
— Дуже просто. Кажу одному про другого: ти в його речах пошукай, особливо під устілками черевиків, щось знайдеш — доповіси. 1 другому таке саме завдання дав. Доповідають потім: нічого немає. Все зрозуміло, хлопці перспективні.
— Чому?
— Та я ж особисто їм листівки підкладав. От, виходить, обидва й попались, як цуцики. Побив я кожного, звичайно, обережно, щоб не покалічити. Не признаються. Ну, тоді я їм признався. Зраділи. Зарахував у кадри.
Таких щасливо виявлених людей Вайсові вдавалося направляти в інші школи. Кожна трійка мала одного зв'язкового, якому доручалося тримати зв'язок через тайники. Це була копітка, скрупульозна робота, що вимагала педантичної точності і постійного спостереження. Найважче, мабуть, було стримувати самодіяльну ініціативу: люди, зрадівши, що знову можуть боротися з ворогом, нетерпляче поривалися до боротьби.
Так сталося і з Гвіздком. Він усе-таки погодився лягти в госпіталь.
Дітріх, з упертістю маньяка, одержимий своєю «новаторською ідеєю», умовив Гвіздка полікувати ногу, хоч Гвіздок і знав, чим йому загрожує госпіталь. І навіть прямо сказав про це Дітріхові.
Але Дітріх зовсім не збентежився:
— Це буде геніальний спосіб маскування. Диверсант-інвалід. Грандіозно! Такого ще ніколи не було. Я дуже прошу вас. Такий випадок слід записати на скрижалях історії.
Вайсові пощастило переконати Лансдорфа, щоб той заборонив небезпечний експеримент. Він сказав, що в результаті буде втрачено цінного, вже перевіреного агента. Людина, ставши інвалідом, рано чи пізно усвідомить свою неповноцінність і, втративши спокій, сподіваючись на жалість оточуючих, зрештою прийде з повинною.
Але Вайс запізнився. Коли він прийшов у госпіталь з наказом Лансдорфа, біля Гвіздкового ліжка він застав Дітріха. Капітан був надзвичайно задоволений мужністю, з якою Гвіздок витерпів операцію, і його бадьорим станом після неї. По-дружньому поплескавши свого підопічного по плечу, він пішов розшукувати хірурга, щоб подякувати його за вдалу операцію.
Залишившися з Гвіздком наодинці, Йоганн запитав зажурено:
— Нащо ж ти дозволив отак себе покалічити, Тихоне Лукичу? — І взяв його важку стомлену руку в свої долоні.
— Так не весь же окіст, — сказав Тихон Лукич, — лише трохи нижче коліна. Акуратно, під протез. — Додав засмучено — А серед німців теж є нічого люди. Двох лікарів гестапівці забрали за те, що відмовились мене різати. Ледве третього знайшли, поступливішого. — Усміхнувся. — А Дітріх, він теж поступливий. Я йому раджу: ви мене перекиньте ще до цілковитого заживлення. Із свіжою раною я в якусь лікарню забреду, полежу з тиждень, а потім поїду з довідкою. Документ. Не те що німецькі липові. Ну, він схвалив. Сказав, що в мене голова добре працює, вмію мізкувати. А так що ж, Дітріх свого слова дотримує. Відвідує. Раціон офіцерський наказав давати. Пиво, вино, сигарети. В окрему кімнату поклав. Обіцяв медаль виклопотати. Що ж, вважаю — заробив. Носитиму вдома. Свастику навиворіт, а на лицьовій видряпаю: «Від вдячних покійних фріців незабутньому Тихонові Лукичу». Смішно?
Вайс дивився на Тихона Лукича. У того від болю мимоволі сіпалася щока. Скроні запали. Але загальний вираз обличчя умиротворений, пройнятий спокійною гідністю, і очі блищать живою надією і навіть заповзяттям.
А Тихон Лукич казав Йоганнові:
— Ти тут нам хто? Радянська влада. Коли я зрозумів що ти за людина, — воскрес. Хлопці, тепер наші співробітники, мене теж Радянською владою величають. — Сказав жалісливо: — У мене один засипався: під час практичних занять з підривної справи заряд украв. Взяли його в конторі Дітріха в роботу: на викручених руках до шафи підвісили. Потім повезли. Викликає мене Дітріх. Каже: «Ось, домоглися визнання». Я похолов. Перекладач читає: «Викрав снаряд з метою підірвати вночі на ліжкові старшину групи, по кличці Гвіздок за його зраду Вітчизні». Яка людина! Йому смерть в очі заглядає, а він думає, як мій авторитет у німців більше зміцнити. І зміцнив. А самого його повісили. Ви ж його, будь ласка, в шифровці відзначте! Герой!
— Нога як?
— А що нога! Людина — не тварина. Це тварині без ноги погано. А в людини головний предмет — совість. — Сказав зажурено: — Ось про що я все думаю. Бачиш, частину ноги відрізали, а я її все відчуваю, і навіть п'ятка болить. А її нема. Але є люди, у котрих пам'ять про Вітчизну одбило. А Вітчизна, вона ж однаково, що ти сам: де б ти не був, вона є і болить, Коли її навіть немає. Хто ж вони, ці виродки? Ненависники, слабодухі чи просто гади? — Помовчав. Поскаржився: На німців у мене нервів вистачає: у очі дивитись. А на цих терпіння немає. Згадую, як тоді гранатою у хвіст літака бабахнув. Особисто велике задоволення одержав. — Повідомив довірливо: — Собі в компанію я цілий гадючник зібрав.
— Тільки ти гляди не гарячкуй.
— Все буде акуратно. Я розумію.
І ні разу, навіть натяком, Тихон Лукич не поскаржився на те, що став жертвою жорстокого замислу. Він навіть радів таємно, що перехитрив Дітріха, ніби піймав його в його ж пастку. Розповів Вайсові:
— Кажу цій сволоті: «З моєю ногою ви здорово придумали. Вам, може, тепер залізний хрест дадуть. То ви масове виробництво диверсантів-інвалідів організували б». І рекомендую йому для цієї справи найбільшу підлоту. Він клички записав. Пообіцяв продовжити досвід, коли зі мною буде все гаразд. Знатимуть гади, як Батьківщиною торгувати.