Один в океані, стр. 35

«АРАКАКА». ПРИБУТТЯ

Чудо сталося знову в середу! Того ранку я насилу підвівся. Звичайно я прокидався і вставав із сходом сонця, але останнім часом не поспішав поглянути на обрій, бо знав, що й цього разу він порожній. Тому я спокійно лежав і чекав лише, поки сонце підніметься вище і почне припікати. О десятій годині ранку я встав, кинув погляд на горизонт і раптом аж підскочив, наче мене вдарило електричним струмом.

— Корабель! — закричав я.

І справді, праворуч, милі за дві з половиною від «Єретика», йшов корабель. Це було велике торгове судно водотоннажністю 7000 тонн. Воно рухалося повільно. Мене, мабуть, ніхто не помітив. Я кинувся до геліографа, щоб спрямувати промінь сонця на корабель. Через деякий час, що здався мені вічністю, мене помітили, і корабель, змінивши курс, рушив у мій бік.

Настрій мій одразу ж поліпшився. Я чомусь вирішив, що це торгове судно йде в один із портів Антільських островів: отже, земля недалеко. Швидко піднімаю прив'язаний до весла свій маленький триколірний прапорець. Яку ж гордість відчув я, коли побачив, що й на кораблі тричі підняли й приспустили прапор «Юніон Джек» — так вітають тільки військові кораблі у відкритому морі. Я відповідаю теж, вимахуючи своїм прапорцем. Судно наближається до «Єретика», капітан бере рупор і питає англійською мовою:

— Потрібна допомога?

Я відповідаю:

— Скажіть, будь ласка, точний час і точну довготу.

— 49° 50.

Різниця в порівнянні з моїми обчисленнями становить 10° або 600 миль.

Ці слова приголомшують мене. У відчаї я хапаю весла, щоб підпливти до корабля, весь час повторюючи: «Тим гірше! Я виніс п'ятдесят три дні. Досить з мене!»

Капітан питає:

— Хочете піднятися на борт?

Я подумав: «Тим гірше, нехай беруть на борт, усе одно експеримент закінчено. Зрештою, п'ятдесят три дні — чудовий доказ».

Піднімаюся на палубу «Аракаки» — великого вантажно-пасажирського судна, що йде з Ліверпуля. Мене зустрічає огрядний, жвавий чоловік років п'ятдесяти. Це капітан Картер із Ліверпуля. Він одразу ж пропонує мені:

— Ми вас доставимо разом з човном у Британську Гвіану, в Джорджтаун.

Спочатку я погоджуюся, але потім одразу спливає в пам'яті випадок з «Сіді Феррук». Я вже бачу своїх друзів, булонських моряків, які обов'язково скажуть:

— Все це добре, однак ти не переплив Атлантичного океану.

Тоді п'ятдесят три дні важкого і небезпечного випробування втратять будь-яке значення. Хоч моя теорія практично доведена, але для простих людей, особливо ж для моряків, сам факт, що я дістався до берега не на човні, означатиме невдачу. Щоб мій експеримент допоміг урятувати життя багатьом потерпілим, треба було обов'язково його закінчити. А тому я одразу ж взяв себе в руки і попросив капітана дати деякий час на обміркування. Він запропонував мені поки що помитися під душем, і я з задоволенням погодився. Миючися в душовій, я мимоволі почув розмову двох офіцерів:

— Ці французи завжди знайдуть вихід!

Я одразу ж вирішив продовжувати плавання. В думці прикидаю: при такій же швидкості «Єретика» мені потрібно ще двадцять днів. Сьогодні 10 грудня — значить, десь 3 січня я пристану до берега. Щоб визначити свої координати в цих місцях, мені потрібна книжка «Морські ефемеріди» на 1953 рік.

Капітан приходить до мене в душову і питає:

— Я гадаю, ви не відмовитесь од сніданку?

Спочатку я рішуче відмовляюсь, але він наполягає:

— Ви не повинні відмовлятися од гарячого сніданку!

Перший сніданок за п'ятдесят три дні плавання. Я запам'ятав його добре: яйце, малесенький шматочок яловичої печінки, ложка капусти і два чи три банани…

Нарешті я дістав змогу надіслати телеграму дружині! Капітан провів мене в штурманську рубку і показав на карті моє точне місцеперебування та схилення, яке я повинен буду врахувати, коли наближатимуся до землі. Він дав мені морський альманах на 1953 рік і подарував нову батарею для приймача.

І ось, похитуючись, хоч я весь час намагаюсь твердо ступати, прямую до борту, звідки вже звішується трап у човен. Капітан Картер схвильований. Весь екіпаж підбадьорює мене і призначає побачення на березі. Коли я вже спускаюся по трапу, капітан каже мені:

— Я дуже хочу щось зробити для вас. Скажіть, що може принести вам задоволення, радість? Можливо, у вас є якісь побажання?

Я пригадав: з самого початку подорожі я зовсім не чув по радіо Баха, — і відповів, що дуже хотів би послухати в різдвяну ніч «Шостий Бранденбурзький концерт».

— Якщо треба буде, я переверну весь світ, але даю слово — в різдвяну ніч ви почуєте цей концерт.

Відчеплено буксирний канат. «Аракака» чекає, поки «Єретик» відпливе якнайдалі од її страшного гвинта, що може втягнути човен у вир.

За цей час здійнявся слабенький вітер, і я поспішив скористатися ним. Піднімаю вітрило і рушаю на захід.

Усе це тривало близько півтори години. «Аракака» знову запускає двигуни і під оглушливий рев сирени, тричі привітавши мене прапором, повільно віддаляється.

Люба «Аракако», я добре знаю, як жалкуватиму потім, що не скористався цією можливістю, певно, останньою. Але для закінчення мого експерименту вкрай необхідно пливти далі, вперед до мети. Правду кажучи, я пізніше пишався своєю наполегливістю.

Знову повертаюся до свого суднового журналу.

«Середа, 10 грудня. Я тільки-но був на кораблі, трохи поїв і продовжую своє плавання. На жаль, я перебуваю лише на 50° і попереду ще 600 миль. З такою швидкістю доведеться пливти п'ятнадцять-двадцять днів. Нічого, сміливіше! Настрій у мене бадьорий, але «спеціалістам» я все одно нічого не прощу!

Тепер я можу правильно визначити свою довготу. Не розумію, як я міг помилитися і помітити час відплиття 12-ю годиною 15 хвилинами, коли було точно 13 годин.

Жінетта знає, що я живий, подорож триває.

Це був вантажно-пасажирський корабель «Аракака» під командуванням капітана Картера, що йшов з Ліверпуля в Гвіану. Мушу сказати: я ледве не лишився на борту».

І справді, побачити корабель у цій частині океану — випадок винятковий. Усе свідчило про те, що я міг би не зустріти нікого аж до самої землі. Коли б так сталося, то незабаром я, мабуть, збожеволів би. Переконаний, що земля десь поблизу, я дедалі частіше вдивлявся б у горизонт, втомлюючи очі й мозок, і з кожним днем все більше занепадав би духом. «Аракака», ти врятувала мене не лише тим, що заспокоїла мою родину, ти врятувала мене морально! Я тепер знаю, де перебуває «Єретик», і можу навіть визначити свою довготу. Річ у тому, що серед морських таблиць капітан Картер показав мені маленьку табличку, названу рівнянням часу. Вона давала щоденну поправку, яку треба було віднімати од часу проходження сонця через меридіан. Отже, досить було знати приблизний час проходження сонця через меридіан, щоб визначити місцеперебування «Єретика» з точністю до 60 миль.

Тепер я мав усі можливості для успішного закінчення подорожі.

Мушу визнати, що в той день, та й у наступні дні, мені зовсім не хотілося риби — ось що наробив сніданок на борту «Аракаки». Пізніше, в Парижі, один з найвизначніших лікарів-дієтологів сказав: «Коли б ми знали, що ви поснідали на кораблі, то не дали б за ваше життя й ламаної копійки».

Зі мною сталося те саме, що відбувається з політичними засланцями і звільненими військовополоненими. Я пережив два режими харчування. До цього сніданку п'ятдесят три дні я харчувався ненормально. А потім просто недоїдав, харчувався недостатньо, бо риба мені остогидла. Зрозуміло, організм поволі звикає до меншої кількості їжі. Але тільки-но йому знову дають нормальне харчування, тільки-но шлунок згадує, що існує це ненормальне харчування, він ніби каже: «Я повернувся до нормальних умов і тепер можу трохи повередувати». Організм у цей час нагадує спортсмена, який зупинився на півдорозі і далі не може бігти. І ось тут шлунок впадає у відчай… За останні 12 днів плавання після зустрічі з «Аракакою» я схуд більше, ніж за попередні 53 дні.