Один в океані, стр. 17

Я умовив мецената поїхати в Танжер, сподіваючись, що Джек переконає його. Розмови з деякими інженерами теж могли б довести йому доцільність продовження досліду. Та його, мабуть, більше цікавило, чи зможуть потерпілі користуватися пульверизатором або пристроєм для опріснення морської води (на батареях) і чи можна привести в дію мотор за допомогою шнура, намотаного навколо човна.

Я ж відпливав у океан, щоб довести зовсім протилежне — що людина може прожити в морі без харчів і спорядження, аж поки не прийде допомога… На початку експедиції нас надихали й запалювали одні й ті ж ідеї, але тепер нам, очевидно, було не по дорозі!

Незважаючи на перешкоди, я все ж одержав на фабриці новенького човна, про якого так мріяв, і повернувся з ним до Танжера.

АТЛАНТИЧНИЙ ОКЕАН

ВІДПЛИТТЯ З ТАНЖЕРА

Останніми днями Джека просто не впізнати. Його запал поступово згасає. Щоразу він знаходить різні причини, щоб відкласти відплиття: то вітер заважає, то приплив, то пора року несприятлива. Він мореплавець, і я погоджуюся з усім. Та одного разу шофер таксі повідомив мене, що Джек вирішив зробити все, аби перешкодити мені відплисти. Про це вже знали всі в Танжері, крім мене. Він думає, що сам я ніколи не вирушу. Якийсь час я був знічений і вирішив кинути все до біса. Але що скажуть тоді? «От бачите, це нездійсненна річ, а вся теорія хибна і нежиттєва». Ні! Я певен, що не помиляюся і доведу свою правоту, а для цього продовжу подорож.

Нарешті, після умовлянь, Джек знехотя почав збиратися. Спочатку він запропонував пливти знов у Середземне море. Я вперто стояв на своєму. Американський військовий аташе з картами в руках доводив нам, що допливти в цей час до Касабланки, а тим більше до Канарських островів — просто неможливо. А я знаю, що можливо. Недарма ж я протягом року вивчав течії в Океанографічному музеї Монако. Пора року сприятлива, вирушати не пізно. Навпаки, я певен, що через місяць наші шанси на успішне завершення експедиції збільшаться.

Посилаючись то на припливи, то на вітри, то на відсутність морехідних карт, Джек зволікає. В понеділок, 11 серпня, він нарешті неохоче зважується. Та я бачу: він не відмовився од свого наміру. Сумнів охоплює мене: досить йому крутнути стерно, коли я спатиму, і я прокинуся в Середземному морі. А стежити весь час за ним — не дуже приваблива перспектива.

Нарешті подув східний вітер. Тепер він, мабуть, не вщухатиме днів три. Це чудова нагода вийти з Гібралтарської протоки, цієї ріки, що впадає в Середземне море. Іспанський мотобот буксирує нас якнайдалі від берега. В мене не було ніякого сумніву в тому, що ми пливемо до Атлантичного океану, і тому я страшенно здивувався, коли Джек, замість того щоб віддати наказ держати курс на захід, наказує:

— На Малабатський мис!

Це ж на схід, до Середземного моря. Він пояснює це тим, що треба перечекати в затишку, поки не вщухне штормовий вітер. Море й справді сильно хвилюється, але коли ми не скористаємося сприятливим вітром, то не зможемо вийти в «пащу чудовиська». Назва ця добре передає мої почуття. Ми повинні залишити Середземне море і ввійти в щось незрівнянно більше та неосяжніше. Атлантика! Цей океан поглинув континент, який дав йому ім'я [11] , що для нього наш благенький човник!..

Іспанський мотобот усе ще буксирує нас на схід, і згодом ми пристаємо до невеличкого пляжу. Весь вівторок б'ємо байдики. У середу вранці вітер дме, як і раніше: рівно і в одному напрямку. Годині о дев'ятій ранку Джек їде в Танжер трохи погуляти й обіцяє незабаром повернутися. Це ж останній день віє сприятливий вітер, і треба обов'язково відпливти не пізніше ніж о 18-й годині. 18-та година — Джека немає. Я у відчаї. Розумію, що вагатися — значить, поставити під загрозу всю справу.

Тоді я залишаю митному наглядачеві записку для Джека.

Митний наглядач допомагає мені, і я відчалюю, сповнений гніву, честолюбства та віри в перемогу.

САМ В ОКЕАНІ

Насамперед треба було вийти з Гібралтарської протоки в океан, щоб потрапити на Канарську течію. Всього кілька миль відділяло мене од океану, але яка різка межа між цими двома світами! Там зовсім нові поняття про час і простір. Там усе незвичне: день стає тижнем, миля — сотнею миль… Та залишити Середземне море не так легко. Для того щоб опинитися в Атлантичному океані, доводиться, наче тим героям східних казок, пройти через неймовірні випробування.

Лише той, хто бачив під час повені потоки води, що мчать з скаженою швидкістю, знищуючи все на своєму шляху, може уявити собі силу течії, з якою я змушений був боротися. Тільки величезне бажання йти вперед до незнаних і чудесних пригод, нестримний потяг до широких просторів, до Океану, який вперто кликав до себе і разом з тим кидав проти мене всі свої стихії, допомогли мені вислизнути з полону Гібралтарської протоки. На щастя, в цій боротьбі я був не самотній, я мав спільника, хоч і тимчасового, — східний вітер. Повітряна течія проти течії морської — ось сили, які тут виступали.

В першу ніч я не міг заснути. Незначна помилка з мого боку могла дорого обійтися: човен понесло б у Середземне море. Всю ніч дув вітер, і «Єретик» з напнутим вітрилом летів проти течії.

Вдень течія стала ще швидшою, а вітер трохи стих. Я намагаюсь пливти впоперек потоку. Тепер я просуваюсь на південь, але бачу, що земля дедалі ближче. Немає сил. А все ж я «або пройду, або помру». Адже я знаю, що пройти можна.

Мис Еспартель збільшується на очах з кожною хвилиною. Який жах! Кинувши погляд на компас, я помічаю, що цей мис лежить на південному заході від мене. Так і є, мене віднесло назад у протоку! Гібралтарська течія продовжує гратися моїм човником, який бореться з виром і хвилями.

Колись у дитинстві я захоплювався греблею на каное і пригадав, що проти течії найлегше пливти біля самого берега. Спробую, гірше не буде. Еспартель усе наближається. Але дивно! Мені здається, що велика біла вілла, проти якої я тільки-но був, залишилася позаду. Минає кілька хвилин напруженого чекання. Ну, звичайно! Онде він, мис Еспартель! Я вже минув його. Це був пам'ятний для мене час. Ще сяяло надвечірнє сонце, коли я вийшов в Атлантичний океан. Зворотна течія підхопила мій човник, наче дружні хвилі у ворожій річці, і понесла його назустріч великому й небезпечному випробуванню.

Після такого напруження, опинившись в океані, я вперше відчув самотність, і мене огорнув сум. Самотність — мій давній ворог! — оволоділа мною не відразу. Вона очікувала, поки я плив поблизу берегів і, зайнятий всілякими питаннями, не міг зосередитись. Та варто було мені опинитися серед неосяжних просторів води і неба, як самотність переможно піднялася до мене на борт. Самотність! Це була нерозв'язна проблема.

Але насамперед, куди пливти — до Касабланки чи до Канарських островів? Зрозуміла річ, я скоріше б зупинився в Касабланці. Та я ще не знаю, як поставилися до мого від'їзду.

Чи не вважають мене за небезпечного божевільного і чи не відберуть у мене спорядження на першій же зупинці? Може, краще взагалі ніде не зупинятися? Ні, все-таки зупинитися треба, адже рідні страшенно хвилюються, знаючи, що я зараз зовсім самотній. І тоді в голові у мене промайнула підступна думка: кінець кінцем, якщо мене й зупинять, то це буде не моя провина. Може, це й краще? Я не насмілився ствердно відповісти собі, але відчував, що страх поступово заповзає в мою душу.