Гоцик, стр. 20
– Зручніше, – погодився тарган, ніби тільки те й робив, що швендяв від Генуї до Сан-Ремо, приміром. Чи до Вентимільї.
Ілія не відповів. Утупився у мапу. Все вираховував кращий шлях. Розірвав навпіл плакат «Aвтостоп», на звороті одного шматка написав великими літерами «ВЕРОНА».
Надвечір вийшов на трасу, підняв плакатик, і перша ж фура з фургоном, що мчала порожньою трасою, зупинилася. То була старенька «вольво» поважного віку.
Неголений сивий водій у розтягнутому червоному светрі не відчинив праві дверцята. Лише прочинив вікно, глянув на Ілію із підозрою.
– Куди тобі? – запитав ламаною англійською.
– До Верони, – Ілія помахав плакатиком, – «Верона»! Ромео, Джульєтта… Шекспір… Пам’ятаєте? «Стара людина – ніби справжній мрець: Бліда, тяжка й незрушна, як свинець»…
Водій почухав потилицю, роззирнувся – пуста дорога відпочивала від транспортного гуркоту.
– Сто євро!
Ілія почервонів: немає у людей совісті!
– Маю тільки п’ятдесят, – збрехав.
– Давай!
Водій розчахнув двері, простягнув руку. Ілія поклав у важку долоню з покрученими пальцями купюру. Ухопився за край дверцят, аби зручніше в кабіну залазити. Водій повернувся до нього всім корпусом…
– «Мрець», «свинець»… Козлина! – щосили буцнув важким черевиком хлопцю у груди.
Ілію відкинуло на узбіччя.
– Пане… – тільки і встиг верескнути.
«Вольво» обдала його випускним газом, зрушила з місця: прощавай…
– Псякрев! Підлий покидьок! – Ілія сидів на узбіччі, без передиху лупив кулачком по молодій травиці. – Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!
З цією мантрою за півгодини скрутився під оливковим деревом край дороги. Не заснув. Навколо обличчя кружляли незнайомі нахабні комахи, під куртку пробиралася нічна прохолода, випробовувала нирки. Від копченого прошуто підшлункова здригнулася спазмами. Шлях до омріяного безсмертя загрожував передчасною загибеллю щохвилини. Серце бідкалося: ой, не дійти…
Ілія ляснув себе по щоці – комахи не перелякалися. Із ще більшим завзяттям билися об Іліїне лице.
– І я так… І я… – затявся. – Не зупините! – погрожував у темряву. – За тиждень Грасса дістануся!
Сів під оливковим деревом, переклав шкатулку з рюкзака у штани. Щільніше затягнув пасок, аби не вивалилася крізь штанину. Зціпив щелепи і побрьохав на захід, бо щойно у голові Ілії вилупився новий план: удень відсипатися, вночі йти.
На сході починався новий день. Четверте березня…
Алхімік
– Ну, от ми і прийшли…
Ілії здалося – то не тарган прокинувся, прошепотів у вусі, – вітерець. Застиг посеред вузенької, брукованої вулички французького містечка Ле-Бо-де-Прованс: стікала зі скелі в долину, вилася примхливо. Затамував подих: сонце. Теплий вітер. Лаванда. Розмарин.
– Що?…
– Ми прийшли, – розбірливо повторив тарган.
Ілія розгублено роззирнувся: вуличка вела до невеличкої площі, де під великими смугастими парасолями привітні спокійні люди пили каву і цитрусовий фреш.
– Тут?
З вікон другого поверху звисали випрані сорочки, біля важких дерев’яних дверей з кутими ручками розляглися пузаті діжі з яскравими квітами. Уздовж кам’яного муру на полотнах – соняшники, Альпи, зелені долини і море… До біса моря!
– Тут?
Ілія не повірив. Матір Божа! Майже місяць збивав ноги до кривавих мозолів, тремтів од страху від випадкових зацікавлених поглядів, не їв нормально, спав у дешевих мотелях, де зазвичай не ставлять зайвих запитань, про ванну забув, мився у потічках, заріс по брови, та не те найгірше. Альпи! Кляті Альпи ставали на шляху – Юлійські, Приморські, ось ці французькі у Провансі – Малі… Здавалося, уся планета – суцільні підлі хижі непривітні Альпи! Ілія зненавидів… Альпи!
Проковтнув хвилювання. Опустився на велику кам’яну брилу при стіні вузенької вулички. Торкнувся неголеної щоки. «Борода цап’яча…» – промайнуло.
Насупився підозріло. Пахло квітами і кавою. Ніяк не таємницями і магією.
– Тут живе алхімік? – повторив недовірливо. – Не може того бути.
– Чому? – запитав Горе.
– Тут же – люди! Повно людей! Хтось би та й знав… – недовіра трансформувалася у роздратування. – Ти… брешеш!
– Годі! Не змушуй мене весь час виправдовуватися! Перепочинь і підемо.
– Куди?
– До алхіміка!
– Зараз же хочу!
– Ні. Зараз не вийде.
– Чому?
– Тільки після заходу сонця, – відповів Горе. – Відпочивай. Святкуй. Вітаю, до речі.
– Зарано. Спочатку з алхіміком поспілкуюся. А потім привітаєш, якщо… не збрехав!
Горе розсміявся тихо і сумно.
– Вітаю з днем народження!
– Сьогодні перше квітня? – Ілія завмер. Усміхнувся тоскно. Довго йшов… Що ж. Непоганий дарунок отримає, якщо…
– Мені двадцять п’ять… – мовив спустошено. – І у мене ще ніколи не було…
– Кохання?
– І… жінки.
Горе зашарудів у вусі.
– Знаєш… Не варто сумувати у такий день. Давай піднімемося. До замку.
Ілія глянув на скелю – виростала відразу за кам’яними стінами містечка, на вершині – руїни старовинного замку Ле Бо.
– Навіщо? Мені остогидло по горах лазити.
– У тому замку колись був «двір кохання». З усього Провансу збиралися трубадури, щоб позмагатися у піснях про любов.
– Начхати! Тепер там тільки тлін.
– І звідти краще видно дім…
– Алхіміка? – Ілія підвівся. Поправив рюкзак на плечах. – З цього і починав би.
Вузенька вуличка тепер не лилася в долину, круто підіймалася вгору. Ілію оминали метушливі групки туристів, завмирали біля сувенірних крамничок, знову доганяли його. Хлопець вдивлявся у залишки міцних замкових стін. Хвилювання щезло. Сумніви, мордування і безпорадна спустошеність залишились у днях минулих. Наче все, до чого прагнув і що мало статися, уже сталося, і тепер варто було лише відпочивати, насолоджуватись…
«Чому так?» – дивувався. Учепився поглядом за круглу дупку стрункої туристки у драних джинсах, йшов за дупкою… Чому так? Разом з туристами доплентався до замкових руїн, мацав долонями мури.
Туристи заґелґотіли, заспішили замковою вулицею до кам’яного вікна. Услід за ними Ілія підійшов ближче.
– Post Tenebras Lux, – прочитав незрозуміле.
– За темрявою – світло, – переклав Горе.
Ілія всміхнувся втомлено.
– Нічого не буде… Я знаю. Нічого! Алхіміків немає. А я… Я повірив таргану, тому що за все життя ніхто й ніколи не розмовляв зі мною… по-людськи. Крім мами! Але то інше! Не чув моїх мрій. Я не шкодую. Що пішов… Певно, ти дуже мудрий, Горе. Ти знав, що мені коштувало вийти… з дому.
– Читати чужі історії – легко, – відповів Горе. – Та цікавіше виживати у своїх.
Ілія закивав: маєш рацію. Вдихнув на повні груди.
– А додому однаково повертатися не хочеться, – сказав.
Роззирнувся: під ногами – долина. Оливкові дерева впереміж із кипарисами.
– Добре. Я не гніваюсь. Не вижену тебе з вуха і не відкидатиму твої поради. Але скажи, навіщо ти збрехав про алхіміка?
– Гайочок зі старих оливкових дерев у долині бачиш? – замість відповіді запитав Горе.
Ілія вдивився, мотнув башкою: так.
– Я все думаю, чому алхіміку так подобається саме тут?… – прошепотів Горе. – Може тому, що оливкові дерева у тому гаю старші за оливи у Гетсиманському саду?…
Ілія напружився. Підійшов до краю скелі, в’ївся очима у верхівки старих розлогих олив. Байдужий філософський спокій розчинився у сяйві безсмертя і золота.
– Піду туди! – видихнув нервово. – У долині заходу сонця почекаю. Біля дерев…
Сонце зникло за горами, та все не згасало: пробивалося рожевими променями до небес, відкидало м’які відблиски на долину, вкриту виноградниками. Край долини за розкішним, як саме життя, оливковим гаєм біля скелі причаїлися три міцних кам’яних будинки з жовтими черепичними дахами. Навколо будинків – високі кипариси. Оточували надійною завісою, здалеку дивитися – й не здогадаєшся, що за кипарисами людське житло.
Ілія сидів під оливою, очей від жовтих дахів не відводив. Віри не йняв: хіба може алхімік жити поряд зі звичайними людьми? Та питаннями таргана не мордував. Скоро… Надто скоро всі відповіді сам отримає. От тільки сонце сховається…