Макар, стр. 59
– Вовчик тепер крутий журналюга. Ну, сам так принаймні каже, – розповідала Зіна. – Костя квасить, зараза. Такий стрес переніс…
– Ми всі…
– Е ні, командире. Костя… Він за Гераклом ходив. Ми як додому повернулися, так Геракл і зліг. А жінка в нього – молода така швендя. Ну, і втекла. Костя прийшов Геракла провідати – двері відчинені, Геракл плаче… Костя в нього й лишився. Ходив за Гераклом, як за рідною дитиною. Не пив. От хрест, не пив, бо я щодня їм борщі носила і на власні очі бачила… А раз Костя за цигарками побіг… Повертається… А Геракл висить… Отаке діло…
– Багно… Життя – багно.
– У тому-то й річ! Висить, а на грудях записка теліпається: «Життя прекрасне». Ну, Костя й з копит… Не просихає…
Макар опустив голову, завмер. Зіна зітхнула, обійняла хлопця.
– Тобі є де жити?
– Ні…
– Залишайся в мене. Місця вистачить.
– Ні…
Двадцять сьомого квітня дві тисячі десятого року рівно опівдні перукарка Ліда, що їй від бабусі у спадок залишилася мала хавірка на Костянтинівській, сиділа у плетеному кріслі на веранді, пояснювала молодому білявому хлопцю, що стояв перед нею – худий, похмурий, правиця на перев’язу:
– Ти не дивися, що квартира мала. А на веранду вийдеш – космос. Сама би жила, та дуже гроші потрібні. Та й небагато прошу. За все – три тисячі гривень.
– Підходить, – прошепотів Макар.
Ліда примружила око, зиркнула на хлопця підозріливо.
– Так ти мені одного мого квартиранта колишнього нагадуєш. Макаров такий собі. Сашко був. Це не ти, бува?
– Ні… Макарових отут… ціла країна…
Ліда не стала сперечатися. Вона квартиранту не батюшка, щоб він сповідався. Гроші ухопила – за місяць навідається.
Макар усівся на дерев’яну підлогу веранди. Незграбно дістав з кишені «Прилуки»…
– Усе спочатку? – вимовив тихо.
Епілог
Марта загубила сліди механіка в квітні, коли він утік із лікарні. Обережно поцікавилась у Баклана – мовляв, колишній помічник Сердюка ніде не засвітився? Та Баклан тільки відмахнувся: не до того. Зміна влади похитнула залізобетонні позиції генерала, він почав подумувати про береги Мертвого моря і навіть узявся шукати в собі єврейське коріння по маминій лінії.
– До Ізраїлю поїдемо, лялечко, – оголосив на початку літа. – Тут спекотно.
Припекло, певно, миттєво, бо вже за день валізи подіставав.
– Не поїду, – сказала Марта і, як не вмовляв Баклан, тільки головою хитала: ні, ні…
– Ну й дурна, що лишилася! – поставив діагноз Рома Шиллєр, коли в офісі Сердюка Марта розповіла про терміновий від’їзд законного чоловіка. – Тут нині такі мутки починаються – рятуйсь! І Сердюк уже… далеко не константа. Нові хвилі… Я онде Макарова нашого на Андріївському відшукав. От для нього цікаві часи починаються, а тобі, Марто…
– Ти бачив Сашка? – обережно запитала Марта.
Рома кивнув.
– Кумекає, каліка! Усе красиво… з точки зору іміджу. Не підкопаєшся. – Задумався. – Час базу міняти, Марто. Якщо ми з тобою вже отут застрягли. Я працюю в цьому напрямку. І тобі раджу.
Замість звичного «безумовно» Марта всміхнулася сумно, захитала головою:
– Яке ж кляте життя! Яке ж кляте…
– У монастир зібралася? – спитав Рома.
– У монастир? – Марта зачудовано глянула на Шиллєра. – Ти дуже розумний, Ромо. Дуже… Колись же треба і каятися. Правда?
– Бог з тобою, Марто! – відхрестився Шиллєр.
У середині спекотного літа дві тисячі десятого про появу Макара на Андріївському знав Новаковський. Виматюкав білявого подумки: світлини кривавої події, розміщені в Інтернеті, і досі змушували Ярослава Михайловича виправдуватися, бо одна з них зафіксувала біля фабрики і його постать… Налетіла преса: усім чогось здалося, що саме Новаковський міг бути отим рейдером, який відтяпав Макарову фабрику. А Новаковському – начхати на ту фабрику. Нані би… розрадити. Як білявий вижив після своєї забавки, пожвавішала, завелася, очі горіли, як у тій лихоманці. І коли мовчав у лікарні, як та колода, не здавалася. Усе дивилася на нього, стукала в його серце. А коли білявий з лікарні втік, геть змарніла. Та спокійною стала. Надто спокійною. Аж дивитися на неї страшно.
– Він на Андріївському, – сам вирішив повідомити доньку. Кивнула…
– Так. Від Андріївського до космосу – рукою докинути, – відповіла незрозуміле.
З першого ж дня після переїзду на Костянтинівську Макар уважно прислухався до себе. Жити не хотілося, помирати – теж. Усе так же сильно хотілося зрозуміти: як то – жити, коли жити не хочеться. Він сподівався – повернення до їхнього з Любою й Гоциком космосу наситить душу новими відчуттями, та жити однаково не хотілося. І помирати.
Не виходив із прихистку кілька тижнів – тільки по цигарки та їжу. Курив, дивився у потріскану стелю, міркував уголос:
– Як жити?
Не знав. І з усього скопища колишніх мрій, чітких планів і нахабних зазіхань віднайшов лише одну слушну думку. Бруківку на Андріївському мав полагодити. Любі ж заприсягнувся…
На початку літа – худий, як та примара, із прив’язаною до тулуба правицею – почвалав на узвіз. Сидів на камені біля пам’ятника Булгакову, дивився на художників, що вони і тут розфарбовували реальність примарними фантазіями, відчував себе логічною частиною цього окремого світу, де самореалізація не вимагала чужої крові і не гнала геть отих, що вони приходили пізніше… Усюди би так…
Відтоді щодня навідувався.
– А ти ще не малюєш, Макаров? – почув раз над вухом на-смішливий голос.
Підвів очі – на нього уїдливо дивився Сердюків іміджмейкер Рома Шиллєр.
– Що треба? – спитав недобро.
Рома всміхнувся:
– Круто! Наш епатажний хлопчик-скандал! Наш мануфактурщик… Зірка Інтернету… На узвозі! А ти тямиш! Творча богема, вільна воля… Ефективний відхід. Поважаю. Стовідсотковий іміджевий хід. Після такого не соромно повертатися… Навпаки!
Рома роззирнувся, приклав палець до вуст.
– Макаров! Тс-с… Хочеш грошей? Багато…
– За що? – байдуже запитав Макар.
– За себе, чувак! Ти ж тепер – крутий мен! Новонароджена легенда політичних кулуарів. Вчинок! Людина ледь без руки не лишилася, захищаючи власне майно від рейдерів. Красиво зробив! Заручники, постріли, ультиматуми, кров… І час гарно дібрав. Добре, що вижив. З оцим можна працювати. І є люди… Повір, дуже впливові серйозні люди, які шукають нові обличчя. Скоро нові вибори… Час казки складати. А про кого? Наші дядьки як не піонерів трахають, так п’яними по чужих аеропортах гасають. І усі, блін, у Кончу пруться… Хоч би один мудак усвідомив: Конча – серпентарій учорашніх і колишніх! Географічна ознака минулого. Тупі! А ти… Ти ж у нас геть не дурник, правда?
Макар мовчав. Рома закивав, мовляв, правильно мовчиш. Є на чим подумати.
– Пропозиція конкретна і прозора, – манив. – Важить півтора лимона… Погоджуйся, Макаров, не пошкодуєш. Це я тобі кажу, Рома Шиллєр. А Рома Шиллєр знає геть усе!
– Хто мою фабрику зажував – не знаєш.
– Знаю, – розсміявся Шиллєр.
Були б у Макара дві руки при силі… Ухопив би Рому – не відкараскався. Та слухалась одна рука. Й то – не тепер. Гарячково підвівся, потягся до Роми.
– Хто?…
– А ти й досі не знаєш? – відверто здивувався Шиллєр. – А я докопався за два дні після твоєї терористичної феєрії! І ти міг би здогадатися…
– Хто?
– Е ні, Макаров. Хвилиночку! І яким би я був стратегом, якби не скористався твоєю жагою помститися? Терпіння, мачо! Думай про півтора лимона! Тепер ти чекатимеш мене! Правда? Зустрінемося за декілька днів! Ти даєш ствердну відповідь на мою пропозицію, я називаю тобі ім’я.
– А без понтів – ніяк?
– Ніяк! Ти ж у нас хлопець гарячий. Ще побіжиш квитатися, зіпсуєш перспективні плани щодо твоєї непересічної персони. Скандал… він не завжди на користь… До зустрічі, Макаров!
Рома Шиллєр махнув Макарові, всміхнувся криво, пішов геть.