Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри, стр. 92

«Я ж робив це й раніше, тож зможу зробити й зараз», — урешті-решт подумав Ерагон і змусив себе розправити плечі й вище підвести голову.

Після цього юнак дістав з-під ліжка торбинку, що її він зробив під час подорожі з Хелгрінда, і став збирати речі. Він поклав до неї різьблену дерев'яну трубку, в якій зберігався пергамент із віршем. Цей вірш Вершник вигадав для Агаеті Блодхрен, а Оромис переписав його своїм красивим вигадливим почерком. Незабаром у торбинці опинилися фляжка зачарованого фаелнірву, подарована Оромисом коробочка з налгаском, книжка «Доміа абр Вірда», а ще його точило. Якусь мить повагавшись, юнак поклав до торбинки й обладунки, думаючи про те, що краще бути щасливим, коли вони йому знадобляться, аніж перейматися тим, що він просто так проніс їх усю дорогу до Фартхен Дура. Книжку й пергамент він узяв через те, що тривалі мандрівки навчили його однієї з головних життєвих мудростей — якщо хочеш зберегти свої найдорожчі речі, ліпше завжди тримай їх при собі. Одягу він узяв небагато: пару рукавичок, які він запхав усередину свого шолома, та ще важкий вовняний плащ, на той випадок, якщо під час нічних зупинок стане холодно. Решту речей юнак заховав у сідельні сумки Сапфіри. «Якщо я й справді член Дургрімст Інгейтум, — подумав він, — гноми напевно дадуть мені якийсь одяг, коли я прибуду до Брег Холда».

Зав'язавши торбу, Вершник прикріпив до неї згори свого лука й хотів був зробити те саме з шаблею, але враз схаменувся, вчасно збагнувши, що варто йому хоч трішки нахилитися, як його вірна зброя випаде з піхов і може загубитися. Тож шаблю він вирішив прикріпити до пакунка збоку, так, щоб її руків'я перебувало між його шиєю і правим плечем, звідки її в разі небезпеки можна було легко вихопити.

Потому Ерагон завдав собі торбу на плечі й перестрибнув через уявну перешкоду, відчувши, як у його тілі й у дванадцятьох діамантах пояса Белотха Мудрого сколихнулась енергія. Тепер залишалося найскладніше — накласти на себе закляття, що ним Вершник користався всього лиш раз за все життя. Він пробубонів слова прадавньої мови, які мали викривити довкола нього промені світла й зробити його невидимим. Як не дивно, закляття подіяло з першого ж разу, оскільки юнак відчув слабкість у колінах і був геть спантеличений, побачивши, що його тіла не стало. Відтепер одне-єдине, що могло його виказати, — сліди, які залишались після кожного кроку. «Нічого собі…» — подумав Вершник і похитав невидимою головою.

Підійшовши до задньої частини намету, він розрізав напнуту тканину мисливським ножем і швиденько прослизнув крізь отвір назовні, де на нього вже чекав Блодхгарм, вилискуючи своєю шерстю, ніби розпещений, угодований кіт. Він схилив голову вбік Ерагона, скрушно прошепотів: «Убивце Тіні», — а потім швидко вимовив півдюжини слів прадавньою мовою, залатавши дірку в стінці намету.

Вершник тільки знизав плечима й подався по дорозі, що вела до виходу з табору. Зачувши, як хтось наближається, він миттю сходив на узбіччя й непорушно застигав, сподіваючись, що ніхто не помітить його тіні або ж слідів на землі чи траві. Юнак намагався ступати якомога м'якше, проте його черевики все одно здіймали невеличкі хмарки куряви, бо ця земля вже давно не знала дощів.

Як би це не було дивно, а закляття мало один суттєвий побічний ефект — Ерагон втрачав відчуття рівноваги, бо не бачив, де саме перебуває його нога або рука, тож весь час наштовхувався на різні предмети, так, ніби випив забагато елю.

Урешті-решт, він таки дістався до виходу з табору, не викликавши ні в кого жодних підозр. Там він сховався в густій тіні барила з дощовою водою й став уважно разглядати утрамбовані насипи та рови, що наїжачились гострими жердинами й захищали від несподіваного нападу східний фланг повстанського табору.

Якби Вершник спробував потрапити до табору, то йому було б надзвичайно важко залишитись непоміченим для вартових, які патрулювали насип. Не допомогло б, напевно, і те, що він був невидимий. Але оскільки рови й насипи було зроблено для того, щоб зупинити нападників, а не для того, щоб повстанці не могли вийти з табору, то його втеча значно полегшувалась.

Ерагон таки дочекався слушної миті, коли два найближчі вартові повернулись до нього спинами, а потім вискочив зі своєї схованки й, відчайдушно вимахуючи руками, чимдуж помчав униз. За якусь мить він подолав майже сотню футів і опинився на дні рову, а потім став так швидко здиратися на його протилежний схил, що часом почувався камінцем, який стрибає по водній гладіні. На верхівці насипу юнак широко розставив ноги, змахнув руками й перелетів оборонну лінію варденів. Важко сказати, скільки тривав цей політ, але юнакове серце встигло стукнути лиш тричі, після чого його невидимі ноги відчули під собою землю.

Приземлившись, юнак присів і затамував подих, оскільки один із вартових зупинився й став пильно поглядати в його бік. Проте вже за мить він продовжив свій обхід, не помітивши нічого підозрілого. Вершник тим часом прошепотів: «Ду делоі лунаеа», — і закляття вмить загладило сліди, що його черевики залишили на насипові.

Не знімаючи із себе закляття невидимості, Ерагон став обережно віддалятися від табору. Він намагався просуватись тільки по траві, щоб не здіймати куряви. Але чим далі він відходив від табору, тим швидшими й швидшими ставали його кроки, аж доки юнак не побіг так прудко, що з ним навряд чи міг би позмагатися найкращий кінь. Десь за годину він легко зістрибнув у глибокий вузький ярок, що його утворили вітер і затяжні дощі. На його дні жебонів невеличкий струмочок, порослий очеретом і рогозою. Ерагон побіг униз за течією, тримаючись якомога далі від м'якої землі, щоб не залишати після себе слідів, аж доки струмочок не став завширшки з маленький ставок, на березі якого юнак побачив величезного ургала з оголеними грудьми.

Вершник хотів був підкрастися до ургала непомітно, проте його видав шелест листя рогози, крізь зарості якої йому довелось пробиратись. Зачувши цей звук, велетенська істота повернула в бік Ерагона свою голову й жадібно втягнула носом повітря. То був Нар Гарцхвог, ватажок ургалів, що приєдналися до варденів.

— А, це ти! — гукнув Ерагон, знову ставши видимим.

— Вітаю тебе, Вогнемече, — загув Гарцхвог і звівся з каменя, виграючи у світлі полудневого сонця своїми м'язами.

— Вітаю, Нар Гарцхвогу, — трохи зніяковівши, відповів Ерагон. — А як же твої солдати? Хто ними командуватиме, поки ти будеш зі мною?

— Мій брат по крові Скгахгрезх. Він не ургал, але в нього довгі роги й товста шия, тож із нього буде некепський ватажок.

— Ясно… Але скажи, чому ти погодився піти зі мною?

Ургал кілька разів кашлянув, щоб прочистити горлянку, а потім мовив:

— Ти — Вогнемеч, тож не маєш померти, бо тоді ургали втратять усі шанси помститися Галбаторіксу, й наша раса на цих землях вимре. Саме тому я й зголосився бігти з тобою. Адже я найкращий серед наших воїнів і переміг два десятки самців.

Ерагон задоволено кивнув у відповідь. З усіх ургалів юнак найдужче довіряв саме Гарцхвогу. Колись, перед битвою на Палаючій рівнині, він перевірив його свідомість і переконався, що, за мірками його раси, Гарцхвог був чесним і надійним воїном. «І доки він не вирішить, що його честь вимагає від нього викликати мене на поєдинок, — подумав Ерагон, — у нас не буде причин для сварок».

— Дуже добре, Нар Гарцхвогу, — мовив він, затягуючи міцніше один із мотузків торби довкола пояса, — то що, біжімо? Біжімо так, як іще ніхто по бігав за всю історію варденів?

— Біжімо, Вогнемече, — широко посміхнувшись, кивнув Гарцхвог.

Тієї ж миті вони повернули на схід і разом рушили до Беорських гір. Ерагон біг легко й швидко, а Гарцхвог пересувався поруч із ним велетенськими стрибками, роблячи один крок, тимчасом як Вершникові доводилось робити два, а то й три. І після кожного такого стрибка земля під його ножищами здригалася. Небеса над ними затягло важкими грозовими хмарами, під якими, видивляючись здобич, кружляли самотні яструби.

ЧЕРЕЗ ПАГОРБИ Й ГОРИ

Ерагон і Нар Гарцхвог бігли решту дня, цілу ніч та ще й цілий наступний день, зупиняючись тільки для того, щоб попити води й трішки перепочити.