Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри, стр. 75
«Ми скоро вже будемо, — заспокоїв її Вершник. — А як там Елва? Вона щось відчуває?»
«Біль. Дуже сильний біль. Твій, варденів і всіх інших. Я хочу приспати її, аж доки це відчуття не зникне, бо навряд чи вона зможе з ним упоратись».
По цих словах зв'язок із Анжелою урвався.
Ніби тесляр, що розкладає й перевіряє свої інструменти, перш ніж узятись до праці, Вершник перевірив охоронні закляття, які він наклав довкола себе, Сапфіри, Насуади, Арії та Рорана. Із ними поки що було все гаразд.
За мить Сапфіра різко загальмувала перед Ерагоновим наметом, залишивши на втоптаній землі глибокі борозни від своїх пазурів. Юнак зіскочив зі спини дракона й прожогом кинувся до намету. Опинившись усередині, він хутко розв'язав пояс, на якому висіла шабля, й жбурнув його на землю. Потому він заліз під ліжко й дістав свої обладунки. Холодні важкі кільця кольчуги ковзнули по його голові й лягли на плечі, брязнувши, ніби жменя монет, що розсипалась на кам'яну долівку. Вдягнувши на голову шкіряну шапку й шолом, Ерагон схопив пояс і знову застібнув його на талії. Насамкінець він узяв під пахву щитки для рук і ніг, мерщій схопив щита, важке Сапфірине сідло й вискочив із намету.
Надворі юнак кинув обладунки на землю й, начепивши сідло Сапфірі на плечі, здерся їй на спину. Він був такий збуджений і так поспішав, що довго не міг впоратися з неслухняними ремінцями.
Сапфіра тим часом наполегливо підганяла юнака: «Хутчіш! Чого ти так довго вовтузишся?»
«Та зараз! — процідив він крізь зуби. — Я й так поспішаю, мов навіжений! Але не все так просто, бо ти збіса велика!»
Сапфіра невдоволено загарчала.
У цю мить табір нагадував якийсь мурашник. Люди й гноми прямували на північ, поспішаючи на заклик бойових барабанів. Сяк-так упоравшись із ремінцями, Ерагон підібрав із землі розкидані обладунки, заліз на Сапфіру й усівся в сідло. Дракон здійнявся в небеса, змахнувши крилами так потужно, що повітря навколо, здавалось, вибухнуло. Тримаючись за Сапфіру самими ногами, Ерагон примудрився доволі спритно вдягнути на гомілки захисні щити. Щитки для рук він притис животом до сідла, а щит повісив на один із шипів свого вірного дракона.
Надійно закріпивши щитки на ногах, юнак просунув стопи у спеціальні шкіряні петлі, що були по обидва боки сідла, й надійно зав'язав вузли. Потому він торкнувся пояса Белотха Мудрого й аж застогнав від розпачу, згадавши, що в тому немає жодної краплинки енергії, адже вся вона пішла на те, щоб вилікувати Сапфіру в Хелгрінді.
«Не хвилюйся, усе буде добре», — заспокоїв його дракон.
Вершник саме закінчував вдягати на руки щитки, коли Сапфіра, піймавши зустрічний потік вітру, загальмувала своїми велетенськими крилами й м'яко спустилась на верхівку одного з укріплень, якими було обнесено табір по периметру. Насуада вже чекала на них. Вона гордо сиділа на своєму величному скакуні, якого звали Гроза Битви. Поруч із нею, також верхи, був Джормандер. Ясна річ, не обійшлося без Арії. Тут-таки були й Нічні Яструби, якими зараз керував Кхагр, один із ургалів, котрого юнак зустрічав на Палаючій рівнині. Тим часом за спиною Сапфіри в бойовому порядку на чолі з Блодхгармом вишикувались ельфи.
З іншого кінця табору, в супроводі свого почту, галопом мчав король Орин. Зупинивши своїх скакунів, він та його підлеглі підійшли до Насуади. Ледь не наступаючи їм на п'яти, прилетів і Нархейм, ватажок гномів, зі своїми трьома вояками. Вони їхали на поні в шкіряній і металевій збруї. Зі сходу примчав Нар Гарцхвог — гуркіт важких кроків ургала випередив його появу на кілька секунд. Насуада подала знак вартовим, які охороняли північний вхід, і ті прочинили перед ним грубі дерев'яні ворота, хоча, в разі чого, ургал напевно б і сам легко з ними впорався, вибивши їх одним ударом.
— Хто це насмілився кинути нам виклик? — проревів Гарцхвог, подолавши насип чотирма велетенськими стрибками й розлякавши коней.
— Поглянь, — показала правою рукою Насуада вбік річки.
Ерагон і собі спробував розгледіти ворогів. На відстані двох миль від них до одного з берегів річки Джиєт причалило п'ять чорних, наче смола, човнів, а з них стали вилазити люди, вбрані у форму армії Галбаторікса. Їхня зброя та обладунки виблискували на сонці, як чиста джерельна вода, й засліплювали очі. Прикрившись долонею, Арія уважно стежила за їхнім повільним, але впевненим рухом.
— Гадаю, цей загін налічує не більше ніж триста солдатів.
— Але чому їх так мало? — здивувався Джормандер.
— Не думаю, що Галбаторікс настільки безумний, аби вірити в те, що зможе перемогти нас такими мізерними силами! — похмуро мовив король Орин, стягуючи із себе шолом, який мав форму корони, й витираючи чоло краєм сорочки. — Ми можемо знищити цей загін, не втративши жодного воїна.
— Може, й так, — сказала Насуада, — а може, й ні.
Гарцхвога неабияк схвилювало почуте, тож він і собі долучився до розмови:
— Король драконів — брехливий зрадник і червоний баран, проте не дурень. Він хитрий, ніби ласка, спрагла до крові.
Воїни тим часом вишикувались у бойовий порядок і неквапом рушили вбік повстанського табору.
Тієї миті до Насуади підбіг хлопчик-посильний і щось зашепотів їй на вухо. Вислухавши його, дівчина задоволено кивнула.
— Нар Гарцхвогу, — гукнула вона до ургала, — твої воїни вже в нашому таборі. Вони зібрались біля східних воріт і готові до бою.
Гарцхвог загарчав, проте не зрушив із місця.
Насуада іще раз глянула на загін, що невпинно наближався.
— Я не бачу жодних причин розпочинати бій на відкритій місцевості, — мовила вона. — Наші лучники можуть знищити їх, щойно вони опиняться на потрібній відстані, а ті, кому пощастить підійти до нас ближче, матимуть подолати траншеї й укріплення. Гадаю, жоден із них не зможе вибратися звідси живим, — закінчила вона, задоволено потираючи руки.
— Коли вони будуть там, — сказав Орин, — я можу виїхати разом зі своїми вершниками й напасти на них із флангу. Ми заскочимо їх зненацька, тож вони не матимуть жодного шансу оговтатись.
— Хід битви може… — хотіла була сказати Насуада, проте її голос заглушив звук мідного рога, яким ворожий загін попередив про своє прибуття. Він був такий гучний, що Арія й решта ельфів позатуляли вуха, а Ерагон аж здригнувся від несподіванки.
«Звідки цей звук?» — спитав Вершник у Сапфіри.
«Мене більше цікавить те, навіщо вони намагалися попередити нас про свій напад, якщо це й справді сурмлять саме вони».
«Можливо, це якась диверсія або ж…»
Проте вже наступної миті Ерагон помітив на іншому березі річки Джиєт якийсь підозрілий рух і тут-таки забув усе, що збирався щойно сказати. Червоний, ніби кривавий рубін і розпечене залізо, сповнений люті й ненависті, над вербами з'явився Торнак. А на його спині, виблискуючи на сонці обладунками й тримаючи високо над головою Зарок, сидів Мертаг.
«Вони прийшли по нас», — мовила Сапфіра, а в Ерагона аж мурашки пішли по тілу, коли він відчув страх свого дракона.
ВОГОНЬ У НЕБІ
Поглядаючи на Торнака й Мертага, що бовваніли високо в небі, Ерагон почув, як Нархейм прошепотів «Барзул» і став проклинати Мертага за вбивство короля гномів Ротгара.
Арія тим часом узагалі потупила очі.
— Насуадо, — мовила вона, — Ваша Величносте, ви маєте зупинити загін, перш ніж він досягне табору. Ви не можете дозволити їм напасти на нас. Якщо це станеться, вони пройдуть по укріпленнях, наче хвиля під час шторму, спустошать усе довкола й опиняться аж під нашими наметами, де в нас не буде змоги успішно маневрувати.
— Спустошать? — усміхнувся Орин. — Ти не довіряєш нашим укріпленням, посланнице? Можливо, люди й гноми не такі спритні, як ельфи, але я певен, що ми запросто впораємося з цими нікчемними негідниками.
Арія спохмурніла.
— Та ні ж бо, укріплення бездоганні, Ваша Величносте. І я в них аніскілечки не сумніваюсь. Проте я майже впевнена, що вони підготували якусь пастку для Ерагона й Сапфіри. Їхня мета, — ельфійка махнула вбік Торнака й Мертага, — захопити нашого Вершника й нашого дракона, забравши їх до Урубейна. Галбаторікс нізащо б не прислав сюди так мало людей, якби не був упевнений у тому, що вони зможуть стримувати варденів достатньо довго для того, щоб Мертаг зміг здолати Ерагона. Швидше за все, він захистив їх закляттям, що допоможе їм упоратись зі своїм завданням. Я уявлення не маю, яке це закляття, але моє серце чує, що ці воїни насправді геть не такі, якими ми їх бачимо. Тож нам конче потрібно спинити їх іще до того, як вони дістануться нашого табору.