Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри, стр. 166
Тремтіння від сильного збудження пробігло по тілу юнака. Сапфіра так само здригнулась. Вершник узявся за руків'я Брізінгра.
«Здається, вони ще не помітили нас, — сказав Ерагон. — Може, усе-таки повідомимо їх про наше прибуття?»
Сапфіра відповіла на те оглушливим ревом, від якого у Вершника перехопило подих, а потім розмалювала небо густою смугою блакитного вогню.
І вардени, що штурмували місто прямо під ним, і оборонці на його стінах завмерли. На якусь мить поле бою огорнула незвична тиша. А потім вардени радісно загукали й почали бити списами та мечами об щити, натомість стогін відчаю почувся з боку тих, хто стояв на стінах.
«От біда! — скрикнув Ерагон. — Краще б ти цього не робила… Я тепер геть нічого не бачу».
«Вибач», — відповіла Сапфіра.
«Перше, що нам треба зробити, — усе ще кліпаючи, сказав Вершник, — так це знайти щойно забитого коня чи ще яку тварину, щоб я міг відновити твою енергію».
«Тобі не варто…»
Сапфіра не стала говорити далі, бо, так само, як Вершник, помітила, що поруч зринула чиясь чужа свідомість. Після секундної паніки Ерагон зрозумів, що то була Тріанна.
«Ерагоне! Сапфіро! — щосили гукала чаклунка. — Як добре, що ви з'явились! Арія та ще один ельф спробували видертися на стіну й потрапили в оточення. Вони не витримають і кількох хвилин, якщо ви їм не допоможете! Мерщій!»
БРІЗІНГР!
Сапфіра, склавши крила й притиснувши їх до тіла, перейшла у стрімке піке. Вона швидко неслась назустріч темним будівлям міста. Ерагон змушений був сховати голову від різких поривів вітру, що обпікали йому обличчя. Світ закружляв довкола них, коли Сапфіра перекинулась на правий бік, щоб лучникам було важче поцілити в неї.
Ноги та руки Вершника немов налилися свинцем, коли Сапфіра нарешті вийшла з піке. Але потім політ вирівнявся, й страшна вага, яка тисла на Ерагона, вмить зникла. Повз них, неначе хижі птахи, зі свистом пролітали стріли. Деякі з них неодмінно влучили б у ціль, та охоронні закляття Ерагона відбивали їх.
Пролітаючи зовсім низько над зовнішніми стінами, Сапфіра знов заревла. Своїми пазурами й хвостом вона збивала чимало людей, і ті з жахливими криками падали зі стін, чия висота сягала вісімдесяти футів.
На дальньому кінці південної стіни височіла квадратна вежа, на якій стояли чотири велетенські арбалети. Вони стріляли дванадцятифутовими дротиками в бік варденів, що скупчились під брамою міста. А всередині зовнішньої стіни Ерагон і Сапфіра помітили добру сотню солдатів, які взяли в кільце пару воїнів. Ті стояли, притиснувшись спиною до основи вежі, й відчайдушно відбивались від граду ударів, що падали на них.
Навіть у сутінках і з чималої відстані Ерагон упізнав одного з тих воїнів — то була Арія.
Сапфіра миттю стрибнула вниз зі стіни й приземлилась якраз посеред нападників, розчавивши кількох із них лапами. Решта солдатів спершу заціпеніла від жаху, а потім почала тікати хто куди. Сапфіра знов заревла. Вона була в розпачі від того, що її дичина розбігалася. Дракон люто вдарив хвостом по землі, розчавивши при тому ще дюжину солдатів. Один із тих, хто вцілів, спробував прошмигнути повз неї. Та де там! Блискавично, немов змія, Сапфіра схопила його щелепами, струснула головою, в одну мить зламавши бідоласі хребет. Така сама доля спіткала й ще чотирьох оборонців. Решта людей таки встигла сховатися між будинками.
Тим часом Ерагон швидко розплутав кріплення на ногах і зіскочив на землю. Вага обладунку змусила Вершника під час стрибка опуститись на одне коліно. Утім уже наступної миті він пружно випрямився.
— Ерагоне! — скрикнула Арія, біжучи до нього. Ельфійка захекалась. Піт струмками стікав по її обличчю. На ній був один лиш порваний жакет та ще легкий шолом, покритий чорною фарбою, яка не відбивала світло. Услід за Арією прямував Блодхгарм.
— Ласкаво просимо, Б'яртскуларе. Ласкаво просимо, Убивце Тіні, — стомлено мовив він. Короткі ікла ельфа зблискували в сяйві смолоскипів, а його жовті очі горіли. Шерсть на спині та шиї Блодхгарма стояла сторчма, що надавало йому вкрай лютого вигляду. І він, і Арія були заляпані кров'ю. Ерагон так і не міг збагнути: їхня це кров чи їхніх ворогів.
— Ви поранені? — спитав він.
Арія заперечно похитала головою, а Блодхгарм сказав:
— Так… кілька подряпин, нічого серйозного.
«А що це ви тут робите самі-самісінькі?» —.
спитала Сапфіра.
— Брама… — відповіла Арія, яка ще й досі не могла перевести подих. — Три дні ми намагались зламати її, але вона не піддається впливу магії, а наш таран ледь подряпав обшивку. Тоді я й переконала Насуаду…
Арія змовкла, щоб перевести подих, і розповідь продовжив уже Блодхгарм:
— Арія переконала Насуаду інсценувати нічний напад, щоб ми могли непомітно прослизнути до Фейнстера й відчинити браму зсередини. Та вони помітили нас… А крім того, ще й не дозволили скористатися магією. Словом, тут була ціла купа солдатів, які, мабуть, здолали б нас…
Поки Блодхгарм говорив, Ерагон поклав руку на груди одного із мертвих вояків і перевів енергію, яка ще залишалась у тілі чоловіка, до свого власного тіла, а звідти до Сапфіри.
— А де тепер чарівники? — спитав Вершник, переходячи до тіла ще одного вояка.
Блодхгарм знизав плечима:
— Здається, вони ледь не збожеволіли від одного твого вигляду, Шуртугале.
«Так і має бути», — відповіла на те Сапфіра.
Ерагон забрав енергію іще в чотирьох солдатів, потім підняв дерев'яного щита.
— Ну що ж, — сказав Вершник, — тоді ходімо відчиняти браму для варденів, чи не так?
— Так, і негайно, — відповіла Арія, а коли вони вже рушили вперед, скоса зиркнула на Ерагона. — У тебе новий меч…
Той кивнув:
— Рунон допомогла мені викувати його.
— І яке ж ім'я у твого меча, Убивце Тіні? — спитав Блодхгарм.
Ерагон уже хотів був відповісти, коли раптом із глибини темного провулка вискочило четверо солдатів. Вони йшли в атаку, виставивши вперед довгі списи. Плавним рухом Ерагон блискавично вийняв Брізінгр із піхов і першим же ударом перерубав древко списа. За якусь мить один воїн упав. Здавалось, Брізінгр мерехтить від дикої насолоди. Арія й собі кинулась уперед — двоє солдатів упали замертво, не встигши зробити бодай одного удару. Тим часом Блодхгарм відскочив убік і вдарив кинджалом останнього з нападників.
— Швидше! — крикнула Арія.
Ельфійка легко й граційно бігла до міської брами. Ерагон і Блодхгарм намагались не відставати, а Сапфіра, гучно грюкаючи кігтями об бруківку вулиці, перевальцем ішла за ними. Тричі на них нападали солдати, лучники обстрілювали їх зі стіни — але марно. Не зупиняючись ні на мить, Ерагон, Арія й Блодхгарм відбивали атаки або ж Сапфіра спопеляла нападників своїм вогняним подихом.
Гуркіт тарана ставав усе гучнішим і гучнішим. Нарешті друзі опинились біля брами міста. Двоє чоловіків і жінка, одягнені в темні плащі, мовчки стояли перед кутими залізом воротами десь футів сорок заввишки й погойдувались із боку в бік із піднятими руками. Це були чарівники. Вони враз замовкли, помітивши Ерагона та його супутників. За мить три темні постаті вже тікали головною вулицею Фейнстера, яка вела до замку, що стояв на іншому кінці міста.
Ерагон не став за ними гнатися. Зараз куди більше важило те, щоб відчинити браму й пустити варденів до міста. Хоч, правду кажучи, Вершника дуже непокоїли й чарівники. Він не мав сумніву, що вони задумали якийсь підступ.
Та й дістатись до брами було не так просто — десь із п'ять десятків вояків у блискучих обладунках, немов по команді, вискочили зі сторожових веж і вишикувались прямо на шляху в Кратна, Арії, Блодхгарма й Сапфіри.
Один із солдатів стукнув руків'ям меча об щит:
— Ви не пройдете, лихі демони! — крикнув він. — Це наша домівка, і ми не дозволимо у ріалам, ельфам та іншим потворам увійти до неї! Геть звідси! У Фейнстері на вас чекає тільки смерть!
Арія зиркнула на сторожові вежі.
— Здається, механізми, які відкривають ворота, сховані он там, — тихо сказала вона Вершникові.