Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри, стр. 160

Тим часом Ерагон із подивом бачив, як його руки перетворювали грубий шмат металу на дуже елегантний інструмент війни. З кожним ударом молота форма леза ставала все чіткішою й чіткішою, так, наче сам той метал хотів стати мечем і прагнув набути вигляду, який задумала Рунон.

Урешті-решт на ковадлі лежало довге чорне лезо, яке, попри те, що й досі було все ще доволі грубим і недовершеним, уже ніби світилося своєю смертоносною силою.

Поки лезо охолоджувалось на повітрі, Рунон дозволила рукам Ерагона трохи перепочити, а потім примусила Вершника віднести його в інший куток майстерні, туди, де вона влаштувала шість різних шліфувальних коліс і де на маленькій лаві лежала ціла купа всіляких напилків, шкребків та абразивних каменів. Там вона затисла лезо між двома дерев'яними блоками й добру годину вирівнювала краї меча стругом та очищувала контури леза напилками. І кожен удар молотка, кожен рух струга, кожен шкребок напилка були такими точними й вивіреними, що здавалося, ніби інструменти самі знали напевне, скільки металу прибрати.

А потім Рунон розвела в горні вогнище й, доки вогонь розгорався, зробила заміс із темної добре гранованої глини, попелу, розтовченої пемзи й кристалізованого соку ялівцю. Вона покрила лезо цією сумішшю. Краї та кінчик — не надто товстим шаром, а спинку — вдвічі товщим: що товщий шар глини, то повільніше охолоджується метал, коли його будуть гартувати, а значить, ця зона меча буде м'якшою.

Глина значно полегшала, коли Ерагон висушив її швидким закляттям. Після цього за вказівкою ельфійки Вершник пішов до горна. Там він поклав меча на шар невеликих жаринок і, надуваючи міхи вільною рукою, поволі протягнув його по ньому. Тільки-но кінчик меча дістався краю вогню, він перевернув його іншим боком і знов протягнув. Так Ерагон продовжував водити лезом туди й сюди, аж доки обидва боки не набули рівного жовтогарячого кольору, а спинка меча не стала яскраво-червоною. Потім одним плавним рухом він підняв розжарений меч, змахнув ним у повітрі й занурив у воду, що стояла біля горна.

Хмара пари, немов той вибух, вирвалася назовні — вода довкола леза шипіла й пузирилась. За якусь хвилину все стихло, і Вершник витягнув із посудини свого нового перлинно-сірого меча. Після цього він ще раз поклав його на невеликий жар, а потім знов остудив, щоб зменшити крихкість країв.

Ерагон гадав, що після того, як вони викували, загартували й зміцнили лезо, Рунон відпустить його тіло. Але це було ще далеко не все, тож ельфійка й далі керувала юнаком. Вона примусила його загасити горно, потім повела назад до лави з напилками, шкребками й абразивним камінням. Там вона посадила Вершника відполіровувати лезо. З її спогадів Ерагон дізнався, що зазвичай на полірування леза ельфійка витрачала тиждень, а то й більше, але пісня, яку вони разом співали, дозволяла завершити цю роботу за якісь чотири години, а до того ще й зробити вузькі жолобки посередині на обох боках леза. Коли метал став гладеньким, він замерехтів, наче який вигадливий візерунок, чия кожна смужка позначала перехід між шарами оксамитової сталі. А вздовж кожного боку меча вигравала хвиляста сріблясто-біла смужка завширшки з палець. Здавалося, що краї леза палають язиками замерзлого вогню.

Коли Рунон стала покривати кінчик леза декоративними смугами, м'язи на правій руці Ерагона так ослабли, що напилок мимохіть випав. Утома Вершника була надто сильна, бо він так зосередився на мечі, що геть забув про все інше.

«Мабуть, досить уже», — сказала тоді Рунон і якось непомітно вийшла зі свідомості Ерагона.

Від несподіванки Вершник похитнувся на лаві й ледь не втратив рівноваги ще до того, як відновив контроль над своїм тілом. Пісня стихла, і тепер надворі панувала тиха-тиха ніч.

— Але ж ми ще не закінчили! — здивувався Вершник.

— Ти мені вже не потрібен, Убивце Тіні, — відповіла ельфійка. — Іди собі й поспи до світанку.

— Але ж…

— Ти надто стомлений і, якщо будеш працювати далі, то, попри всю мою магію, неодмінно зіпсуєш меч. Тепер, коли лезо вже готове, я можу й сама працювати далі, не порушуючи своєї клятви. Іди собі… Ліжко на другому поверсі. А якщо ти голодний, то в коморі є їжа.

Ерагон трохи повагався, але потім кивнув і попрямував убік будинку. Він ледве-ледве волік ноги. Плентаючись повз Сапфіру, юнак провів рукою по її крилу й побажав їй добраніч. Він був надто стомлений, щоб сказати ще щось. Сапфіра скуйовдила йому волосся теплим подихом. «Не турбуйся, — сказала вона. — Я наглядатиму за всім, та й про тебе, малий, не забуду».

На порозі будинку Рунон Ерагон зупинився й глянув у тінистий дворик, туди, де ще й досі стояли Мод та двоє дітей-ельфів. Він підняв руку на знак вітання, і Мод посміхнулась йому у відповідь, оголивши чималі гострі зубки. Холод пройшов по спині Ерагона, коли й діти-ельфи поглянули на нього — їхні великі розкосі очі в сутінках здавалися ще більшими. Утім ельфи не зробили жодного руху, тож Вершник нахилився й увійшов до будинку, бажаючи тільки одного — лягти на м'який матрац.

СПРАВЖНІЙ ВЕРШНИК

— Прокидайся, малий, — сказала Сапфіра. — Сонце вже встало, та й Рунон із нетерпінням на тебе чекає.

Ерагон підхопився, легко скинув із себе ковдру — так само легко, як скинув свої нічні сни. Плечі й руки йому від учорашнього дня досить сильно боліли. Він натягнув черевики, сяк-так упоравшись зі шнурками, підхопив із підлоги свого брудного фартуха й хутенько побіг униз по гладеньких сходах гнутого дому Рунон.

Небо вже світилось від перших променів сонця, хоч тіні все ще огортали дворик. Рунон і Сапфіра були біля кузні, тож Ерагон поспішив до них, на ходу пригладжуючи волосся пальцями.

Рунон стояла, прихилившись до краю лави. Під очима в неї були темні мішки, а зморшки на обличчі стали помітніші, ніж раніше.

Перед нею лежав меч, прикритий якоюсь довгою білою тканиною.

— Здається… я зробила… неможливе, — сказала ельфійка хрипким уривчастим голосом. — Я зробила меч, хоч поклялася ніколи більше їх не робити. Але й це ще не все! Я зробила його менш ніж за день, до того ж, руками, які мені не належали. І меч вийшов — не якесь там сміття… Ні! Це найкращий меч, який я будь-коли робила. Звісно, я б хотіла під час роботи менше послуговуватись магією, але це одна-єдина вада, і вона ніщо порівняно з результатом. Поглянь!

Рунон взяла тканину й відтягла її вбік, відкривши меча.

Ерагонові перехопило подих…

Він гадав, що за ті кілька годин, які були в Рунон, вона зможе хіба що зробити просте руків'я та гарду для меча, ну, може, ще звичайні дерев'яні піхви. Але меч, який Ерагон побачив на лаві, був так само прекрасний, як Зарок, Наеглінг чи Тамерлейн. Ні, він був кращий за будь-який із цих мечів!

Його лезо ховалось у блискучих піхвах такого самого темно-синього кольору, як і луска на спині Сапфіри. Цей колір трохи мерехтів, так, немов цяточки світла вигравали десь глибоко на дні прозорого лісового ставка. Шматок синього яскравого металу, вирізьбленого у формі листочка, вінчав кінчик піхов, а їхній край прикрашав декорований стилізованими лозами заворот. Вигнута гарда також була зроблена із синюватого металу, так само, як і чотири ребра, що тримали великий сапфір на верхівці руків'я. А руків'я в півтори долоні було зроблене з міцного чорного дерева.

Ерагон із благоговінням простягнув руку до меча, але потім завагався й глянув на Рунон.

— Можна? — спитав він.

Вона схилила голову:

— Звісно, можна. Я дарую його тобі, Убивце Тіні.

Лиш після цього Ерагон підняв меча з лави. Піхви й дерево руків'я були прохолодні на доторк. Вершник помилувався деталями на піхвах, гарді та руків'ї, а потім міцно взявся за руків'я меча й витяг його з піхов.

Як і решта меча, лезо було блакитне, хіба лиш трохи світлішого відтінку. Цей колір нагадував луску на горлі Сапфіри, світлішу за колір луски на її спині. І так само, як на Зароку, він був мінливий. Коли Ерагон повертав меча, той починав мерехтіти, змінюючи блакитні й сині тони — геть усі, якими переливалась сама Сапфіра. Крізь плин кольорів були помітні орнаменти всередині яскравого металу та білі смуги вздовж його країв.