Волинь, стр. 43

І враз щось у воду падає. Дівчата притихли, перечекали.

— Це знов той кручений! — каже клопітська Катерина. — Ох, як зловлю його.

— Нехай кидає, — каже друга Катерина. — Василю! — гукає вона. — А ходи!

Але Василь не йде і вона знає, що він не прийде, він більше соромиться за них усіх.

А опісля обидві Катерини з Володьком, свіжі, чисті, охолоджені вертаються додому. Дома оповідають, як вони купалися і як Василь їх налякав. Настя лише говорить:

— А навіщо ви того гниляка тягали з собою? — і показує на Володька.

— Е, ні, мамо! Не кажіть. Володько не гниляк. Володько козак. Він нас оберігав від русалок, від водяників… — і Катерина обнімає Володька, розчісує гребінчиком його густе, мокре, неслухняне волосся. Матвій на все то дивиться і лише посміхається в ус.

Сплять дівчата на горищі на сіні і беруть, знов-таки для охорони, Володька. Цієї ночі Володько враз не захотів з ними спати. Катерина дуже здивована — ні, так не можна, Володьку, нам самим страшно. Так. Володько йде, але цієї ночі він довго не може заснути. Якийсь особливий запах вичував він від тієї Катерини, якась свіжість, святість, чарівна опоєність, щось таке дивне, дуже дивне і незбагнуте промінювало на нього, а ранком він уже не міг так просто й відважно дивитися в ті чарівні, ясні і сині очі світло-русої своєї сестри…

Дівчата побули иа хуторі тиждень і відійшли. Волопькові робиться сумно. Він ось ізнов має на шиї того свого Хведотиська, тепер його ноги вже окріпли, і коли Хведот кудись тікає, негайно дістає за те від Володька. Війна між ними жорстока. Б'ються чим попало, і внедовзі Хведот переконується, що все-таки Володько сильніший від нього, що його золоті де свободи минулися. Ось вони сидять обидва за хатою на землі, на них падає вечірнє сонце, десь там далі в житі підпідьомкають перепелиці, Володько довго їх слухає, а після починає і собі їх наслідувати.

— Піт-пі-льоп! Піт-пі-льоп! — підпідьомкає Володько.

І враз сердито, поважно й категорично відзивається Хведот:

— Не льоптай мені тутенька!

Володько дивиться на брата і враз голосно сміється. Той не розуміє, що тут таке смішне, і каже:

— Дулний!

Але бувають між ними і інші відносини. Ось, наприклад, вечоріє, субота, така тиша, що чути вечірні дзвони з Дерманя. Володько самий вертається згори з-під лісу і коли доходить до хати, бачить: на стежці біля тієї молодої грушечки-цукрівки сидить Хведот, а проти нього собака Пундик. Сидять, один одному дивляться у вічі, похитують головами, а Хведот при тому вичитує:

— На, на, цєнцій баця — на! На, на, викий бака — на! — І це триває довго, і нікого вони, крім себе, не бачать, і похитують вони головами одним ритмом, і собака, здається, розуміє, що той його приятель говорить.

Володькові не хотілося їх рушити, але першим відчув його наближення Пундик і все пропало. Хведот, ніби засоромився, підбіг до Володька і каже:

— А! А! А ти сцо? Де ти був? Лови мене! — сам тікає, а Володько біжить за ним, і так уганяються обидва до хати.

— Діти, діти, — казала мати вечором, коли ті йшли спати. — Що то з вас буде? — і в її голосі та її очах вичувалося стільки до них любові, стільки великої, неповторної, матірньої любові, що світ, навіть коли б його одним великим злом вважати, то задля однієї крапельки тієї любові варто жити, боліти і на глибокому схилі життя відійти у вічність. Велична, благословенна любов матері! Кожний промінь сонця, дихання кожного листочка, кожний погляд закоханого дівочого ока, щирий порух звіряти, сміх і плач дитини і легіт небес — усе то з'єднано в одному теплому погляді матері!

Будь благословенна!

І здавалось, усе гаразд. Відколи Настя завагітніла, на хутір упав спокій. Та одного разу заходить до Матвія Знахорець з панської часті. Це високий, тонкий, з рудуватою, цапиною борідкою дядько, що дуже розтяжне, поволі, з сильною місцевою вимовою, говорить. Матвій саме полуднає.

— Доброго здоровля вам! Смачного! — привітався Знахорець, стягнув з лоба кашкета, підтер кулаком рідкі вуса і стоїть біля порога, мовляв, не в час попав.

— Дай-бо здоровля! Просимо і вас, — відповідає Матвій.

— Спасибі, я вже пополуднав, — каже Знахорець.

— Та заходьте далі. Сідайте, — озвалась і Настя із запічка.

Знахорець заходить, сідає на лаві, виймає кисета, крутить поволі цигарку. Матвій дивується: чого це він у таку пору прийшов, щось напевно важливе. Матвій також знає, що Знахорець цікавиться землею, і це ще збільшувало увагу господаря.

— Що там у вас доброго? — питає Матвій.

— Та що доброго! Стара біда. Оце-о, знаєте, зайшов до мене один фактор і каже, що десь там земля продається. Матвій підносить голову.

— А де ж то є? — питає.

— Десь аж у Калужчині, — каже Знахорець.

— О! Знов у кацапщині.

— Це ніби інше. Ніби, каже, земля там добра. І дешева.

— Ет! — махнув Матвій рукою.

— Чого ет? Воно-то всякому заволоці віри йняти негаразд, але подивитись можна. Чи не поїхати б нам, Матвію?

— Тобі, видно, по нутрі ті поїздки.

— Ну, не постукаєш — не відчинять, діло звісне, само до хати не прийде, а хто шукає — знаходить, — каже Знахорець. До розмови втручається Настя:

— Дайте йому вже чистий спокій з тими поїздками. Он діти їсти не мають чого, а вам поїздки. Кидай своє, рідне і прися під повітру лиху хтозна-куди. Нікуди він не поїде!

Матвій мовчить, Знахорець каже:

— Саме і їздимо, щоб дітям було їсти, чи не так кажу? Під лежачий камінь і вода не тече. Матвій чухає потилицю.

— Воно то кортить… Звісно… Але щось мені та кацапщина не по густу, щось там… того… Не віриться воно мені, щоб там ліпше від Смоленщини.

З цього й почалось. Знахорець пішов і поніс Матвіїв спокій. А й справді, може б, того… Думав, думав, а одного дня каже до Насті:

— Спечи-но мені що на дорогу… Настя, розуміється, в лемент.

— А ти зачекай з криком. Не для себе ж дбаю. Коли б більше варила головою — розуміла б…

— Розуміла б, розуміла б. Я вже, по-твоєму, стовп дурний, що нічого не тямить. Куди хочеш нас волокти? Де знайдеш краще місце на землі? Тут і літечко, дивись, он яке, тут і город, і садок, і свої люди, і могилки, а що там? Чужа-чу-жаниця! А де знов тих рублів набереш на ту дорогу? І туди гроші, і сюди гроші, що ти, їх на дорозі збираєш? Старий, старий! Як не на мене — на тих дітей зглянься! Голі ж, босі — жеброта не діти, сором між люди показатися, дивись, що вони в тебе мають, а ти витрачуєшся бозна на що. А тобі кажу, мов на вітер, але скорше мене нараженою побачиш, ніж я піду в оту твою западенну кацапщину!

— Но, но, но! Розспівалася! — каже Матвій спокійно, і чим більше вона говорила, тим більше переконувався він, що їхати таки треба, що землі шукати конечно, що за краще життя змагатися є його обов'язком.

— Ах, — казав він. — Думаєш, розкіш їздити. Не знаєш, що то людина намучиться, але треба! Жизня! Чортова жизня — мужича!

А третього дня раненько Матвій все-таки знов почимчикував до Мизоча на станцію. Василь пішов на Залужжя, щоб прийшла Катерина, Настя зісталась сама.

«Прийди і пий воду життя даром»

Володько з напруженням чекав Катерини, а прийшов дід Юхим. Було надвечір. Заплакана Настя вешталася біля печі. Володько і Хведот, повитягавши шиї, чекали на картоплю, що вариться під комином.

Старий мав намір відвідати Матвія і дещо з ним перебалакати, та не застав того дома. Настя одразу почала вичитувати, і при тому по її змарнілому, негарному, покритому жовтавими плямами обличчю текли патьоки сліз. З її мови старий довідався про життя цієї родини, хоча багато з того знав він і до цього часу.

— Ну, — казав він… — Знаєш, Насте, воно, звісно, не легко, але подумай сама: як же йому сидіти на місці, коли ось так воно живеться, і я не раджу йому далеко їздити, пошукай отут, поза Дерманем, отуди на південь, на Крем'янеччину. Там ще поля й поля, — казав Юхим.

Але на Настю це мало впливає. Вона нікуди не хоче, їй тут найкраще, а з часом усе поліпшиться і вони будуть жити, як і всі люди.