Волинь, стр. 138

Дорогою від Жолобеччини чвалом промчав якийсь кінний відділ. Що то за відділ? Невідомо.

— Ее, панове-товариство! — звертається один з козаків до всіх. — Видно, що нашій гостині кінець. Ходім доїдати, бо хто знає, чи не дістанемо наказ виступати.

Всі пішли до хати, але не встигли доїсти полуденку, як прибіг козак і гукнув:

— Ви-и-марш!..

Всі зірвались. Василь почав накладати на себе зброю. Матвій, Настя і ціла родина зовсім не чекали такого кінця цій гостині. Козаки квапляться. Вбираються, сідлають коні. Володько побіг приготовити Василевого коня. На серці у нього щось тисне… Невже Василь поїде? Просто в бій. Може, виїде за село і під кулі. Під горло тиснуться тверді валки. На очі, всупереч хотінню, напливає щось мокрого.

Накинув на коня сідло, підтягнув попруги… Василь вже прощається з родиною. Настя втирає запаскою очі і ніс. Катерина з Василиною в сльозах… Матвій ніби борюкається з ким. йому тісно. Земля під ним гаряча і сковзька.

— Бувайте здорові! — гукнув Василь і махнув на сідло. Тут уже й Матвій не видержав. З очей його витікло кілька сльозин і він їх навіть не ховав. Перший раз у життю не витримав. Видно старість. Володько тримає Настю, що побивається ніби за рідним сином. Вона хрестить дорогу, говорить якусь молитву.

В той час викотились тачанки. Козаки скакають на них і гукають:

— Бувайте здорові, батьку й матко! Не згадуйте лихом!..

— Їдьте здорові! Та скоро вертайтесь!.. Не забувайте нас.

Вдарили козаки пісню. Коні рушили вчвал. Василь зняв шапку, махнув нею кілька разів і пустився навздогін тачанкам. Родина Матвія вийшла на дорогу. Всі плачуть, всі засмучені. Тачанки й верхівці вже коло садиби Ет-тоє! Там, видно, хтось вибіг на вулицю. Це, мабуть, Здоровова дівчина. Василь на хвильку зупинив коня, нагнувся, постояв і рушив далі. Ось він ховається. Ось видно ще тільки голову… Сховався…

Матвій, родина і всі, хто з ними був, вертаються на подвір'я.

— Як прилетів, так і відлетів! — завважує Іван Кушка.

— Ну, що ж… Іншого виходу нема… Є тільки один — просто до кінця, — сказав Матвій.

Буув-був-був! Бууув! Ш-ш-ш-ш!.. бухкає і шумить казьонним лісом. Сонце хилиться на захід. Кілька куп велетенських хмар тримається над селом. З-під них виховзують соняшні промені і стрімко б'ють у золотий хрест церкви, що ледь визирає з садів села.

Смерком долучились до гарматної стрілянини кулемети. Хто знає, чи не Василь це строчить… А дорогою йдуть все нові і нові частини. Обоз, кіннота, піхота. Йдуть у село і там повертають на Людвищі. До Крем'янця нема вже дороги.

За тиждень стала большевицька влада. Кілька днів тиші. Стрілянина потягнулася десь туди на південь, до Вишневця. По селах порожньо. Десь є большевики, але ніхто їх не бачить. Аж коли поїхали люди до міста, то бачили, що там вештається кілька жидків з рушницями та червоними стрічками. У місті порожньо. Крамниці здебільша зачинені. Торгівля провадиться чорним ходом. Це, кажуть, котовці. Штаб їх у духовній школі. Вже, кажуть, розпочали навколо міста реквізиції. Арештували і розстріляли двадцять шість офіцерів. Навіть з Тилявки ходили люди копати ями для них.

Матвій з родиною живе, мов під обухом. А що, як довідаються про все. З тими кепські жарти. Але проходять дні, тижні, і нічого. Володько часом виходить у поле і прислухується, чи не чути звідки стрілянини. Ні. Тихо. Невже не вернуться? Хотів і собі йти туди на південь, куди пішли «вони». Здавалось йому, як піде, все поправиться. Раз навіть сказав про свій намір батькові, але той і слухати не хоче.

— Що будеш там робити? Прийде й на тебе час!.. Але ж коли прийде той час. «Вони» відходять… Боже! Вони відійшли, і нема про них ніякої чутки. Хоч би гармати заревли. Хоч би один раз почути регіт свого кулемета… Все далі і далі відходять «вони»… Йдуть через села, ліси, яри, степи. Люди, коні, тачанки. Там десь і Василь. Може, тепер у бою, може, вже нема його на цьому світі.

Жнива, праця. По жнивах одного разу ввігналося до села кілька кіннотників. Випустили в небо кулеметну стрічку і наказали старості зібрати стільки-то й стільки харчових продуктів. Зібрали, забрали і поїхали. Знов тиша.

Але одного дня над осінь до села приїхали якісь люди. Так і так. Повстання! Весь нарід встає. До зброї!

Село заворушилось. З'явилися рушниці, кулемети. Встали сотні і знов зо всіх боків заговорили кулемети. Не видержали большевики.

Масою рухнули до відступу. Повстанці масою посунули на схід. З'явилася надія. Знов свої, своя мова.

Але по часі розійшлися повстанці по домах. Стало тихо. Нема нікого. Ніякої влади. Десь там якась повстанська частина стоїть, але невідомо, де вона. Кажуть, з заходу сунуть поляки.

XI

Минуло дві неділі спокою, безвладдя, непевності. І от одного дня до села почало йти якесь військо. Мундири на них німецькі. Спереду іде кількох кіннотників з ручними кулеметами. В деякій віддалі від них товстючий начальник. Кінь під ним сильний, гнідий. Ступає повільно. За начальником піхота.

Володько прислухається до їх мови. Не розуміє. Одяги німецькі, мова невідома… Зовсім не так уявляв їх собі Володько. Це мали бути дивні в рогатих шапках з пір'ям люди. А тут і не рогаті шапки, і не пір'я. Якісь кругленькі шапочки, які навіть можна було купити в Крем'янці. На них бляшані крилаті орли.

Ідуть рівними лавами сотня за сотнею. Багато їх. Звідки вони прийшли, де взялися? З яких лісів, з яких боліт? То ж там у них самі ліси, піски і багна. Пригадуються Володькові оповідання, як то колись по лісах виловлювали мужики їх ворохобників. О, ці вже не подібні на ворохобників.

Справжнє військо. І невже вони будуть панувати в нашім краю? Ні. Це неможливо. Це ніяк неможливо. Хто-хто, але не ці. Це якось не підходить, не вміщається в голові. Це ж не їх край і не їх люди. Яке їм діло до нас?

Перейшли сотні і потягнулися гармати. Ууу, це сила. Але де вони були до цього часу? З таким військом, з такою силою вони могли б уже давно вигнати большевиків?.. Боялися. Дуже обережні. Знають добре, що нікого тут нема, хто б ставив їм спротив, а йдуть боєвим ладом. Полями он ідуть чати. Бояться…

— Снився мені колись сон, — заговорив Матвій, — Ну й дивіться… Не справдилось?.. А то ж було ще перед війною. Росія була… Хто б таке подумав…

Настала нова влада. Дивний і незрозумілий настрій. Ніхто не хоче вірити, що це вже не «петлюрівці» і не «большевики», не «наші», а чужі. Бо всі, що були до цього часу, були «свої». Одних хотіли одні, других — другі, але все-таки якось зрозуміліше було. Декому здавалось, що от поб'ються одні з другими, якось помиряться і стане знов Росія або Україна. Так і говорили:

— Чорт їх знає… І за що вони ото б'ються? І ті за землю, і ті за землю. І ті за народ, і ті за народ. Большевики за «комунію», петлюрівці проти комуни. Ну, так просто: хоч ти комунію — йди в комунію. Хто не бажає — будь сам собою, сиди й працюй. Ех, народ, народ! Б'ються, б'ються, а тут, дивись, хтось чужий користає…

— Бо нема настоящого сознанія! — певно добавляє якийсь-небудь Семен.

— Кеб то один з другим повоював чотири годи, як я на настоящій позиції в окопах — не захотів би більше по світі шлятися і підстрілювать один другого.

— Но… А дивіться он, поляки… Хто про них колись путнє слово чув? Тільки лаялись. А вони он військо яке зігнали. Що? Скажете, не військо?.. От прийшли, заняли і все… Поїхав я ото до Крем'янця… Тільки й чуєш: цо та цо… Всі тобі цокають. Жиди тобі — не пізнаєш. Всі вивернулись… Чую один: панє! Купцє чапке…

— Ідзь, пся крев! — каже йому той… Вже, чуєте, мацєювок нашив і продає… А що ж… І вивіски скрізь не наші. Не розбереш ні слова.

— Ет! І ці довго не всидять. Поженуть! — заявляє якийсь скептик, не думаючи над тим, хто пожене і як пожене. Хтось з'явиться і пожене. Чи ж мало їх, всяких вояків наплодилося.