Волинь, стр. 131
Рано до села, вулицею від «Лисів», увійшов перший січовий полк. Молоді, веселі, у сірих чемерках, хлопці. На головах кашкети з тризубами. Спереду везуть кулемети.
При вході в село поставили заставу. Коло монастиря на перехресті вулиць кілька «максимів» з приготовленими стрічками. Але дуже суворого вигляду в цих вояків не помітно. Проходять святочно одягнуті, дівчата сміються, жартують…
— Ей, дівчата! А куди?.. — питає молоденький січовик…
— А до церкви. Ходіть і ви з нами.
— А воювати нас не будете?..
— Ха-ха-ха! А що ви за вояки, що боїтеся дівчат?
— А де то ваші хлопці?..
— Наші хлопці такі, як і ви… В лісі…
— Ну… Попадуться вони в наші руки…
І дівчата пішли. Володько і гурток його приятелів підходять до вояків. Пом'явшись, Володько несміло виявляє бажання вступити до «петлюрівців».
Ті регочуть.
— А що ж, синку, ти в нас робитимеш?.. — питають…
— Воювать… Воювати будемо! — горда відповідь.
— Кого?
— Та всіх, хто проти України…
— От так-так! А де ж ви були, коли ваші он на Здолбунів ішли?..
Хлопці вияснюють, як то сталося. Вояки вдоволені. Володько знаходить одного земляка з Крем'янеччини. Той картає дерманців. Таке чудове село, а таке несвідоме…
Після церкви проглосили велику «сходку» в залі семінарії. Покликали старостів обох частин села. Гострий наказ, щоб з'явилися усі господарі.
Зала набита. Прибув полковник. Молодий, меткий і рухливий вояк. На обличчі великий шрам. Одягнений у жовтий кожушок, штани-галіфе. На ногах жовті елегантні чоботи.
При його появі в залі народ розступається на дві лави. Посередині лишається порожнє місце. Не входячи на підвищення, полковник починає з місця енергійним, різким тоном свою промову:
— Селяни! Не бачу між вами ні одного молодого обличчя. Це добре. Добрі з ваших синків герої. Заварили, мовляв, каші, а ви, батьки, розхльобуйте. Дуже мені прикро, що я, полковник українського війська, мушу знімати свій полк із фронту проти москалів і обертати його проти своїх збунтованих, збаламучених несумлінними агітаторами селян… Бо чи ви знаєте, проти кого ви бунтувалися? Чи знаєте, на чий млин лили і ллєте ви воду? Ні. Напевно не знаєте. Ви не знаєте, що пішли ви зі зброєю в руках проти свого ж війська, в якому служать такі ж саме українські селюхи, як і ви… Ви не знаєте і ваші проводирі вам напевно цього не сказали, що те військо, проти якого ви виступили, боронить вас, ваших дітей і ваш добробут перед большевиками, московськими бандами, які напирають на нас із Московщини і які хочуть знищити вас, як господарів… Вони хочуть заперти вас усіх до комуни, забрати од вас усе і зробити з вас слухняних рабів своїх, наймитів, щоб могли вами, як їм захочеться, каверзувати. От на чий млин лили ви воду, от кого слухали! Большевики, комуністи розпускають скрізь своїх агітаторів, які бунтують народ проти нас… Але ми докажемо, що маємо ще силу в руках. Знайте, що за те, що ви зробили, наша українська влада по головці вас не погладить. Вона покарає вас і то покарає суворо. Ми вимагаємо від вас, щоб протягом двадцяти чотирьох годин ви видали в наші руки всіх своїх головарів, яких список ми маємо зі собою. Інакше ми знайдемо спосіб, як віддячитись вам за наші сьогоднішні у вас відвідини. Я не погрожую, а кажу: коли не послухаєте своєї влади, будете вічними невольниками чужих влад, які розмовлятимуть з вами іншою мовою, Я маю великі повновласті і можу зробити з вашим селом те, що в ньому не лишиться камінь на камені. І це собі зарубайте на носі. Всі ті люди, що списані на ось цьому папері, мусять бути в наших руках. Старости! Наперед! — скомандував полковник.
Від такої мови селяни споважніли. На кожному обличчі з'явився острах. Обидва старости, ці вічні мученики революції, без єдиного слова спротиву виступили наперед перед очі сердитого полковника. Очі їх широко відчинені, чола напружені думкою. Полковник-енергійно підступив до них і рвучко запитав:
— Видасте нам оцих харцизяк?
— Господин… Ваше високоблагородіє! — заговорили обидва старости нараз. Вони не знають, як їм говорити. «По-мужицькому» ніяково, а по-русски зле. Пан же перед ними і то справжній, бо сердитий.
— То пожалуста. Очінь радо і даже з приятністю видали б ми вам отих сволочів… Але змилуйтесь. Вони ще перед кількома днями втікли. Одного, дякувати Богові, підстрелили, а решта повіялись… А куди — хто його знає… Ось людей спитайте!..
— Правда, правда… Правильно! — загула сотня голосів.
Полковник не здається, хоча бачить, що мова і вираз їх облич щирі. Вони знають, що зробили помилку, але як її направити? Та й вчора мали нагоду безпосередньо відчути, що то значить, коли над твоєю хатою, де твої жінка та діти, прогуде ота пекельна страшна видумка.
Нарешті полковник зменшує свої вимоги. Він заявляє, що в скорім часі селяни помітять самі свою помилку. Він не буде нищити села, але вимагає якоїсь нагороди за втрати, спричинені цими подіями. До другого ранку до монастиря мусять знести таку-то й таку кількість сіна, вівса та інших необхідних для війська продуктів.
Селянам нема іншої ради, як погодитися. Слава Богу, що хоч на тому скотилося. Могло бути значно гірше… Багато поміг випадок Грицька коло млина на Мостах і та кулька, що одним доторком перетяла биття серця, зараженого страшним трунком зловинної ідеї…
За пару день зі школи зник один з Володькових приятелів. Кажуть, він «подався в петлюрівці». Також кількох парубків зі села пішли до Здолбунова і там зголосилися до війська.
Х
Семінарія готується до великого свята. День-денно після лекцій вправляє хор. Прибирається зала. На стінах з'являються плакати: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля», «І чужому научайтесь, свого не цурайтесь», «Встане Україна і розвіє тьму неволі», «Обніміться, брати мої! Молю вас, благаю!..»
Мають жовто-сині прапори. Нарешті з'являється на сцені бюст. Це він. Це той, чиїм словом, волею повстала з мертвих приспана, окрадена… Повстала в огні і муках. Найяскравіша Правда Правд… Великий Творче неба і землі? Зниспошли свою ласку на народ сей і дай очам його узріти Правду від духа Твого ізшедшу. Ти благословив кріпачку матір, що завагітніла і дала співця правди і волі, благослови і той чин, що виріс зі слова любові, слова страждання, слова, вирваного з мільйонів душ… Боже Великий! Ти хотів, щоб малий пастушок ягнят підслухав мову кожної билинки степу, кожної пташини гаю, кожної сироти, кожної матері — всіх, хто був, хто є і хто буде на цій нашій землі… Благослови ж, о Боже, дні сії і сії ночі, в які над всесвітом зводиться нова зоря, що єдина освітить темноту неволі… Ти хотів, щоб син темноти і неволі встав, розторощив трон, порвав порфіру і на сторожі отих рабів німих поставив своє: слово — правду, слово — волю, слово — любов. Хай тричі буде благословенний той день, коли родилось те слово.
І ще раз благаю тебе. Творче Всесвіту, відкрий вуха всім живим тепер і тим, що будуть після, щоби чули Слово Правди Правд. Пошли згоду, мир, пошли їм свободу і те, що дає право на неї — розум, силу і хоробрість.
Та буде святе ім'я Твоє во віки вічні!..
Так молиться Володько, слухаючи концерт. Не цими словами. Ні. Але душа його повна молитви, повна прагнення великого. Він не згадує слова Бог. Нащо? Хіба не приємніше заціпити уста, зуби, заплющити очі, забути всі слова і тільки всупереч усьому і всім відчути найбільше зближення з Найвищою Силою. І тоді не страшне безвір'я. І тоді навіть не страшне все те, що твориться там, за муром зали в селах, містах, степах широкої його батьківщини. Він добре знає цей мент і має готове для нього ім'я. Не лякайся, хлопче, мук народження. Лякайся кінця, смерті, забуття…
Он вийшов на сцену хор. Мають барви, ті самі барви, яких повно серед ланів, гаїв, степів. Ті самі радісні барви. Бризнули голоси. Такі голоси родяться тільки в одному місці на землі: там, де небо і земля широкі без меж… Вінок дівчат дзвінких, мов струни… Які щасливі мужі тієї землі, на якій виросли ті пишні квіти. Які радісні діти будуть сходити по сходах вічності зі самого низу до самого верху, їм вічність, їм слава, їм будуччина…