Темнота, стр. 59

Бачиш, Сопроне, як воно все «не так» сталося? Онде люди, яких ти зустрів дорогою, яких ти бачиш скрізь і на кожному місці, обідрані, нещасні і голодні. Заглянь їм у вічі. Розпука. Жах. Безнадія. І як довго це триватиме? Скільки потягне за собою жертв? Уже ось одинадцять років. Скільки ще? А головно чому? На це останнє питання Сопрон не має відповіді. Він не знає, чому це так.

Місце, де колись стояв їх хутір, він пізнав лише по тому, що тут був невеличкий горбик і де-не-де на місці саду були ще пні. Тепер тут поле, чисте поле. І хоча це вже перше травня, але поле ще не засіяно. Сопрон здійняв шапку. Він стояв, мов стовп, дивився на всі боки, вітер кошлав його рідке волосся. І не вірилось. Невже це тут був той великий, зелений, бурхливий хутір? Тут? На цьому місці? Ні! Це не можливо. Сопрон робить повільні кроки, ступає на той горбик… Нахиляється і підіймає кілька черепочків. Пізнає. Це у них були такі тарілки. Пізнає малюнки — сині вітряки і сині кущики біля них. Він сам їв з тих тарілок. І чомусь пригадує того глечика, що в ньому робили коливо для старців, коли служили парастаси, або панахиди, за померлі душеньки — царство їм небесне, а разом із тим він знає, що в цій землі, може отут, де він стоїть, покоїться прах його рідного батька. Могили нема. Спомин зник. Чи матиме «царство небесне»? Пригадує його з тією широкою, вічно мокрою від поту спиною, коли отут на цих полях орали, сіяли, або косили, або звозили величезні хури до скирди, або молотили. Батьку! Батьку! Прости! Прости блудного! Прости нерозумного!.. Твого сина!.. Це я зруйнував тебе і загнав у землю… Я не знав! Я не знав! Я не знаю! Прости!

Сопрон вертався з цього Лобного місця, ніби після великої молитви, з тяжкою душею, але з якимсь ніби проясненням в його розумі. Йому хотілося б тепер комусь сказати, але не було кому, що заздрість не є ліком на людську неспроможність. Ви не можете? Признайтесь! І лишіть тих, що можуть. Вони дадуть і вам, але треба, щоб було з чого. З порожнього не можна взяти і не можна дати.

Уночі над ранок вернулися Морози й Лоханські з Мошен, Сопрон уже давно спав і його розбудили. Всі потомлені і голодні, дехто шукає їжі, дехто одразу лягає спати. Не вернувся лише Іван. Він там має ще купу діла. А вранці у Лоханських знов гармидер і весело. Всі вдоволені. Свято вийшло на славу. Стільки людей, стільки промов, Іван дістав стільки телеграм, подяк, нагород. Було вище начальство. Їли і пили. Вітали не лише Івана, але і Мар'яну, і доктора, а особливо Андрія — «великого, славного письменника і лавреата». Бурхливі оплески не вгавали, ура партії, урядові, Сталінові вибухали щохвилини. Не забули і Петра, знайшлися навіть знайомі з Києва.

Шкода лише, що Андрій мусить одразу від'їхати, у нього там обов'язки, його там чекають. То може залишиться бодай Ольга? Ні. Не можна. Не можна! І Петро з дружиною від'їжджає. Також мусить, також обов'язки… Не можна їх стримати, люди діла, — прощали, проводили… Запахло майже хутором — щирість, тепло, родинність…

Залишився лише Сопрон. Він не може отак одразу від'їхати, він здалека, він ще має трохи часу, він мусить ще побути тут, поговорити, стільки того за роки набралося.

Івана чекають на вечір. Прийшов вечір — нема. Мар'яна трохи сердиться. Він, мовляв, не матиме часу і вмерти, і було б за що. Нічого з того не має. Але він вже такий, раз за щось візьметься, — його не його — робить. Цілу ніч чекали — Іван не вернувся. Тоді Мар'яна разом із Сопроном викликає з району підводу і їдуть до Мошен. Івана там не застали. Сказали лише, що його спішно викликали телефоном до Києва. Нема ради, треба чекати. Сопрон оглянув радгосп, господарство, нове будівництво. На всьому видно руку брата Івана. Минув день, а Івана нема. Сопрон і Мар'яна вертаються до Канева. Чекають…

Частина друга

I

Івана викликано третього травня о годині дев'ятій вечора телефоном з бюра головного управління господарського відділу ҐПУ. Він, до смерти втомлений, зібрався було нарешті їхати до Канева, як задзвонив телефон. Новий шеф господарського відділу Головін, що був також на відкритті гідростанції, просив Івана прибути до Києва в дуже важливій справі і, головне, негайно.

І хоч Іванові дуже це не підходило, але він звелів запрягти коні і їхати до найближчої станції Миронівки — двадцять кілометрів — через Білозір'я, Драбівку, вночі, в туман, вибоїстими дорогами. Біля другої години ночі він вже зводить впертий бій за місце у вагоні, а опісля, затиснутий в куток, між сонними тілами, спить сидячки до самого Києва. На ньому чоботи з високими халявами, тверді рейтузи, френч з двома кишенями на грудях, у одній з них бльокнот і олівець.

Його сонне, сильно загоріле, подібне на випалену цеглу, здорове обличчя не зраджує ані тіні якоїсь думки чи настрою. Абсолютна безпосередність. Він людина діла, він втомлений, він виконує свої обов'язки.

Біля десятої години ранку, заспаний і зім'ятий, він у Києві. На вокзалі будують, при виході натовпи людей, на площі черги до трамваю. Щоб бути скорше на місці, Іван бере візника і велить якнайшвидше їхати. На вулицях багато сонця, багато людей, багато зелені і цвіту, але Іван на це не зважає. Ним опановує якась дивна спішка, коли людині здається, що вона мусить зірвати з основ світ, і коли вона боїться, що їй для того нехватить часу. За двадцять хвилин Іван уже в коридорі будинку господарського відділу, трохи чепуриться і входить певно до його другого переділу.

Усе йому тут знайоме, стільки разів тут бував. Низенький, у старомодних окулярах, портьєр.

— Здрастуйте, здрастуйте. Іван Григорович? До директора?

— До директора, Фока Іванович! Як поживаєте?

— А! Гаразд! Нічого! — Іван, звичайно, не любить чекати, йому цього і не треба було, його приймали негайно, вітали, тиснули руку, просили сідати, закурювати.

На цей раз так само Івана просять зайти негайно, лише в кабінеті директора нікого не було, директор виїхав, скоро вернеться, секретарка — висока, гарна товаришка Заболотна, просить чемно сідати, курити і одразу бере трубку телефону.

— Да! — сказала вона лише одно слово і положила трубку. Іван закурює, думає, вигляд незалежний. Його цікавить, куди виїхав директор, чому так нагло його викликав і чому його тут нема. Хотів би запитати секретарку, але це, мабуть, не її компетенції діло. Минає хвилин з десять, до кабінету, замість директора, несподівано входять двоє людей в уніформах ҐПУ і просять чемно Івана піти з ними до головного управління відділу. Іван трохи здивований, але гасить цигарку, встає і йде. У передпокої, де звичайно дуже людно, на цей раз порожньо. І не встиг Іван сягнути за шапкою на вішаку, як почув біля себе різке:

— Стой! Рукі ввєрх! — і два револьвери направились своїми цівками на нього. Це було так несподівано і так різко, що Іван розгубився. Він зблід смертельно. Шарпнувся вперед, але ті двоє схопили його за руки. — Один лиш рух і смерть на місці! — чує Іван. Іван підіймає руки. Його швидко обшукують. Потім відчиняють бічні двері і показують револьверами: — Даєш вперед! — Виходять на заднє подвір'я. Там уже чекає закрита, темного кольору, машина. Її задні двері відчинені. Іван опинився у повній темряві, машина рушила і кудись покотилася.

Усе це тривало не більше трьох хвилин і було таким ударом, що нерви Івана відмовилися реаґувати. Він дослівно задубів. Хвилин з п'ять після цього у нього зовсім не було думок. А як отямився, то першим питанням було, що сталося? Чому? За що? Швидко, похапцем шукав якоїсь відповіді, але не знаходив її. Ним кидало в авті, що швидко їхало, повертало, зупинялося раптом, знов їхало. Здавалось, він летить у темну безодню стрімголов, мов камінь кинений до глибокого колодязя. Все це діялось дуже швидко і разом здавалося вічністю.

За п'ятнадцять хвилин Іван був у канцелярії в'язниці Лук'янівки. Запис, обшук, відбір речей. Ще чверть години, і він опинився у С/К-33, — спец-корпус, третій коридор, третя камера.